УКРАЇНА У КОНТЕКСТІ ГЕОПОЛІТИЧНОЇ КОНЦЕПЦІЇ ЕВРАЗІЙСТВА

Держави, що постали на пострадянському просторі, протягом останніх десятиліть пройшли непростий шлях державного становлення. Деякі з них достатньо швидко визначилися із зовнішньополітичним вектором розвитку. Інші, в тому числі й Україна, досі знаходяться у стані невизначеності та у пошуках нових соціально-економічних та політичних орієнтацій. Криза світової економіки, неоднозначні культурно-демографічні процеси, які додають драматизму у міждержавні відносини в середині вже існуючих міжнародних політичних та економічних об’єднань ще більшою мірою актуалізують для сучасної української держави проблему остаточного визначення вектору зовнішньополітичного курсу.

Визначення адекватного українськім реаліям шляху подальшої інтеграції потребує ретельного аналізу дій сусідніх держав та головних політичних партнерів у світі. Серед першочергових завдань таких досліджень, особливого значення набуває вивчення їхніх світоглядних концепцій, які є ідеологічною основою для вироблення зовнішньої та внутрішньої політики.

Найбільшою сусідньою державою і важливим економічним партнером для України була, є і, скорі ж за все, буде надалі Російська Федерація. Важливою частиною світоглядної спадщини російської філософії є ідеологія євразійства, яка останнім часом набуває все більшого значення для формування зовнішньої політики сучасної Росії.

Євразійство виникло на початку 20-х років минулого століття у середовищі післяреволюційної російської еміграції. Воно об’єднує в собі надзвичайне широке коло гуманітарного та природно-наукового знання від філософії та історії до географії та економіки. Концептуально нова течія російської думки має глибоке історичне коріння і є однією з найбільш традиційних для Росії. За думкою теоретиків євразійського руху, найбільш віддаленим за часом джерелом, що вплинуло на становлення євразійської концепції, було „Послання старца Філофєя до великого князя Василія”. Спочатку слов’янофіли, а за ними і євразійці спиралися на ідею інока про високе призначення Росії [1, с.23].

Важливий вклад у оформлення теоретичних підвалин євразійства внесли російські мислителі ХІХ століття М. Карамзін, П. Чаадаєв, О. Хомяков, І. Кірєєвській. Головну роль у завершенні теоретичного оформлення євразійства як самостійного світоглядного явища відіграли російські емігранти: філософ Л. Карсавін, історик Г. Вернадський, релігійний філософ В. Ільїн, економіст Я. Садовській та інші.

Саме тому, що ідеологія євразійства сформувалася у середовищі еміграції вона, протягом багатьох років, залишалася маловідомою на Батьківщині її авторів. Лише зі зняттям наприкінці 80-х років минулого століття заборон та обмежень, щодо феномена російської еміграції, розпочинається вивчення творчої спадщини євразійців.

Нового звучання ідеологія євразійства набуває вже у 90-х роках минулого століття. Першим кроком до практичного втілення окремих ідей євразійців став проект „Євразійського союзу” запропонований президентом Казахстану Н. Назарбаєвим [2]. Проте широкої та дієвої підтримки у середовищі російської правлячої еліти ця ідея на той час не знайшла. Зміна політичного керівництва Російської Федерації на початку третього тисячоліття супроводжувалося не лише суттєвими змінами у внутрішній політиці, але і вплинуло на тактику та стратегію зовнішньої політики. Керівництво Російської Федерації починає все більш активно висувати ідеї економічної та політичної інтеграції держав на пострадянському просторі. А євразійство, в свою чергу, перестає бути лише академічним явищем чи проектом, а починає наповнюватися реальним змістом.

Запропоновані російськім керівництвом ідеї створення єдиного економічного простору і митного союзу ґрунтуються не лише на економічній доцільності та певних традиційних економічних зв’язках. Світоглядні підвалини цих проектів базуються саме на євразійських концепціях. Зокрема, євразійці обґрунтували розділення Старого світу не на два, а на три материка: Європу, Азію і Євразію. Євразія являє собою простір, що охоплює величезні території рівнин від південних Карпат на заході до гір російського Далекого Сходу. Згідно євразійської концепції «месторазвития» на цьому просторі сформувалася особлива соціально-історична атмосфера яка визначила своєрідність життєвого ладу, культури й державності. Виходячи з цього постулату усі держави, що існують у рамках цієї території, й Україна у тому числі, рано чи пізно мають інтегруватися. Провідна роль Росії у процесі інтеграції базується на двох головних чинниках. По-перше: Росія займає основний простір земель Євразії. По-друге: у формуванні російського народу, як зазначали євразійці, велику роль відігравали тюркські та фінно-угорські племена. Вони населяли єдине зі східними слов’янами «месторазвитие» і постійно взаємодіяли між собою. У результаті сформувалася російська нація, яка прийняла на себе ініціативу об’єднання різних етносів у єдину націю євразійців і об’єднання Євразії в єдину державу.

Патріотизм євразійців у 20-х роках минулого століття виявлявся у вкрай негативному ставленні до інтервенції західних держав у Росію. У сучасній формі це проявляється у поступовому обмеженні, яке іноді межує із забороною, діяльності різних недержавних міжнародних організацій на території Російської Федерації. Причому українське керівництво в окремих випадках починає наслідувати цей досвід. У той самий час ідеологи євразійства технологічно орієнтувалися здебільшого на Захід ніж на Азію. Зокрема, зазначали, що «не бажають перебувати у економічній відсталості Сходу» [3, с.137].

Особливого значення для сучасних українсько-російських відносин набуває відношення євразійців до міжнаціональних відносин в межах євразійського «месторазвития». Ідеологи євразійства різко негативно відносилися до національного (особливо українського та кавказького) сепаратизму. На думку В. Іванова та М. Трубецького протистояння «двох індивідуацій» загальноруської культури – української і великоруської виявляється ще наприкінці XVII ст. Українське просвітництво йшло зі значним випередженням просвітництва Московії. С того самого часу українська культура набуває остаточної самостійності і створює реальні підвалини українського сепаратизму. Проте, усвідомлюючи сутність сепаратизму, вони не змінювали свого відношення до нього. Головний сенс політичної тактики і стратегії вони вбачали у необхідності збереження геополітичного тіла Росії-Євразії, утримання російського «месторазвития» [3, с.138].

Попри всю неоднозначність окремих теоретичних викладок євразійців не може не вражати і наявні у їх ідеях передбачення геополітичного розвитку світу. Зокрема задовго до появи найменших передумов вони вважали перспективною появу поряд із США, Китаєм та Росією ще одного геополітичного полюсу світу - «Пан-Європи», до якої увійдуть більшість європейських держав (без Великої Британії), і яка буде створюватися на основі майбутнього франко-германського союзу [3, с.131]. Вони не тільки передбачили створення Євросоюзу, але і блискуче передбачили особливу позицію, щодо такого об’єднання, Великої Британії й провідну роль у ньому Франції і ФРН. Утім, слід зазначити, що знайомство зі спадщиною Російського Зарубіжжя дає і інші приклади подібних передбачень, що межують із містицизмом, а насправді є свідченням високого рівня наукового аналізу політичних процесів, визначення і оцінки закономірностей історичного розвитку. Наявні факти вдалого прогнозування надають привід замислитися, і більш уважно прислухатися до рекомендацій та оцінок, що їх надавали свого часу мислителі Російського Зарубіжжя.

Додаткової актуальності ідеї євразійців набувають у зв’язку виникненням у пострадянській Росії течії новоєвразійців, які вводять у науковий оборот нові актуальні поняття: конфлікт цінностей, питання Схід-Захід, цивілізаційні відмінності, менталітет, ідентифікація тощо [4, с.99]. Останнім часом євразійство набуває значення як геополітичний рух, а самі євразійці оцінюються як перші російські геополітики. Неоєвразійці розвивають ідеї Г. Вернадського, що намагання російського народу розповсюдити свій вплив як на Схід так і на Захід обумовлена внутрішньою логікою «месторазвития»[4, с.100]. Це намагання освоювати власний життєвий простір, що охоплює окреслений вище третій континент Старого Світу має об’єктивний і водночас містичний характер тобто іноді може знаходитися поза межами свідомості і викликати навіть певну неадекватність і непослідовність дій та висловів.

Поряд з наведеними вище концепціями євразійців щодо геополітичних проблем, для сучасного періоду розвитку України важливе значення має критика М. Трубецьким ідеології європоцентрізму. На його думку, культури, що підпадають під вплив цієї ідеології, хворіють на комплекс неповноцінності і ставлять собі хибну мету «наздогнати» Захід. Народи, що долучилися до цієї гонки ставлять зовнішні вузькі цілі, досягнення яких виявляє ще більше відставання у інших областях. Виробляється звичка орієнтуватися на зовнішні досягнення цивілізації, а не на внутрішні творчі процеси, що зумовили ці досягнення. Як наслідок сліпе наслідування і деградація культури [5, с.97].

У сучасній українській політиці доволі часто спостерігається підміна орієнтирів. Мета поступається місцем засобу і саме засіб постає як головний орієнтир діяльності і політичних партій і окремих політиків і держави в цілому. Зокрема, проблема інтеграції України у будь які, чи то політичні, чи то економічні організації має бути лише засобом досягнення головної мети - побудови сильної, суверенної, економічно розвиненої держави, що забезпечує добробут і захист кожному громадянину.

Підводячи підсумок треба зазначити, що євразійська геополітична думка створила власну оригінальну геополітичну доктрину. Теоретики євразійства щиро і виразно сформулювали головні цілі і завдання російської геополітики, які обумовлені як географічними так і історичними особливостями становлення російської державності. Геополітична концепція євразійців визначає величезний простір від Карпат і до Далекого Сходу як загальне «месторазвитие» для усіх народів, що його населяють. Виходячи з цього вони обґрунтовують необхідність економічного, політичного і навіть цивілізаційного виокремлення цього простору у єдиний соціально-культурний і економічний організм. Деякі їхні положення вже починають втілюватися у життя, або активно обговорюються і тому неупереджений та докладний аналіз їхньої творчої спадщини допоможе у виробленні зваженої і ідеологічно обґрунтованої політики.

Література:

1. Зернов Д.В. Российское государство в геополитической концепции евразийцев (1921-1929 гг. ) : диссертация ... канд. полит. наук: 23.00.02 / Д.В. Зернов. - Нижний Новгород, 2002.- 195 с.

2. Назарбаев Н.А. Евразийский союз: проблема интеграции / Н.А. Назарбаєв // Соціально-политический журнал. М., 1996. №3. – С. 3-13.

3. Пишун, К.В. Политическое учение евразийства: Опыт системной реконструкции и интерпретации: диссертация ... канд. полит. наук : 23.00.01 / К.В. Пишун. - Владивосток, 1999.-176с.

4. Соколов С.М. Философия русского зарубежья: евразийство: Монографія / С.М. Соколов. - Улан-Удэ, Изд-во ВСГТУ. – 132 с.

5. Трубецкой Н.С. Европа и человечество / Н.С. Трубецкой. – София, 1920.[Електроний ресурс] Режим доступу://http://philosophy.ru/library/vehi/nstev.htm