МІСЦЕ ПОСЕЛЯНИНА У ВІЙСЬКОВИХ ПОСЕЛЕННЯХ КИЇВСЬКОЇ ТА ПОДІЛЬСЬКОЇ ГУБЕРНІЙ

Перша половина ХІХ ст. в історії Російської імперії пройшла під знаком пошуку шляхів реформування внутрішнього життя країни. Ці процеси зумовили тогочасні історичні реалії. Однак не всі спроби та задуми завершувалися вдало. Однією із найболючіших проблем була кріпосницька система, яка гальмувала перехід до індустріального суспільства. Тогочасна Європа вже відійшла від кріпацтва. Такий же крок повинна була б зробити і Росія. Однак такі радикальні реформи вимагали певної підготовки суспільства. В такій великій країні, як Російська імперія, кардинальні зміни неможливо було провести за один рік. Це мав бути тривалий і важкий процес переходу на новий лад господарювання. За задумом керівників імперії військові поселення повинні були стати засобом переведення значної кількості кріпосних людей у військові, тобто створювався новий прошарок у тогочасному суспільстві – військовий поселянин. Всі ці люди переставали бути власністю поміщиків. Тепер колишні кріпаки ставали військовими, а отже, підпорядковувалися  безпосередньо російській владі.

Усі конфісковані маєтки в Київській і Подільській губерніях зі всім майном та боргами передавалися у відання Військового міністерства згідно наказу Миколи І від 4 квітня 1836 року [5, с. 583]. Тоді ж у військове відомство було переведено 80543 особи. Конфісковані маєтки згідно положення від 27 квітня 1837 року в Київській та Подільській губерніях отримали назву “маєтки Військового відомства” з центром у місті Умань, яке було передане у відання Департаменту військових поселень в 1838 р. У грудні 1837 року був виданий наказ про перетворення сіл військового відомства у “військові поселення Київської та Подільської губерній”. 9 березня 1840 року було затверджено “Проект щодо облаштування військового поселення Київської і Подільської губерній” [4, с. 119].

Основною діючою ланкою було господарство поселянина, яке йому надавала держава. В особі військових поселян створювався особливий прошарок, що був ізольований від основної маси селянства. Саме на нього було покладено обов’язок забезпечити ефективність всієї нової системи. Перехід державних селян до розряду військових поселян посилював адміністративний нагляд за селом. Це передбачало і значне збільшення повинностей, які вони повинні були виконувати. Господарі із самого початку створення військових поселень не були власниками землі, яку обробляли. Вони були позбавлені права самостійно розпоряджатись ділянкою і тим більше її продавати. Поселенці звільнялися від державних податків та податку на землю.

Основним заняттям поселян було землеробство. Кожний господар 1‑го розряду отримував по 15 десятин землі, 2-го розряду – по 7 десятин землі. Земля, яку отримали військові поселяни, була не однакова за родючістю, що впливало значною мірою на економічний потенціал господаря та його господарства. Перед поселянами ставилася вимога вчасно обробляти свої наділи, вносити добрива, здійснювати сівозміни. Землеробська праця поселян була вкрай важкою. Поселяни повинні були також обробляти вчасно свої наділи і сінокоси. Ведення ж власного господарства відходило на другий план. А це ніяк не сприяло підвищенню ефективності господарської праці поселенців, що в результаті привело до відмови від такої системи забезпечення армії [1, с. 95].

Наявної кількості земель у військових поселеннях не вистачало для вирощування необхідної кількості сільськогосподарської продукції. Також спостерігався процес зниження якості обробітку полів, кількості врожаю, внаслідок чого падала економічна ефективність господарства. Це, в свою чергу, спричинило зменшення доходів поселянина. Тому відбулося зменшення і кількості квартирантів із двох до одного. При цьому спостерігалося збільшення кількості селян-господарів. Щоб забезпечити житлом нових господарів, потрібно було селянам будувати або добудовувати нові хати і знову ділити землю між селянами-господарями.

Сусідні селяни, бачачи важке становище поселян, говорили: “У нас рай, у них – пекло”. Самі ж поселяни, порівнюючи своє становище з попереднім, скаржилися, що ніде не знаходять захисту та помилування. Якщо б вернувся Потоцький, зразу понесли б його на руках [6, с. 183].

Общинна система господарства та міліарний устрій поселень унеможливлювали ефективний розвиток сільського господарства загалом. В таких умовах поселяни були позбавлені будь-якого, в тому числі і матеріального, зацікавлення в результатах своєї нелегкої праці. Їх становище погіршувала і соціальна незахищеність та повна відсутність прав.

Скотарство було другою після землеробства важливою галуззю господарства військових поселян. Вони займалися конярством, вівчарством і розведенням великої рогатої худоби. Головну увагу зосереджували на виведенні кращих порід робочої худоби і коней.

Військові поселяни, окрім хліборобства та скотарства, займалися також гончарством, виправленням шкір, виготовленням різноманітних знарядь праці, розведенням садів, рибальством, бджільництвом, шовківництвом, вирощуванням тютюну, тутових дерев та ін. 

Згідно “Положення про державні заготівлі військового міністерства” поселяни повинні були працювати над створенням значних запасів будівельних матеріалів; інструментів, необхідних для робіт; дров для опалення будинків; предметів освітлення; підтримання чистоти в поселеннях і в державних будинках. Вся заготівля поділялася на два види: постійну і випадкову. До постійних належали ті, які здійснювалися на основі попередніх планів, затверджених Департаментом військових поселень. Випадковими називалися ті, що робилися згідно особливих розпоряджень у випадку виникнення потреб [2, с. 349].

Невійськовозобов’язані поселенці не брали участі у військових походах і навчаннях, але повинні були годувати свої сім’ї, постояльців, діючих резервістів і постійно брати участь у будівництві, транспортуванні лісу, збиранні сіна для полків, обробітку державних полів для поповнення збіжжям запасних зернових магазинів. Таким чином, господарі відривались від хліборобства, втрачали бажання до ведення господарства, очікували певних змін і не були впевнені у своїй власності. Також на селян покладалося зобов’язання працювати на будівництвах із метою забезпечення військових необхідними приміщеннями.

На 1837 рік було утворено тимчасові військові роти, утримання яких здійснювалося за рахунок військових поселян. Провіант і фураж забезпечували округи. Для кожного представника роти виділялося по 3 дес. землі для власного господарства.

Хоча поселяни були елементом військової системи, це не звільняло їх від рекрутчини. Регулярно у військових поселеннях відбувались рекрутські набори, що призводили до зменшення чисельності молодих робочих рук.  

Жителі міста Умані виконували постійну податкову повинність. Вона сплачувалася у грошовій формі. Розмір повинності залежав від майна, яким володіли господарі: будинки, крамниці, землі, сади та інше майно, що знаходилося в місті Умані. Також бралося до уваги місце знаходження землі й будівель та прибуток, який вони приносили. Оцінку майна проводила Уманська військова міська поліція з членами міської ратуші. Міщани, які не мали в місті майна, але постійно тут перебували, сплачували по 25% від податкового рубля в казну [3, с. 812]. Священики, церковнослужителі та чиновники військового відомства, що перебували на службі в місті Умані постійної повинності не виконували.

Отже, становище селян із утворенням Києво-Подільських військових поселень не змінилося в кращу сторону, а значно погіршилося. Фактично, вони потрапили під подвійне закріпачення. Військова муштра, численні повинності та відрив від землеробської справи не залишали змоги ефективно вести власне господарство. Не сприяла економічному розвиткові поселенської системи присутність військових, утриманнях яких було покладено на поселян. Не покращували становище поселян війни, посухи, неврожаї, епідемії та ін. В процесі існування досліджуваного формування поселянин все більше втрачав інтерес до результатів свої праці. Все це врешті-решт призвело до відмови від поселенської системи загалом.

Література:

1.     Багалій-Татаринова О. Нариси з історії військових поселень на Україні / Ольга Багалій-Татаринова // Науковий збірник Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури. З історії селянських рухів на Лівобережній Україні. – К., 1927. – №5. – С. 93–153.

2.     Высочайше утвержденное положение о казенных заготовлениях ведомства Военного Министерства // ПСЗ РИ. ІІ. – СПб., 1839. – Т. ХІІІ. – Отделение второе. – 1839. – № 11175. – С. 348–387.

3.     Высочайше утвержденное положение о постойной повинности в городе Умани // ПСЗ РИ. ІІ. – СПб., 1844. – Т. ХVIIІ. – Отделение первое. – 1843. – № 17415. – С. 811–815.

4.     Высочайше утвержденное предположение об устройстве округов военного поселения Киевской и Подольской губерний // ПСЗ РИ. ІІ. – СПб., 1841. – Т. ХV. – Отделение первое. – 1840. – № 13244. – С. 119–129.

5.     О передаче всех конфискованных имений мятежников в Киевской и Подольской губерниях в ведение Военного Министерства // ПСЗ РИ. ІІ. – СПб., 1837. – Т. ХІ. – Отделение первое. – 1836. – № 9053. – С. 583–584.

6.     Ячменихин К.М. Армия и реформы: военные поселения в политике российского самодержавия / Константин Михайлович Ячменихин. – Чернигов: Сіверянська думка, 2006. – 444 с.