ПРОБЛЕМА ВИКЛАДАЦЬКИХ КАДРІВ СЕРЕДНЬОЇ ТА ВИЩОЇ ШКОЛИ УСРР 20 – 30-Х РР. XX СТ. ТА ШЛЯХИ ЇЇ ВИРІШЕННЯ В ІСТОРІОГРАФІЇ 80-Х – 90-Х РР. XX СТ.

Метою статті є аналіз історіографії 80-х – 90-х рр. XX ст. щодо кадрового забезпечення середньої та вищої школи Радянської України 1920 – 1930-х рр.

Історіографія почала формуватися практично синхронно з процесом становлення нової радянської школи в республіці й була тісно пов’язана з формулюванням ідеологами правлячої комуністичної партії власного ставлення до працівників розумової праці, зокрема й до їх численного загону – освітянської та науково-педагогічної інтелігенції.

Якісно новий етап у вивченні проблем проблеми кадрового забезпечення середньої та вищої школи УРСР 1920 – 1930-х років розпочався в 1980-х рр. Прикметними в цьому контексті були дослідження московського історика інтелігенції С. Федюкіна, зокрема його стаття “Деякі аспекти вивчення історії радянської інтелігенції” [1]. Попри домінування ритуальних ідеолого-пропагандистських штампів, властивих тогочасній радянській історіографії, у розвідках авторахакцентувалася увага й на якісних, а отже, значною мірою й негативних моментах у формуванні радянської інтелігенції: стрімкому падінні життєвого рівня інтелігенції порівнянно з дореволюційним часом; низькому рівні знань абітурієнтів 1920 – 1930-х рр.; перманентних “чистках” студентського складу радянських внз за ознакою соціального походження; мізерних видатках на підготовку пересічного фахівця за радянських часів порівняно з добою царату, потребі тривалого “доучування” випускника радянської вищої школи навіть після отримання ним диплома та ін. [1,с.24 – 27].

Упродовж 1980-х рр. виходили друком праці В. Пастухова, І. Кліцакова, В. Майбороди [2]. Автори досліджували становлення науково-педагогічних кадрів вищої школи, кадрові проблеми учительського корпусу Радянської України, але в контексті їхньої підготовки, розташування за галузевим принципом, уникаючи аналізу функціональних ознак, соціально-професійної специфіки й реального суспільного статусу.

Підсумковим науково-історичним і теоретико-методологічним дослідженням проблем формування й розвитку радянської інтелігенції України стала колективна монографія Інституту історії АН УРСР “Интеллигенция Советской Украины: некоторые вопросы историографии и методология исследования” [3], яка фактично стосувалася винятково історіографії та методології вивчення питання. Але позитивним був власне факт появи цієї роботи у вітчизняній історіографії, оскільки в Радянській Україні вона була першою працею такого формату, хоча й концептуально майже нічим не відрізнялася від методологічних засад попередніх років. Для її авторського колективу соціалістична інтелігенція була лише складовою “нової соціальної й інтернаціональної спільноти людей – радянського народу” [3].

Освітньо-культурні, суспільно-політичні й соціально-професійні аспекти діяльності науково-педагогічної інтелігенції та номенклатури системи Наркомосу Радянської України висвітлювали такі дослідники політики українізації як В. Даниленко та В. Борисов [4]. У їхніх працях критично проаналізовано політико-ідеологічні засади політики українізації, її кадрові проблеми, досягнення й втрати. Водночас піддано сумніву сутнісні ознаки цієї політики, тобто її конструктивний вплив на духовне відродження національно-культурного життя в Радянській Україні.

У 90-х рр. ХХ ст. вітчизняні історики досліджували особливості підготовки національних педагогічних кадрів [5], до певної міри вже традиційно висвітлювали функціонування системи освіти [6].

Методологічне значення для майбутніх дослідників мала монографія одного з провідних співробітників Інституту історії України НАН України [7], Г. Касьянова, “Українська інтелігенція 1920-х – 30-х рр.: соціальний портрет та історична доля”. Розмірковуючи над шляхами вирішення проблем кадрового дефіциту стосовно інженерно-технічних та освітянських працівників, що особливо загострився наприкінці 1920-х рр., науковець слушно наголошував, що система владних заходів щодо подолання цього дефіциту спрямовувалася на кількісні показники: “Відповідно до цього реформувалася мережа вищої і середньої освіти [7,с.135]. В багатьох закладах вводилася вузькоспеціалізована і прискорена система навчання, спрямована на швидкісну підготовку спеціалістів. Учений зауважував, що аналогічні процеси спостерігалися й у підготовці інтелігенції інших спеціальностей з тими ж згубними наслідками: “Форсування підготовки учителів було викликане схожими проблемами: необхідність прискорення подолання неписьменності, поліпшення рівня підготовки внзських абітурієнтів і т. ін. Такий підхід був дуже небезпечним і авантюристичним, бо консервував невисокий професійний рівень шкільних учителів і, як наслідок, призводив до зниження якісного рівня загальної освіти” [7,с.136].

В історіографії окресленого періоду ретельно вивчали перебіг, регіонально-історичні особливості й наслідки масових репресій 1930-х рр. проти освітян Радянської України, що їхній відлік традиційно береться з “шахтинської справи” 1928 р. (у загальносоюзному масштабі) й процесу “Спілки визволення України” 1929 – 1930 рр. [8].

Підсумовуючи історіографічний аналіз наукової літератури 80-х – 90-х рр. XX ст. з питань кадрового забезпечення середньої та вищої школи Радянської України 1920 – 1930-х рр., зазначимо, що окремі фрагменти цієї проблеми знайшли своє висвітлення в науковій літературі цього періоду.

Література:

1.                     Федюкин С. А. Некоторые аспекты изучения истории советской интеллигенции / Федюкин С. А. // Вопросы истории. – 1980. – № 9. – С. 17 – 31.

2.                     Пастухов В. П. Науково-педагогические кадры высшей школы / Пастухов В. П. – К. : Вища школа, 1983. – 57 с.; Кліцаков І. О. Підготовка і виховання учительських кадрів на Україні (1927 – 1937 рр.) / Кліцаков І. О. // У.І.Ж. – 1990. – № 2. – С. 57 – 69; Майборода В. К. Особливості розвитку системи вищої педагогічної освіти в УРСР 1917 – 1941 рр. / Майборода В. К. // У.І.Ж. – 1990. – № 11. – С. 58 – 64.

3.                     Интеллигенция Советской Украины : некоторые вопросы историографии и методология исследования . – К. : Наук. думка, 1988. – 187 с.

4.                     Даниленко В. М. Згортання “українізації” й посилення русифікаторських тенденцій у суспільно-культурному житті радянської України у 30-ті роки / Даниленко В. М. // Україна ХХ ст. : культура, ідеологія, політика: Зб. ст. – К., 1996. – Вип. 2. – С. 96 – 116; Борисов В. П. Українізація та розвиток загальноосвітньої школи в 1921 – 1932 рр. / Борисов В. П. // У.І.Ж. – 1999. – № 2. – С. 76 – 80.

5.                     Висовень О. Педагогічна інтелігенція в національно-культурному розвитку України (1920 – поч. 1930-х рр.) : історіографія / Висовень О. // Наук. записки з укр. історії Переяслав-Хмельницького держ. пед. ін-ту ім. Г. Сковороди. – 1994. – Вип. ХIII. – С. 116 – 118; Мартынчук И. И. Подготовка национальных педагогических кадров в 1920-е годы / Мартынчук И. И. // Новые страницы в истории Донбасса: Сб. ст. – Донецк, 1997. – С. 83 – 90; Кліцаков І. О. Педагогічні кадри України (1917 – 1937 рр.) / Кліцаков І. О. – Донецьк: Юго-Восток, 1997. – 310 с.

6.                     Майборода В. К. Особливості розвитку системи вищої педагогічної освіти в УРСР 1917 – 1941 рр. / Майборода В. К. // У.І.Ж. – 1990. – № 11. – С. 58–64.  

7.                     Касьянов Г. В. Українська інтелігенція 1920-х – 30-х років : соціальний портрет та історична доля / Касьянов Г. В. – К. : Глобус, Вік; Едмонтон: Канадський ін-т укр. студій Альбертського ун-ту, 1992. – 176 с.

8.                     Войналович О. О. Фабрикація справи “Польської організації військової” та втрати педагогічних кадрів на Поділлі / Войналович О. О. // Тези доп. респ. наук. конф. „Дунаївці: їх роль і місце в історії Поділля”. – Дунаївці, 1993. – С. 87 – 88; Журецький Я. І. Освітяни Миколаївщини – жертви репресій сталінізму / Я. І. Журецький, Шитюк М. М. – Миколаїв, 1994. – 69 с.