ПРИНЦИПИ МОДЕРНІЗАЦІЇ НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНОГО ПРОЦЕСУ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ

Стосовно навчальних рівнів європейської та української систем вищої освіти слід зазначити, що хоча перша з них вважається дворівневою, насправді вона має кілька рівнів (ліценціат, бакалавр, магістратура і докторантура). Але безпосередньо до освіти у ВНЗ (університетах) належать тільки два рівні – бакалаврський і магістерський . Щодо ситуації в Україні, то безпосередньо до освіти у вітчизняних ВНЗ належать три рівні, на яких відбувається присвоєння ступенів бакалавр, спеціаліст і магістр. Причому вітчизняний і європейський бакалаврські рівні однакові за терміном навчання, а рівень вітчизняного спеціаліста дорівнює терміну підготовки магістерського рівня. Зазначимо, що на вітчизняних підприємствах при прийомі на роботу у технічній галузі перевагу часто віддають рівню спеціаліста через особливості вимог до дипломних робіт спеціаліста і магістра (першому необхідно виконувати технічні креслення, а другому – плакати). Для переходу до європейських стандартів в цьому плані достатньо об’єднати рівні спеціаліста і магістра в один – магістерський. Але таке об’єднання має проводитися не за формальними ознаками, а шляхом розробки принципово нових навчальних програм, у які враховуватимуться вимоги вітчизняних роботодавців щодо рівня знань випускників.

Оцінювання рівня знань випускників тісно пов’язане з мобільністю студентів, а також викладачів. Якщо така мобільність найближчим часом матиме місце лише в межах України, то існуюча чотирибальна система оцінювання знань студентів на заліку може задовольнити потреби вітчизняної вищої освіти як стандартизована система. Якщо все ж таки Україна не заперечує проти надання знань закордонним студентам (у тому числі європейським), а також не проти того, щоб вітчизняні студенти навчалися в країнах європейської співдружності (а вітчизняні викладачі мали змогу викладати у цих країнах), тоді необхідно поступово вводити кредитно-модульну систему і системи тестування.

Контроль якості освіти – ще один з важливих параметрів порівняння двох освітніх систем. На сьогодні в європейській практиці під контролем якості розуміють присвоєння ВНЗ певного рівня акредитації та проведення періодичних перевірок відповідності даного ВНЗ цьому рівню. Зазначимо, що в Європі такий контроль доручають спеціально створеним незалежним акредитаційним агенціям, часто приватним. До їх фінансування залучають капітали підприємств, зацікавлених у прийомі на роботу молодих спеціалістів потрібної кваліфікації європейського рівня. Існує навіть асоціація таких незалежних агенцій. Зазначений підхід до контролю якості вищої освіти за кінцевим результатом вимагає достатньо високого рівня стандартизації та уніфікації знань фахівців, а відповідно і стандартизації освітньої системи, її орієнтації на потреби фактичних користувачів (спеціалістів та їх роботодавців) [4, с. 143]. Зазначимо, що у офіційній європейській ідеології (на відміну від американської) роботодавців не визнають користувачами, а вищу освіту – об’єктом торгівлі. Проте фактичний стан речей змушує робити такі висновки [2, с. 11].

Мобільність студентів є одним з показників економічного рівня розвитку країни. В розвинених країнах мобільно переміщуються в основному дві категорії населення – студенти і пенсіонери. Але в поняття мобільності входить не лише переміщення студентів (у першу чергу з метою навчання в інших ВНЗ), а також вільні переміщення викладачів з метою роботи у інших (часто закордонних) університетах. Для полегшення взаєморозуміння між університетами, визнання взаємної легітимності і було запропоновано стандартизувати освіту [1, с. 67]. Ситуація з мобільністю викладачів та студентів в Україні принципово відрізняється від європейської. Поки що переважно діє традиційний для радянських ВНЗ підхід: незважаючи на стандартизовану в межах країни (та деяких інших країн СНД) освіту, існує пріоритетність проходження повного циклу навчання студента в одному й тому ж ВНЗ. Серед вітчизняних викладачів мобільність більша, ніж серед студентів, але реалізується переважно в межах країни. Цілком очевидно, що підвищення мобільності викладачів і студентів у нашій країні залежить від переходу вищої освіти на загальноєвропейські стандарти, а також визначається рівнем зростання добробуту населення і економічною ситуацією в Україні.

Питання працевлаштування випускників ВНЗ є чи не найголовнішим, оскільки саме на його розв’язання спрямована вся система вищої освіти. В Європі роботодавці при прийомі на роботу молодого спеціаліста повинні розв’язувати оптимізаційну задачу співвідношення ціна-якість – тобто співвідношення заробітної платні та кваліфікації, рівня знань і вмінь. При встановленні кваліфікаційного рівня найчастіше орієнтуються на авторитет того ВНЗ, який закінчив той чи інший спеціаліст [ потреби роботодавців у Європі почали реорганізацію системи вищої освіти. Така європейська система працевлаштування базується на адекватності результатів навчання студентів потребам ринкової економіки . В нашій країні також розвивається ринкова економіка, тому існуючі на сьогодні залишки системи працевлаштування також бажано переорієнтувати з урахуванням умов  переходу від планової до ринкової економіки. Виходячи із цих позицій, можна стверджувати про необхідність такої переорієнтації системи української вищої освіти, за якої вона враховуватиме потреби і вимоги сучасного ринку праці, причому не тільки вітчизняного, а й світового.

Питання визнання кваліфікацій і дипломів тісно пов’язане із питаннями стандартизації системи вищої освіти, контролю її якості, орієнтацією  на потреби роботодавців, мобільністю викладачів та студентів тощо. Основа цього питання – необхідність міжнародного визнання кваліфікацій і дипломів для полегшення працевлаштування випускників ВНЗ одних країн в інших. При цьому повинні бути визнаними дипломи всіх ВНЗ, а не лише кількох найпрестижніших. На жаль, поки що далеко не всі ВНЗ нашої країни можуть пишатися всесвітнім визнанням. Тому рух шляхом досягнення визнання кваліфікацій і дипломів вітчизняних ВНЗ на світовому рівні нині є конче необхідний. Поступове і поетапне вирішення цього комплексного завдання нам видається можливим лише після розв’язання низки взаємозалежних питань.

Зазначимо, що фінансування європейських університетів здійснюється як на загальноєвропейському (федеральному), так і на місцевому рівні (регіонів, земель, кантонів тощо), із залученням як бюджетних, так і приватних коштів [3, с. 188]. Як було вже сказано, такий підхід викликає з боку і державних, і недержавних підприємств пильну увагу до розподілу і витрат коштів. Ще одним важливим моментом є те, що відповідні контролюючі структури добре вміють рахувати гроші, а тому розуміють, що для одержання сучасного освіченого спеціаліста необхідно навчати його на сучасній науково-технічній матеріальній базі. Звідси з’явилася тенденція підтримання високого науково-технічного рівня європейських університетів, який є інвестицією у майбутнє і згодом себе окупить  із значними прибутками [2, с. 14]. На відміну від європейських, українські платники податків поки що мають недостатньо високий рівень “податкової культури”. Вони неактивно цікавляться питанням “на що йдуть наші гроші?” і тому не прагнуть фінансового контролю системи вищої освіти. Вітчизняні структури, які контролюють систему вищої освіти, тяжіють до економії грошей зараз, а до “інвестування майбутнього” часто справа не доходить. Тому урахування європейського досвіду фінансування ВНЗ для нашої країни може бути корисним і перспективним.

Безпосередньо з питанням фінансування ВНЗ пов’язано інше питання – поєднання освіти і науково-дослідної діяльності. Для того, щоб утримувати матеріально-технічне оснащення університетів на передовому рівні в Європі, на їх базі створюють сучасні науково-дослідні центри, які мають свої дослідні програми і господарчі договори, державні та приватні замовлення. Крім того, як правило, науково-дослідницьке навантаження спеціалістів значно перевершує їх навчальне навантаження. Таким чином, вирішується задача поліпшення фінансування ВНЗ, з одного боку, і побудова освітнього процесу на найсучасніших досягненнях науки – з іншого [2, с. 11]. В нашій країні через розрив у зв’язках між науково-дослідними і освітніми закладами такої ефективної системи немає. Правда, вітчизняні ВНЗ також ведуть науково-дослідну діяльність, але здебільшого через застаріле обладнання і велике навчальне навантаження спеціалістів (приблизно в 5-6 разів більше за навантаження європейських) така діяльність просувається повільно і мало ефективно. Найбільш ефективним виходом із цієї ситуації була б спроба поєднати науковий і матеріально-технічний потенціал вітчизняних дослідницьких інститутів з освітнім потенціалом вітчизняних ВНЗ. Мова йде не тільки про існуючий підхід з короткотерміновими літніми практиками, а ще й про поглиблене навчання протягом року із використанням необхідного наукового обладнання. На нашу думку, такий підхід спроможний підвищити конкурентноздатність вітчизняної системи вищої освіти і водночас не заважає впровадженню європейських стандартів.

Проведений аналіз детермінант функціонування освітніх систем країн ЄС дає змогу сформулювати загальні принципи модернізації навчально-виховного процесу у ВНЗ. До них відносяться:

1. Інтеграція певного ВНЗ з подібними навчальними закладами і промисловими (комерційними) підприємствами в межах розв’язання актуальних науково-технічних задач (можна вимірювати у відсотках, відносно провідних ВНЗ країни).

2. Освітня мобільність студентів – можливість вільного вибору студентом навчальних предметів додатково до обов’язкових за обраною ним спеціальністю, що може бути використано ними у подальшому професійному житті.

3. Міжнародна мобільність студентів – можливість вільного вибору студентом країни та ВНЗ для навчання (з можливістю вивчення різних навчальних предметів у різних ВНЗ із одержанням диплому стандартного зразка в одному або кількох з них).

4. Можливість використання студентом матеріально-технічної бази різних ВНЗ власної країни (або інших країн) в рамках одержання освіти у конкретному ВНЗ.

5. Збільшення частки фінансування ВНЗ, як визнання їхньої значущості для науково-технічного розвитку країни.

6. Визнання диплому вітчизняного ВНЗ у різних країнах.

7. Підвищення ролі студентського самоврядування.

8. Визнання дипломів, одержаних за програмами дистанційної освіти.

9. Збереження цінностей світового та європейського гуманізму.

10. Можливість набуття студентом універсальних знань за межами географічних і політичних кордонів, взаємне пізнання і взаємодія різних культур.

11. Можливість набуття студентом національних історико-культурних знань, виховання патріотизму та громадянської гідності [1, с. 102].

Наведені принципи модернізації навчально-виховного процесу можна поділити на внутрішні і зовнішні. Так, принципи з першого по шостий є зовнішніми, а з сьомого по одинадцятий – внутрішніми. Зазначимо, що деякі із обґрунтованих принципів можуть  належати  до кількох напрямів (або водночас до різних критеріїв) модернізації вищої освіти. Наприклад, перший показник може належати як до підвищення комплексної економічної ролі вищої освіти, так і до підвищення ефективності навчального процесу. Два останні можуть належати до прищеплення загально-гуманістичних ідеалів та формування національної самосвідомості, відповідно. Тобто, такі принципи є залежними факторами – і тому можуть належати  як до одного, так і до іншого аспектів модернізації освіти.

У майбутньому видається перспективним перейти до системи кредитів і тестування при оцінюванні знань, створенням незалежних організацій для контролю якості освіти, умов для підвищення мобільності студентів та викладачів, збільшенням ступеню інтеграції науки і освіти за провідної ролі першої, досягнення визнання вітчизняних дипломів і кваліфікаційза кордоном, орієнтує вищу освіту на працевлаштування випускників.

Література:

1.     Андpущенко В. П. Болонський процес: тенденції. Проблеми, перспективи МО і НУ; Асоц. ректорів педагог. ун-тів; Укл. В. П. Бех, Ю. Л.Маліновський. - К.: НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2004. - 221 с.

2.     Бех І. Д. Виховання особистості. Книга друга: Особистісно-орієнтований підхід: науково-практичні засади // К.: Вид-во "Либідь", 2003. - 341 с.

3.     Болонський процес: перспективи і розвиток у контексті інтеграції України в європейський простір вищої освіти / МАУП; За ред. В. М. Бебика. - К.: МАУП, 2004. - 200 с.

4.     Борисов Е. Ф. Экономическая теория: Учебник. - М.: Юрист, 1997. – 568 с.

5.     Вища освіта України і Болонський процес: Навчальний посібник / За редакцією В. Г. Кременя. Авторський колектив: М. Ф. Степко, Я. Я. Болюбаш, В. Д. Шинкарук, В. В. Грубінко, І. І. Бабин. - Тернопіль: Навчальна книга -Богдан, 2004. - 384 с. 

6.     Каленюк І. Рух Європи до суспільства знань, Болонський процес і Україна // Вища освіта України. - Київ, 2004. - №3. – 29 с.