ІНВАРІАНТНІ ЗОВНІШНІ ТА ВНУТРІШНІ СПОСОБИ ЗНИЖЕННЯ СТУПЕНЯ РИЗИКУ.

Зовнішні способи зниження ступеня ризику. Передача ризику здійснюється або шляхом його розподілу, або через механізм зовнішнього страхування.

Розподіл ризику полягає в тому, щоб, наприклад, покласти певну частку відповідальності за ризик на того співучасника реального інвестиційного проекту, який здатний його контролювати краще від інших. Передача ризику може здійснюватись також шляхом укладення ф'ючерсного контракту.

Ф'ючерси дають змогу передавати ризик несприятливої зміни цін у майбутньому протилежній стороні торговельної угоди.

Найпоширенішою формою передачі ризику є страхування. Суть зовнішнього страхування ризику виражається в тому, що інвестор ладен відмовитися від частини доходів аби уникнути ризику, тобто він ладен заплатити за зниження рівня ризику до нуля.

Якщо поняття вартість ризику розглядати як суму фактичних збитків підприємця від реалізації цього ризику і витрат на відшкоду­вання таких збитків та їх наслідків, то страхування дає змогу зменши­ти цю суму (вартість страхового ризику) до розміру страхової премії.

Ризик не повинен бути утриманий, тобто менеджер не повинен залишати його, коли розмір збитків відносно великий порівняно з економією на страховій премії.

Сьогодні витрати на страхування підприємств у розвинутих про­мислових країнах варіюють від 1 до 20% обсягу щорічних продаж залежно від галузі, місцезнаходження фірми тощо[5,с.12].

Менеджер може передати на утримання страховій компанії такі види ризиків:

• ризик пошкодження/знищення майна внаслідок пожежі, сти­хійного лиха, технологічної аварії тощо;
• ризик повної/часткової (тимчасової) втрати працездатності співробітником підприємства під час виконання службових обов'язків внаслідок нещасного випадку;
• ризик, пов'язаний з необхідністю відшкодування збитків, що їх зазнала третя особа внаслідок певних дій (відсутності необхідних заходів) з боку підприємства, його співробітників, а також ризик збитків, спричинених даному підприємству некваліфікованими (нечесними) діями його співробітників;
• фінансово-комерційні ризики, які можуть реалізуватися у вигляді недоотримання прибутку, збільшення періоду кругообігу коштів тощо в результаті дії зовнішніх непередбачуваних чинників [3,с.23].

Страховик, отримуючи плату за страхову послугу, приймає на свою відповідальність ризик. Він має компенсувати наслідки реалізації цього ризику, але в розмірі, що не перевищує розмір страхової суми. (Страхова сума є мірою зобов'язань з боку страховика.) Таким чином реалізуються ризикова функція страхування.

Страховик здійснює відшкодування збитків завдяки замкненому перерозподілу грошової форми вартості між учасниками страхування — юридичними, а також фізичними особами, які наражаються на однотипний ризик. Відношення щодо страхових виплат мають імовірнісний характер, оскільки попередньо невідомо, коли відбудеться страхова подія, якою буде її сила та кого із застрахованих вона за­чепить[1,с.54].

Слід підкреслити, що страхування компенсує збитки (їх частину) у грошовій формі, а не відшкодовує товарно-матеріальні цінності, а тому не може повністю усунути ризик затримки відтворювального процесу. У той же час в рамках дії превентивної функції страхування ймовірність реалізації ризику може бути зменшена, наприклад, в результаті встановлення страховиком протипожежного обладнання на підприємстві, що страхує в нього своє майно. Використовуючи систему знижок (надбавок) до страхової премії, страховик може стимулювати клієнта вживати необхідні заходи щодо можливого зменшення рівня ризику (збереження його на певному рівні). Інформація, що її отримує потенційний страхувальник під час оцінки ризику страховиком, може бути використана для прийняття подальших рішень щодо управління ризиком (наприклад, слугувати сигналом, що роботи в цьому напрямі слід припинити, що цей вид майна абсолютно небезпечно зберігати на даній виробничій дільни­ці (у даному приміщенні)).

До методів, що за своєю суттю близькі до страхування, можна віднести також деривативи (опціони, ф 'ючерси, свопи тощо) [4,с.127].

Внутрішні способи зниження ступеня ризику.

Лімітування передбачає обмеження потоків (грошових, товар­них, кредитних, інвестиційних), спрямованих у зовнішнє (по відношенню до підприємства) середовище. Лімітування застосовується банками при наданні позик, укладанні договору на овердрафт. Підприємства можуть застосовувати цей засіб під час продажу товарів у кредит, наданні позичок, при прийнятті рішень щодо визначення обсягу коштів, що спрямовуються на інвестування [2,с.58].

Диверсифікація є процес розподілу інвестованих коштів між різ­ними об'єктами вкладання, які безпосередньо не зв'язані між собою. На принципі диверсифікації базується діяльність інвестиційних фондів, які продають клієнтам свої акції, а одержані кошти вкладають в різноманітні цінні папери, які купуються на фондовому ринку і приносять стійкий середній прибуток.

Диверсифікація дає змогу уникнути частини ризику при розподілі капіталу між різноманітними видами діяльності. Так, придбання інвестором акцій різних акціонерних товариств замість акцій одного акціонерного товариства збільшує ймовірність одержання ним середнього доходу і знижує рівень ризику.

Диверсифікації, як одному із способів зниження ризику, присвячений сьомий розділ цього методичного посібника.

Створення резервів, запасів на покриття ймовірних непередбачуваних витрат у майбутньому також є внутрішнім засобом зниження ризику, свого роду самострахуванням. Це дозволяє оперативно усувати тимчасові ускладнення у виробничій, фінансово-комерційній діяльності.

Створення власних грошових, товарно-матеріальних резервів є альтернативою страхуванню і доцільне тоді, коли вартість майна, що наражається на певний ризик, відносно невелика порівняно з майновими та фінансовими параметрами усього проекту. Само­страхування шляхом резервування коштів також може застосовува­тись відносно однотипного обладнання, майна підприємства, коли ймовірність пошкодження незначна.

Здобуття додаткової інформації є одним з важливих способів щодо зниження ризику. Під час використання неточних економічних даних виникає питання щодо доцільності їх уточнення. Що стосується планованих заходів, особливо інноваційних проектів (техні­чних новинок), то постає питання: чи необхідно терміново почати їх впровадження, чи є сенс провести ще якийсь додатковий експери­мент для уточнення економічних показників. З одного боку, додатковий експеримент дозволив би знизити економічний ризик, що об­тяжує певний інноваційний проект, зменшити можливі збитки. Але, з іншого боку, експеримент, в свою чергу, пов'язаний з певними за­тратами та збитками, і якщо впровадження інноваційного проекту відкладається, то економічні збитки збільшуються. Вони особливо великі у разі проведення довгострокового експерименту. У цьому випадку впровадження заходів і одержуваний в результаті цього економічний ефект відсуваються. Отже, для оцінки доцільності до­бування додаткової інформації необхідно порівняти економічні результати обох варіантів[6,с.69].

Природно, що коли б у менеджера була більш повна інформація, він міг би зробити кращий прогноз й знизити ступінь ризику. Це робить інформацію товаром, за який менеджери (інвестори) згодні платити великі гроші. А коли так, то вкладення капіталу в інформацію необхідно оцінювати.

Отже, відповідно до аналізованої теми можна зробити висновки,що головним завданням науково обґрунтованого управління ризиком є визначення ступеня припустимості та виправданості ризику і прийняття практичного рішення ,спрямованого або на використання ризикованих ситуацій, або на вироблення системи заходів, що зменшують небезпеку виникнення збитків від проведення тієї чи іншої операції.

Проблемами ризику розглядаються й ураховуються як при розробленні відповідної стратегії, так і в процесі виконання оперативних завдань. У кожній ситуації, що пов’язана з ризиком , вирішуються такі питання: що означає доцільний ризик і де та межа, яка відокремлює доцільний ризик від нерозумного.

Література:

• Хохлов Н.В. Управление риском: вопрос теории и практики: Монография. – М.: Юнити-Дана, 2001. – 239 с.
• Аналіз банківської діяльності: Підручник / А.М. Герасимович, М.Д. Алексєєнко, І.М. Парасій-Вергуненко та ін.: За ред. А.М. Герасимовича. – К.: КНЕУ, 2003. – 599с.
• Аналіз діяльності комерційного банку: Підручник / А.М. Герасимович, М.Д. Алексеєнко, І.М. Парасій – Вергуненко та ін.: За ред. А.М. Герасимовича. – Вид. 2 – ге, без змін. – К.: КНЕУ, 2006. – 600 с.
• Аналіз діяльності комерційного банку: Навчальний посібник / За редакцією А.М. Герасимовича Ф.Ф. Бутинця. – Житомир: Рута, 2001. – 325 с.
• Банківські операції: підручник / За ред. А.М. Мороз. – К.: КНЕУ, друге виданн. – 2002. – 476 с.
• Банківські операції: Підручник / А.М. мороз, М.І. Савлук, М.Ф. Пуховкіна та ін.: За редакцією А.М. Мороза. – К.: КНЕУ, 2000. – 384 с.