ЛЕГІТИМАЦІЯ ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ В ПОСТКОМУНІСТИЧНИХ КРАЇНАХ

Сучасні транзитологи, серед яких, А.Мельвіль, В.Ламентович, К.Макфол, застосовуючи теорію С.Хантінгтона про “хвилі” демократизації в світі, віднесли сучасні посткомуністичні країни до так званої “четвертої хвилі” демократизації. Демократичний транзит, який відбувався в країнах колишнього СРСР є своєрідним. Політичні режими в цих державах є гібридними, а отже, і їх легітимаційний потенціал підлягає детальному аналізу, оскільки політичні процеси не є лінійними і постійно переміщуються за віссю авторитаризм-демократія.

“Своєрідність” легітимації політичного режиму в країнах четвертої хвилі демократизації пов’язана з відсутністю досвіду демократичного державобудування взагалі. Але мова не може йти про “чисте” копіювання західних стандартів інституціонального дизайну та пропаганди цінностей демократичного розвитку. Для адекватного аналізу легітимаційних процесів в посткомуністих країнах потрібно визначити, які традиційні елементи присутні у політичних режимах змішаного типу, і які зрушення були зроблені у бік демократії.

Високі темпи демократизації демонструють Польща, Чехія, Угорщина та країни Балтії. Поетапні темпи демократизації репрезентує Росія, Україна, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Киргизстан та Казахстан. Тому і рівень легітимності політичного режиму в різних країнах різниться [1, с.287]. Із-за унікальних поєднань у політичному режимі елементів авторитаризму та демократії вчені не знаходять і єдиної назви для визначення типу політичного режиму в країнах посткомунізму (демократія “з дефектами”, опікунська, керована або псевдодемократія, електоральна, неопатрімоніальна та інші). В незалежності від назви позитивними кроками у легітимації політичного режиму в країнах транзитивного типу стали: етап конституціювання (формальне закріплення) основ демократії, становлення парламентаризму та багатопартійності, заснування різних форм участі громадян в політиці, започаткування основ розвитку громадянського суспільства та інші.

Для визначення особливостей легітимації політичного режиму в країнах четвертої хвилі демократизації потрібно розділити їх на інституціональні та неінституціональні. Зазначимо, що зміни на інституціональному рівні проходять більш динамічно, ніж на рівні політичної культури, тому не применшуючи значення неінституціональних особливостей, більшу увагу звернемо на трансформацію політичних інститутів в країнах посткомунізму.

Після того, коли комуністична ідеологія втратила вплив, та Радянський Союз розвалився, політичні еліти опинилися перед необхідністю “переформатування” політичного курсу у бік демократії. На початку 1990-х років в більшості країн колишнього СРСР були прийняті Конституції демократичного змісту. Конституціювання основ демократичного розвитку є важливим етапом формального закріплення факту демократичного транзиту. Так, загальновідомо, що Конституція України 1996 року є однією з найдемократичніших в світі. Але, на жаль, особливістю легітимації політичного режиму в Україні є сприйняття громадянами Конституції у якості формального документу. Той факт, що з часу її прийняття, вона двічі піддавалася змінам, делегітимує політичний режим. У вересні 2010 року Конституційний Суд України прийняв рішення про неконституційність політичної реформи 2004 року і Україна знов повернулася до президентсько-парламентської форми державного правління. Президент отримав широкі повноваження у формуванні персонального складу уряду, а відтак посилилася політика централізації влади. В незалежності від того, що посилення влади президента шляхом зміни Конституції не є самим демократичним методом формування єдиного консолідованого центру влади, такий політичний курс цілком відображає одну з провідних тенденцій у трансформації політичного режиму в посткомуністичних країнах. Сильною президентською владою наділений глава держави в Білорусії, Росії, а відтепер, в Україні. Посилення ролі парламенту є протилежною тенденцією в країнах четвертої хвилі демократизації (наприклад, в Чехії та Угорщині).

Становлення політичних інститутів демократичного спрямування відбувалося в Україні форсованими темпами. А відтак взаємовідносини між гілками влади (кохабітейшн) є розбалансованими. В Україні принцип стримувань і противаг є порушеним, і влада немов маятник переміщується від одної гілки до іншої. Загальна атмосфера конфліктогенності у відносинах між гілками влади, порушення субординації між ними знижує рівень легітимності політичного режиму. Політичні інститути є неефективними, оскільки не виконують власні функції, опікуючись більше боротьбою за сфери впливу ніж втіленням демократичних реформ [2, с.176]. Неврегульовані питання взаємодії між гілками влади не дають можливості громадянину зрозуміти, на кого все таки покладена відповідальність за наслідки сьогоднішньої політики. Намагання представників від різних гілок влади дискредитувати один одного делегітимує політичні інститути як такі.

Підтримка масовою свідомістю політичних інститутів, яка втілена у делегуванні їм владних повноважень надає найкращу можливість для політики реформування. Для поняття легітимності влади П.Бурд’є вводить поняття “політичний капітал”, який означає кредит довіри, який надають громадян політичній еліті під час виборів [цит. за 3, с.324]. В Україні із-за відчуження громадян від політичних акторів, кредит довіри до влади є низьким. Політики в процесі конкуренції між політичними елітами майже не звертаються до пересічного українця. Політичні інститути повинні реагувати на імпульси, які йдуть “знизу”. Якщо політичні еліти є занадто закритими, то настає криза взаємовідносин соціального капіталу та політичних інститутів. Основною проблемою в Україні є повільність процесу нарощування політичного капіталу та його конвертації в соціальний капітал. Це спричиняє нестійкість динаміки легітимації політичних інститутів та нечіткість у визначенні вектору політичного розвитку.

На думку Є.Г.Цокура легітимаційних потенціал політичних режимів реалізується не напряму, а через систему джерел легітимності, тобто вибори [4, с.84]. 1 жовтня 2005 року набув чинності закон “Про вибори народних депутатів України”. Основною зміною в виборчому законодавстві стала зміна виборчої системи зі змішаної до пропорційної з закритими виборчими списками і порогом у 3% [5, с.243]. На думку М.Бойкової найкращою виборчою системою для України є пропорційна з відкритими виборчими списками, оскільки дозволяє виборцям самим обирати кандидатів. Не дивлячись на недосконалість виборчої системи в Україні, треба зазначити, що відбувалися і певні позитивні демократичні зрушення у виборчому законодавстві України. Наприклад, введення інституту офіційних спостерігачів сприяло становленню демократичності (закон 2001 року). Цей же закон зробив можливою процедуру оскаржень порушень під час виборів [5, с.239-240]. Був встановлений також інститут визнання голосування на окремій виборчій дільниці недійсним. Втрата впливу партій комуністичного та націоналістичного спрямування, переміщення партійних орієнтацій в бік “центру” призвели до посилення ролі держави та фрагментації суспільства. Тому особливістю легітимації політичного режиму в країнах транзитивного типу – став нестійкий рівень політичних вподобань громадян. Раціональний вибір виборця формується в основному на основі оцінки ефективності економічної політики.

Особливістю легітимації політичного режиму в посткомуністичних країнах на початку ХХІ сторіччя також стали “кольорові революції”, які призвели до крихких форм конкурентного неопатрімоніалізму в Україні, Грузії та Киргизії. Більш стабільне функціонування політичної системи можливе за умов, коли в виконавчій та законодавчій гілці влади панує більшість. Тільки забезпечення стійкої парламентської більшості сприяє синхронній роботі гілок влади [6, с.34]. Румунія є єдиною країною, в якій вибори президента та парламенту проводяться синхронно. Румунська конституція 1993 року розподіляє повноваження між президентом і урядом на користь уряду.

Різноманітність особливостей політичних систем в державах посткомунізму наводить на думку, що у конструювання політичних інститутів в країнах четвертої хвилі демократизації політична еліта не орієнтується тільки на зразки класичного західного лібералізму. Тому сучасні транзитологи досліджують не передумови демократизації, а процесуальні та процедурні компоненти політичного розвитку. Перебування в стані демократичного транзиту формує в країні змішаний тип політичної культури та поступове становлення громадянського суспільства. Активізація громадянського суспільства в країнах четвертої хвилі демократизації відбувається різними темпами.

Аналізуючи політичну культуру українського суспільства, як змішану, треба розкрити особливості “змішаності” політичної культури. У свідомості українця поєднуються два антагоністичних уявлення – прагнення до демократичних прав і свобод, і підтримка авторитарних методів управління при владі. Це ще раз констатує факт, що часта ротація при владі спонукає людей до потягу за “сильним ручним” стилем управління. Громадяни, ніби чекають, що прийде жорсткий управлінець, який наведе порядок у взаєминах владних еліт і зупинить постійну боротьбу за владу, яка впливає на ефективність реалізації політичного курсу, направленого на зміцнення демократичного політичного режиму.

По-перше, рівень довіри громадян до політичних інститутів в Україні значно знизився через неефективність реформ у економічній та соціальній сферах. По-друге, відсутність компромісу між політичними силами призвела громадян до того, що вони у визначенні власних політичних вподобань не орієнтуються на політичні програми, а на ступінь прив’язаності до того чи іншого політичного лідера.

Затяжна неефективність дій української політичної еліти, відсутність сплощеності дій політичних угрупувань призвела до відкату політичного режиму в бік авторитаризму. Відтак, траєкторія демократичного транзиту в Україні є зигзагоподібною. Можна сказати, що можливості політичної участі населення є високими, але реальне втілення демократичних змін в життя гальмується із-за політики владної еліти.

Загальними особливостями легітимації політичного режиму в Україні та інших країнах Східної Європи є: відміна монополії на владу, плюралізація, падіння впливу компартії без повної якісної зміни правлячої еліти. Таким чином, легітимація політичного режиму розпочалась не з виборів, а з домовленості між представниками старої еліти про нові правила політичної гри. Сама стара еліта має потяг до монополії на владу, а не становлення плюралізму. Президентська влада є віддаленою від інших гілок і фактично непідконтрольною їм. Політика сильного президента ґрунтується і на контролі діяльності виконавчої гілки влади. Перехід до демократії в Україні є можливим за умов внутрішнього консенсусу еліт, а не тільки легітимації формальних політичних інститутів.

Для підвищення рівня легітимації політичного режиму необхідно, щоб політична еліта мала дієву програму демократичного розвитку, яка б не просто декларувала демократичні цінності, але і описувала, які кроки потрібно зробити, в якій сфері і до якого часу їх реалізувати. Зрозуміло для того, щоб політичний режим був легітимним, реформи повинні проводитися комплексно і на це необхідні масштабні фінансові вливання та час. Шлях демократизації України повинен відбуватися еволюційно. І не дивлячись на велику кількість делегітимуючих чинників впливу на політичний режим, Україна зробила ряд позитивних кроків в бік демократії: пройшла етап конституціювання, неодноразово змінювала конфігурацію політичної системи, намагається розробити власний політичний курс. Основним чинником делегітимації політичного режиму в Україні є якісна незмінюваність політичної еліти, яка націлена на прагматизм, а не на розвиток.

Література:

1. Латигіна Н.А. Демократія: реалії versus утопії: Монографія. – К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2008. – 400 с.

2. Голосніченко Д.І. Теорія повноважень: вітчизняний та зарубіжний досвід їх формування. Монографія. – К.: Видавець Голосніченко А.М. (Г.А.М.), 2009. – 356 с.

3. Шаповаленко М.И. Политическое развитие современных переходных обществ: теоретические подходы и современные тенденции: Изд-во Харьк. нац. ун-та внутр. дел, 2007. – 340 с.

4. Цокур Є.Г. Матриця взаємозалежності моделі громадянського суспільства, джерел легітимності та типу політичного режиму // Нова парадигма. – 2009 – № 84. – С.83-90.

5. Політична система і громадянське суспільство: європейські і українські реалії: Монографія / За заг. ред. д.і.н., проф. А.І.Кудрянченка. – К.: НІСД, 2007. – 396 с.

6. Повороты истории. Постсоциалистические трансформации глазами неметких исследователей: В 2 т. Т.2.: Постсоциалистические трансформации в сравнительной перспективе / Ред.-сост. Петра Штыков, Симона Шваниц; Научн. ред. Владимир Гельман; Пер. с нем. Елена Белокурова, Мария Боженко, Наталья Яргомская, Петра Штыков. – СПб.; Берлин: Европейский университет в Санкт-Петербурге, 2003. – 493 с.