АКТУАЛЬНІСТЬ ЗВЕРНЕННЯ ДО ЕТНОРЕЛІГІЙНОГО ФЕНОМЕНУ ХРИСТИЯНСЬКО-ЯЗИЧНИЦЬКОГО СИНКРЕТИЗМУ В СУЧАСНІЙ «СИТУАЦІЇ ПОСТМОДЕРНУ»

Глобалізаційні процеси ХХІ ст. актуалізували питання взаємодії і водночас протистояння релігій, на духовній основі яких відбувалося їх становлення та розвиток. Відтак постало завдання нового осмислення ролі і місця християнства та язичництва в різних їх конфесійних виявах у модернізованому світі. Це особливо актуально як з огляду на широкомасштабні соціальні зміни сучасності, так і впливу новітніх ідей, які ставлять під сумнів традиційні цінності, в тому числі й релігійні. Отже, сама логіка цивілізаційного розвитку, як і необхідність подолання кризових явищ в царині релігії, актуалізує проблему взаємозв’язку християнства й язичництва.

У наш час актуалізація етнорелігії (рідної віри, язичництва) відбувається шляхом синтезу науки і релігії, що дає змогу реконструкції богослов’я та впровадження автохтонних культів у практику діючих громад. Сучасний стан відродження етнорелігії в українській науці ще не знайшов належного висвітлення.

Постає необхідність у новому осмисленні ролі самобутніх язичницьких релігій не тільки як давноминулого, але й як сучасного етнорелігійного феномена з власною системою народно-духовних цінностей, що і нині впливають на формування державотворчих якостей особистості: етнічної ідентифікації, національної самосвідомості, патріотизму, своєрідного імунітету проти глобалізації. З огляду на те, що донедавна побутувала стереотипна думка про „примітивність”, застарілість язичницької духовної культури, тим важливішою є її сучасна переоцінка.

Вивчення етнокультурних духовних традицій рідного народу, його походження та історичної долі, що пов’язується в єдиний причинно-наслідковий ланцюг, сприятиме відродженню української духовності, збереженню етнічної ідентифікації, глибшому розумінню цінностей, сформованих самим народом впродовж тривалого життя на рідній землі.

На тлі глобальної боротьби за природні ресурси феномен етнічного дедалі більше привертає увагу фахівців. Стає очевидним, що без збереження етнічного розмаїття світу виживання людства буде поставлене під загрозу [6, с. 80]. Національне буття народів висуває на перший план і проблему методологічного забезпечення наукових розробок з українознавства, що мають спиратися на нові парадигми історії та теорії етносу і відповідати на глобальні виклики часу. Постає також завдання виробити єдиний категоріально-понятійний апарат та єдину методологію теоретико-етнологічного пізнання.

Актуальність звернення до етнорелігійного феномену християнсько-язичницького синкретизму в сучасній “ситуації постмодерну” зумовлена цілою низкою чинників. По-перше, незважаючи на те, що релігія значною мірою все ще являє собою традиційний ареал культури з усталеними типами комунікації та частіш за все розглядається як можливий глухий кут на шляху до міжкультурного діалогу, саме в релігії сьогодні народжуються ті ферменти нового, які слугують імпульсами до переосмислення і перевідкриття сутнісних для релігійного життя та релігійної свідомості відносин. У рамках людського руху виникла зміна стратегій – від стратегії язичництва до стратегії християнства, які отримують позитивний статус. По-друге, важливе значення для сучасної філософії релігії має дослідження її співвідношення з наукою. Тому в руслі цих процесів є актуальним проведення компаративного аналізу цих галузей як парадигмальних комунікативних практик. По-третє, концептуалізація етнорелігійного феномену “християнство-язичництво” дозволяє розкрити специфіку “ідеальної моделі”, а також виявити її значення в контексті нових українських та світових реалій. Дослідження християнсько-язичницького синкретизму допоможе не тільки оцінити роль християнства в європейській релігії, але й побачити саму культуру релігії в ролі комунікативного простору, яка, як одна з креативних моделей, є етнорелігійним феноменом [3].

Для ґрунтовного дослідження концептуалізації проблеми релігійної комунікації язичництва та християнства в європейській культурі необхідно вирішити низку взаємопов’язаних завдань:

• систематизувати основні підходи до феномену християнсько-язичницького синкретизму в історії релігії, що дозволяє виявити загальнокультурні принципи комунікації, що в свою чергу дає можливість опрацювати власний інструментарій для дослідження етнорелігійного феномену;
• провести порівняльний аналіз домінантних комунікативних практик християнства та язичництва для виявлення специфіки релігійної комунікації і визначення її ролі в комунікативному просторі культури;
• проаналізувати специфіку та складові релігійної культури язичництва, його культуротворчого потенціалу;
• дослідити практику актуалізації язичницьких релігій в різних європейських країнах та окреслити загальні закономірності цього процесу;
• осмислити місце християнства в європейському контексті;
• визначити роль релігії в етнокультурному бутті українства, можливостей та основи міжконфесійного діалогу в Україні як діалогу культур;
• обґрунтувати роль й можливості релігії в національному й культурному відродженні України.

Розгляд релігії як окремого поняття, поза контекстом її історичного виникнення й взаємозв’язку з іншими феноменами культури, суспільними процесами, історичною реальністю, етнічними особливостями народів вважається недоцільним. Свідома орієнтація на принцип історизму дозволяє забезпечити важливу сторону наукової установки – перехід від феноменального рівня до ессенціального. Постає необхідним розкриття внутрішньої логіки в генезисі й наступних взаєминах християнства і язичництва, для чого потрібне заглиблення в сутність цих взаємин.

Необхідним виявляється міждисциплінарний підхід – звернення до суміжних дисциплін: етнології, етнографії, історії, антропології, психології, економіки і політології тощо. Накопичений представниками цих наук матеріал є дуже значним і зневажати ним означає виявляти наукову несумлінність.

Слід використовувати можливості структурно-функціонального та феноменологічного підходів, а також аксіологічного аналізу. Структурно-функціональний аналіз Т. Парсонса й методологія Л. Уайта дозволяє виділити характеристики релігії певного історичного періоду (уточнюючий часовий підхід), структури й функції соціокультурних систем (структурно-функціональний підхід).

Поєднання описового, історичного, нормативного, психологічного, структурного й генетичного підходу до феномену релігії дає можливість говорити про метод культурології релігії. Це дозволяє розглядати релігію як один з репрезентантів культури, а через її семіотичний зріз означити ступінь розвитку культури, виділити статичне ядро взаємодії релігії і культури, закономірності появи й можливі наслідки інновацій.

У вирішенні питань генезису, типології, онтологічного й епістемологічного статусу релігійного досвіду, для виокремлення самого цього досвіду з богословських, обрядово-культових й еклезіологічних інтерпретацій корисними виявляються думки, висловлені в роботах А. Колодного [3] та Ю. Кімєльова [1], які відзначають наявність культурологічної проблеми в самій інтерпретації релігійного досвіду, його формалізації у вигляді артефактів культури, що, в свою чергу, впливають на його характер та зміст.

Обґрунтування загально-теоретичних принципів філософського, історико-культурного, світоглядного, порівняльного та психологічного аналізу релігійних явищ знаходимо у працях таких провідних українських філософів-релігієзнавців: Т. Аболіної, В. Андрущенка, М. Бандрівського, І. Бойко, І. Бойченка, В. Бондаренка, В. Воловича, А. Глушака, Т. Горбаченко, В. Горського, М. Гримич, Л. Губерського, В. Давидюка, І. Добронравової, Є. Дулумана, В. Євтуха, М. Заковича, В. Касьяна, А. Колодного, Л. Кондратика, Л. Конотоп, П. Кралюка, С. Кримського, Г. Лозко, В. Лубського, І. Манохи, О. Марченка, М. Михальченка, І. Мозгового, А. Моці, І. Надольного, Б. Новікова, І. Огородника, Ю. Павленка, В. Пазенка, М. Поповича, О. Предко, В. Рички, М. Рожка, В. Роменця, О. Сагана, О. Сарапіна, П. Сауха, Л. Сидоренко, М. Стадника, Л. Филипович, Є. Харьковщенка, М. Чмихова, В. Чуйка, Л. Шашкової, Л. Шкляра, П. Яроцького, В. Ярошовця, Т. Ящук та ін.

Вперше завдання актуалізації етнічної віри на новому етапі життя етносу поставив професор Львівського університету В. Шаян, який надав етнорелігійній ідеї наукової мотивації: відродження нації не може бути завершене „без відродження її власної віри, як виразу її відчування Бога...” [8, с. 477]. Він створив і перший науковий прецедент національно-екзистенціальної методології осмислення явища „Панарійського ренесансу”, яке заявило про себе в європейських країнах на початку ХХ ст. В. Шаян, одначе, засудив спроби привласнити „арійську” ідею виключно германській нації, вказавши на її знецінення нацистами.

Друга світова війна та радянська методологія наукового атеїзму на тривалий час перервали етнорелігійні дослідження. Із новою силою феномен етнічної релігії проявився в роки незалежності України. Нині цілком очевидно, що в Україні має бути власна національно-екзистенціальна методологія, яка дозволяє розглядати етнорелігійний феномен з точки зору національного імперативу, що дає змогу виявити те „непізнаване”, ірраціональне в колективному етнічному „ми”, внаслідок чого кожен народ залишається конкретною неповторною етнічною спільнотою.

Поглиблене й всебічне вивчення сутності і напрямків розвитку сучасної культури, окремих її галузей, причин зростання інтересу до релігії в сучасному суспільстві, а також розуміння зв’язку індивідуальної та масової психіки із закономірностями домінування в культурі раціонального, емоційного й ірраціонального початків, обумовлених історичними, політичними і економічними процесами в панівній світоглядній парадигмі культури дасть змогу оцінити можливі наслідки вибору людиною чи культурою основного вектора розвитку, можливі його інваріанти тощо.

Література:

1. Кімєльов Ю.А. Сучасна західна філософія релігії / Ю.А. Кімельов. – М., 1989.
2. Колодний А. РУНВіра (Рідна Українська Національна Віра). Брошура / А. Колодний. – К., 2002. – 64 с.
3. Колодний А.М. Християнство за умов постмодерну. Наук. збірник. / А.М. Колодний. – К., 2005.
4. Лозко Г.С. Пробуджена Енея. Європейський етнорелігійний ренесанс / Г.С. Лозко. – Харків, 2006. – 464 с.
5. Лозко Г. Святослав Хоробрий / Г. Лозко // Сварог. – 1998-1999. – Вип. 8-10.
6. Лозко Г. Українське язичництво / Г. Лозко. – К.: Укр. центр духов. культури, 1994. – 92 с.
7. Мечковская Н.Б. Язык и религия / Н.Б. Мечковская. – М., 1998.
8. Шаян В. Віра Предків Наших. – Гамільтон, Канада: Об’єднання Української Рідної Віри, 1987. – Т. 1. – 894 с. (Перевидано коштами І. Волиняк, м. Луцьк, 2000 р., 904 с.).

Сергій Зражевський – аспірант ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди», аспірант І року навчання за спеціальністю 09.00.11 – релігієзнавство.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор Микола Миколайович Стадник