ФОРМУВАННЯ ХОРЕОГРАФІЧНОЇ КУЛЬТУРИ: ГЕОГРАФІЧНИЙ ЧИННИК

Джерела розвитку, формування та збагачення танцювальної культури практично невичерпні. Одним з головних і дуже важливих чинників її формування є географічне положення країни, особливості клімату та рельєфу, межування з іншими країнами.

Географічний чинник формування хореографічної культури розкриває сутність регіональної культури  — поняття, що виражає одиницю індивідуальної різноманітності світової культури, в якій зафіксовані неповторні властивості процесів її розвитку в їх обмеженій просторово-часовій заданості. У спрощеному означенні — це тип культури, специфіка якої зумовлена конкретно-заданими локально-обмеженими географічними межами.

Особливості регіональних культур формувалися під впливом різноманітних факторів, роль, і значення яких змінювалися у процесі становлення культури. До таких факторів відносять: природно-біологічний (тобто своєрідність процесів адаптації людини як біологічного виду, її боротьби за виживання); географічний, який акцентує на ролі ландшафту і кліматичних умов; етнічний, пов'язаний зі специфікою формування етносів або етнічних спільностей.

Регіональний підхід до вивчення світової та вітчизняної культури дає змогу краще зрозуміти: єдність і багатоманітність культури світу; феномен і механізм творення культурної самобутності; взаємодію і взаємовплив різних (етнічних, національних, регіональних) духовних світів нашої планети.

Культура первісної доби - найскладніший для реконструкції розділ мистецтвознавства, в якому поряд із безсумнівно встановленим ще дуже багато недослідженого і дискусійного.

Первісна доба є початковим етапом розвитку соціуму, що охоплює величезний період часу - від появи на Землі людини до становлення перших соціально-структурованих суспільств і держав.

         Питання про походження мистецтва до цих пір вирішується неоднозначно. Так, існує магічна концепція генезису мистецтва, згідно якої джерелом мистецтва є магічні вірування та обряди.  Хоча мистецтво і релігія породжені принципово різними  соціальними потребами, виникли вони одночасно і реалізувалися спочатку в єдиній, не розмежовані системі духовно-практичної діяльності, яку являв собою первісний міфологічний обрядовий комплекс. Істотним є те, що джерело  естетичного відношення до світу, сконцентрованого в образотворчій діяльності, танках, музиці та ін., служить трудова діяльність. Однак виникнення мистецтва пов'язане не лише з трудовою діяльністю, а й з  розвитком спілкування індивідів. До появи членороздільної звукової мови — форми висловлення логічного понятійного мислення,  спілкування  існувало завдяки малюнку, жесту та співу, які часто виступали елементами ритуалу.  Обряд проведення ритуалу,   залежав від локальних етнічних та географічних умов.

Танці первісного суспільства поділяються на тотемні; найдавніші види жіночих обрядових танців – танці родючості та танці, що відображали поведінку тварин; найдавніші види чоловічих обрядових танців – танці, що виконувались перед полюванням, військові танці; танці з символічними предметами; танцювальні обряди, присвячені рослинним силам природи.

Обрядові танці первісного суспільства нерозривно пов’язані з уявленнями про магію. Магія не може обходитись без заклинань , ритуальних рухів тіла, колективних возгласів та мольби: про вдале полювання, видужання, оборону від диких тварин. Якщо судити по шаманським культам палеозиатських народів (Середня Азія), ескімосів (американське Заполярря) , папуасів (Нова Гвінея), аборигенів Австралії, жодне  священне дійство, чи то благання про дощ, чи про гарне полювання, обряд погребіння, весілля – ніщо не обходиться без ритуальної пляски, піснопіння, гри на елементарних музичних інструментах. Поряд з цим, одночасно з ритуально-магічними, священними піснопіннями-плясками-дійствами (цей музично-поетично-хореографічно-театральний синкретизм зберігається впродовж тривалого часу, а в фольклорі – і дотепер), складаються й інші, форми мистецтва, народжені в недрах повсякденного життя. Так, у творі англійського вченого У. Разерфорда «Шаманізм.       Основи магії» описуються дії шамана, його магічні танки, екстаз і  транс. Члени племені, які зібралися навколо вогнища, «спостерігають», як душа шамана начебто покидає тіло й прямує в  мандри у захмарну висоту. Цю картину, на думку автора, і нині можна побачити в окремих африканських та північних племенах. Магія полишила помітний слід у культурі месопотамської цивілізації, даосизму, зороастризму, в ісландських сагах, давньогрецьких міфах, полінезійських повір'ях на величезному просторі від Арктики до Австралії.

         Для середньовічного мистецтва характерне шанування Божественного, типізація, абсолютна протилежність добра і зла, глибокий символізм, підпорядкування мистецтва релігійним ідеалам, втілення ідеї ієрархії. В творах мистецтва, насамперед в зодчестві, а також скульптурі, відбилася зміна основ культури людства. Первісний хаос в матеріальній і духовній культурах змінився стрункістю в думках і уявленнях про навколишній світ, заснованих на селянському способі життя. При цьому ієрархія в суспільному житті стала переноситися на уявлення про світ взагалі, змінилися погляди як на простір, так і на час. Мистецтво Середньовіччя характеризується традиціоналізмом, нерозвиненістю особистого начала, але, разом з тим, воно показує, що середньовічна культура виражає не застиглий назавжди стан людини і її світу, а справжній, живий рух.

В Середньовіччі намічається поділ культури на становій основі: офіційній, церковній культурі духовенства і дворянства багато в чому протистоїть культура народна. Для неї характерні фольклорні традиції, архетипи, неприйняття християнського аскетизму, опора на земне життя. Сутність цієї культури (іноді її називають «сміховою») яскраво виявляється в карнавалах з їх перевертанням звичних ієрархічних уявлень про «верх» і «низ», мирське і божественне. Взаємодія цих культур багато в чому визначає динаміку культурного розвитку.

Святкове життя Середньовіччя – частина світового загальнолюдського культурного спадку, явище інтернаціональне. В світській святковій сфері як ніде спостерігаємо близькість різних народів, що означена єдністю шляхів їх суспільного та культурного розвитку, а також багатогранними контактами між феодальними державами Сходу та Заходу. Тому культура Середньовіччя розглядається в широких географічних рамках (мистецтво Західної Європи, Візантії, Давньої Русі, Дальнього Сходу). Але схожі елементи культури не виключали етнічної самобутності.

Наприклад, „сміхотворці” та їх побут відображено в рукописах Новгорода – одного з головних центрів скомороства. Мініатюри вірменських манускриптів проливають світло на театралізовані дійства Вірменії, доводять оригінальність сценічних сюжетів, костюмів та масок гусанів-мимосів. Порівняльне дослідження пам’яток дозволяє розкрити загальні закономірність в становленні і еволюції обрядово-показових форм. Разом з тим воно виявляє їх локальну самобутність в різних регіонах.

Вплив географічного чинника досить переконливо прослідковується на прикладі особливостей української хореографії. Так, танцювальна культура Центральної України, в якій переважає рівнинна місцевість, давала підґрунтя для урізноманітнення малюнків, яким притаманна просторова свобода, територіальна необмеженість. Аналізуючи композиційну побудову танцювальних зразків можна зазначити, що вони характеризуються багато фігурністю, необмеженістю перебудов. Так само і стилістика, лексика танцю, особливо чоловічого формувалась на основі різноманітних стрибків, обертів, інших груп рухів, яким притаманна широта, масштабність, значущість виконання. В танці розкривалась волелюбність, сила, мужність, щирість національної натури.

На відміну від вищевикладеного танцювальна культура західних регіонів України, яка розташована переважно в гірській місцевості, базується, як правило, на малюнках, в яких віддзеркалюється обмеженість танцювальної площини, а саме: у прийомі закритої кругової фігури, де танцюристи тримаються за плече чи схрещеними руками за спиною, і в фігурах, побудованих з двох-трьох кіл. Прийом обмеженості танцювальної площини виявляється також у виконанні дрібних жіночих та чоловічих па з невисоким підняттям ніг, при великих підскоках.  Багато танцювальних рухів горян виконуються на одному місці, що також пояснюється рельєфом місцевості в якій вони мешкають. До таких відносяться крім українських (гуцули) , грузинські танці. У одних народів переважають кругові танці (болгари, серби, хорвати, греки), в інших – поряд з масовими значне місце посідають парні і навіть сольні танці.

Значно впливали на формування танцювальної культури кліматичні умови. Визначені ними психо-фізіологічні особливості індивідууму позначились і на характері пластики, танцювальної лексики. Так, якщо хореографічна культура північних народів відповідно до рис характеру відзначається стриманістю, вивіреністю малюнків, виконавською манерою, то запальний темперамент південних надає їх танцювальному мистецтву іскрометності, вражаючої емоційності, спонукає до повного самовираження в танці.

Не можна обминути і той факт, що на розвиток народного танцю безпосередньо впливає хореографія країн, в оточенні яких вона знаходиться.

Ще в Середньовіччі прослідковується вплив географічного чинника на елементи танцювальної культури. На прикладах існуючих тоді  традицій,  різноманітні відтінки душевних переживань виражались пластичними рухами рук. Чудодійну „пляску руками” показували  граціозні танцівниці Ісламу та Ближнього Сходу, на придворних святах Вірменії, Грузії, Візантії, балканських країн. Але вже в Росії, яка знаходиться на півночі приділяється увага не самим рухам, а більше одягу, який підкреслює виконання цих рухів. Це був спеціальний святковий одяг с дуже довгими, розширеними до низу рукавами: ними ефектніше змахували, як крилами (за пам’ятниками  ХІ-ХІV століття).

В Тропарі з абатства Сен-Марсиаль збереглося зображення танцівниці, що танцює під супровід кастаньєт. На Давній Русі ж плясали під спів чи створювали шумовий ритм, плескаючи в долоні, що підсилювало чи замінювало звучання музичних інструментів. Пояснюється це тим, за російським витоками „дланьми плескание”  слугувало для віджахування злих духів.

В Середньовіччя був розповсюджений танець мореска. Про його існування та манеру свідчать гравіювання та малюнки ХV –ХVІ ст.., дерев’яні скульптури роботи Еразма Грассера, що прикрашали танцювальний зал мюнхенської ратуші (виконані між 1477-1480 рр.), а також пізньоготичні  рельєфи в Інсбруці. В Англії цей „екзотичний” танець називали моррис, у Франції – мореска, в Іспанії – мориска, в Німеччині – морискентанц. Експресивна та емоціональна мореска насичена складними і виразними фігурами, вона була переважно побудована на імпровізації та пантомімі. Вона включала підскоки і стрибки, сильні перегинання корпусу, різкі розмахуючі рухи рук, плескання в долоні. Але кожна країна мала свої етнічні особливості в виконанні танцю та оформленні костюму.

Підводячи підсумки всьому сказаному, важливо підкреслити, що середньовічна культура мала безсумнівну цілісність, забезпечувану феодальною системою і теологією. Світоглядно це виражалося в ролі систематизованих ідей теоцентризму (основна риса), креаціонізму і фаталізму, необхідності екзегези. Панівний принцип типізації був виведений від християнської ідеї Бога як носія загального, універсального початку.

Для культури Середніх віків характерний також догматизм, авторитарність системи цінностей, ідейна нетерпимість.

Танець вбирає у себе місцеві, локальні, лексичні, структурно-композиційні особливості, манеру і форму виконання, музику районів, де він побутував. Усе це є сутністю поняття „колорит”:  зокрема, локальний.

Видатний балетмейстер М. Фокін у своїй праці „Против течения” дав дуже влучне образно-емоційне визначення народному танцю, зазначивши, що внутрішня основа усіх народних танців – це сік землі, який дає життя чудовій квітці – мистецтву.

„Сік землі” української , російської, грузинської, іспанської, польської, болгарської, інших національних хореографічних культур – це не що інше, як сфокусований національний колорит народного танцю.

Національний колорит лексики та композиції не викликає заперечень, проте існує ще й локальний колорит, притаманний лише певній місцевості, району – ледь помітні рухи, темпоритм виконання руху, характерний  сценічний малюнок і т. ін.

Література:

1. Бернадська Д., „Синтез мистецтв у хореографії як формотворчий художній процес”, Київський національний ун-т культури та мистецтв,  Бібліогр.: арк. 161-177, К.,  2005р.;

2. Василенко К. Ю., „Український танець”, вид-во ІПК ПК, К., 1997 р.,

3. Голдрич О., „Хореографія”,  вид-во „Край”, Львів, 2003 р.;

4. Захаров Р., „Сочинение танца”, изд-во „Искусство”, Москва, 1989 г.;

Науковий керівник:

кандидат педагогічних наук Забредовський Степан Григорович