КУЛЬТУРНИЦЬКА МІГРАЦІЯ СЕРБСЬКОГО ДУХІВНИЦТВА ДО УКРАЇНИ (XVIII СТОЛІТТЯ): ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

 У XVIII ст. Сербія не мала власної державності, і тому перетворилася на об’єкт зовнішньополітичних інтересів Османської та Австрійської імперій, які фактично поділили сербські землі між собою. Протягом усього XVIII ст. серби продовжували зазнавати на собі національний, релігійний і соціально-економічний гніт. Ці обставини робили неможливим для сербів розпочати національне відродження. Духовною основою для боротьби за свої національні права для сербів було православ’я. Сама ж православна церква в межах Карловицької митрополії у визначеному змісті утратила функцію суто релігійної установи, ставши національно-політичним інститутом усього сербського народу. Необхідність сербів чинити опір чужоземним впливам збільшували з початку XVIII ст. контакти сербів із слов’янськими народами, так у пошуках духовної та матеріальної допомоги вони розширювали свої зв’язки з Російською імперією. Ця обставина стала головною передумовою сербських культурних міграцій в українські землі протягом XVIII ст. Основним напрямком діяльності сербського духівництва в Україні була купівля книг.

    Мета статті – розкрити причини та значення міграції сербського духівництва до України у XVIII ст.

    Завдання: дослідити історіографію та джерельну базу проблеми; висвітлити історію міграції сербського духівництва до України у XVIII ст.

    Відомості про міграцію сербів на українські землі  відображені у працях відомих дослідників дорадянського періоду, зокрема, це праці А. Скальковського, який зібрав документальний матеріал, що характеризує політику російського уряду стосовно сербського населення [12]. Праці Є. Голубінського та П. Кулаковського [2] присвячені вивченню культурного впливу Російської імперії на початок національного відродження в Сербії.     

    Окремі аспекти культурницької міграції сербського духівництва піднімали й радянські вчені. У працях І. Лещиловської [5] звертається увага на перебування в Україні діячів сербського національного відродження. А. Бажова [1] ввела до наукового обігу документи сербських архівів про культурні зв’язки сербів з українськими землями у складі Російської імперії; взаємовплив цих двох культур поверхнево піднімали в своїх працях Ф. Шевченко [13], І. Калоєва [3].

    Сучасні дослідники також висвітлювали у своїх наукових роботах зв’язки між сербами і українцями у XVIII ст., в тому числі й  культурницькі. К. Колібанова звертає увагу на зворотній процес відвідування українських земель сербськими вихідцями [4]. Є. Пащенко дослідив культурні впливи, які зазнавали український і сербський народи від спільної взаємодії у добу бароко [8]. О. Посунько [10] подав аналіз сербської колонізації українських степів протягом 50 – 60-х років XVIII ст. Також  частково піднімали питання перебування сербського духівництва в Україні й сербські дослідники – Р. Веселович, В. Чубрилович, Г. Станоєвич [10].

    Однією з головних форм захисту від іноземного гніту серби вважали організацію шкіл, вихованці яких були б здатні поширювати знання, підносити вітчизняну культуру. 

    На думку сербського історика М. Павича, без книг і друкарень, без шкіл сербська культура повинна була спиратися на найближчого «природного» союзника в тій боротьбі – на літературу України, яка вже вела подібну боротьбу з офіційною єзуїтською пропагандою в Польщі протягом XVII ст. і мала розвинену полемічну літературу для цього протистояння [5; c.144].

    Саме тому центром духовної допомоги сербам у XVIII ст. став Київ із його культурними осередками, які брали безпосередню участь у формуванні сербської культури, створенні пам’яток літератури та мистецтва, позначених особливостями українського бароко. Сучасні сербські дослідники характеризують розвиток сербської культури з початку і до 70–80-х років XVIII ст. як «український вплив»  або як «український період», протягом якого серби досягли значних здобутків, звільняючись від застарілих канонів середньовіччя і створюючи базу для розвитку сербського бароко, культурно-мистецьких напрямів і стилів наступних століть [1; c.88].

    У посланні до російського царя Петра І, белградський митрополит М.Петрович зауважував, що турків «...побито, і держави сербсько-словенської землі немалою частиною звільнені, а саме головне місто Сербське Белград з околицями сербських земель, тепер під протекцією цесарської величності залишаємось». Але звільнивши землі сербів, Австрія залишила православну церкву без фінансової підтримки, тому у своєму зверненні до російського самодержця белградський митрополит зауважував, що «перебуваємо у зубожінні, церкви святі розорені, знищені книги та простий церковний одяг, не маємо в чому право Боже творити, тому служба Божа припинилась». Белградський митрополит звертався до царського уряду з проханням: видати гроші на «будівництво єдиної соборної церкви в Белграді нашої Сербської землі», допомогти культовим одягом для церковної служби; прислати в Сербію «книг церковних, які розкрадені та спалені від турків, на дванадцять православних церков» [3; c.316].

    Одержавши позитивну відповідь від російського самодержавства, про допомогу сербським церквам, від 1721 р., сербські духовні особи почали прибувати в Російську імперію. Враховуючи, що Київ був значним центром православ’я у Східній Європі, зі своїми «святинями» він мав великий вплив на сербів. Хоч і далеким був шлях, сповнений небезпек і труднощів, але до Києва йшли богомольці не тільки з сусідніх земель –  Молдавії та Валахії, але й з Болгарії й Сербії. Саме тому в тогочасних документах про Київ згадується так само часто, як і про Москву [2; c.173].

    Цей потік православного духівництва виконував не лише релігійні, але й культурні та освітні функції. Їх можна визначити з послання М. Петровича російському імператору. Для відновлення розорених православних церков серби потребували матеріальної допомоги та культових речей і книг. Відповідно головна мета прибуття до України сербського духівництва була пов’язана з купівлею книг релігійного змісту та збором пожертв для відновлення православних храмів.

    Міграції в Україну були пов’язані з потребами сербів, і в першу чергу з Сремських Карловиць, у розвитку видавничої справи, без якої не можливо було налагодити шкільну справу серед австрійських сербів.

    Австрійська адміністрація, прагнучи якомога швидше асимілювати сербів, які проживали в межах її кордонів, впродовж усього XVIII ст. намагалась контролювати видавничу справу. Враховуючи великий попит сербів на книгу, Австрійський уряд збільшував обсяги видань кирилицею, друкованих у Римі, Венеції, Угорщині. Для сербів ці книжки були ворожими, уніатськими, саме тому Карловицька митрополія видала постанову про заборону купувати книжки з католицьких країн. Сербське духівництво зобов'язувалось купувати лише книжки з київських та московських друкарень. Водночас австрійська влада чинила опір проникненню слов'янських книжок. Так, у 1728 р. на кордоні з Австрією була затримана партія книжок церковного змісту. Торговців, які везли книжки в сербські землі, звинуватили в поширенні схизматичних творів. З цього часу Австрія забороняє купцям провозити подібні книжки [3; c.318].

    Аби задовольнити попит на книжки і обмежити втручання австрійської влади в церковні справи, сербські митрополити неодноразово звертались за допомогою до російських самодержців. З проханням про «духовну допомогу» до російського двору звертались М. Петрович, В.Іованович. У своєму посланні до російського царя Петра І белградський митрополит М. Петрович просив «...книг церковних, котрі розкрадені і спалені турками», необхідних для відправлення служби в церквах. Його наступник В. Іованович у квітні 1731 р. звертався до російської імператриці Ганни Іванівни по «духовну допомогу» [10; c.45]. Він зазначає, що серби позбавлені «книжок слов’янських, як навчальних і церковних, так і потрібних шкільних, і в цьому нестатки постійні мають». Відсутність книжок слов’янських, на думку сербського митрополита, приведе «народ двох станів з існуючими церквами християнськими до загибелі».

    Ці прохання не залишились без відповіді. З початку XVIII ст. збільшується кількість книг світського та духовного змісту, що поширювались у сербських землях. У роки царювання Петра І присилка книжок балканським слов’янам набуває офіційного характеру. У «Жалуваних грамотах» чорногорцям, сербам за часів Петра І (1715), Єлизавети (1744, 1754, 1758, 1759), Катерини II (1788), містяться розпорядження про регулярну посилку книжок на Балкани. Так, наприкінці 30-х рр. XVIII ст. у 104 книгосховищах, підпорядкованих Карловацу, нараховувалося 1146 книжок, з яких 681 надійшли з «руської землі». У 1753 р. 16 бібліотек Срему у Воєводині мали вже 852 «руські книги» й лише 344 давньосербські [4; c.57].

    Серед книжок, які користувались найбільшою популярністю в сербів були букварі, граматики, лексикони. Серед книжок, надісланих сербам, на першому місці були твори двох авторів - Феофана Прокоповича і Мелетія Смотрицького. Вже у 1724 р. до Белграда надійшло 400 примірників відомого букваря Ф. Прокоповича «Первое учение отрокам» (1721) і  100 примірників граматики М. Смотрицького [3; c.320].

    Сербське духівництво та купці приїжджали до України саме з метою купівлі книг. Так, у 1724 р. з Києва до Сербії повертався купець Владислав Малахек, котрий займався купівлею книжок та церковних культових речей. Шлях купця проходив через Київ до Москви, потім він знову деякий час перебував у Києві перед поверненням до Відня. Але це поодинокий випадок купівлі книг в Україні представником сербського купецтва. Через заборону австрійських властей з 1728 р. завозити в межі імперії релігійні книги з православних країн, книжна справа була покладена на сербське духівництво, яке без перешкод могло відвідувати православні країни [9; c.312].

    Саме тому з 30-х рр. XVIII ст. справою купівлі книг в Україні, зокрема в Києві, почали займатись сербські монахи та священики. Протягом 1733-1736 рр. в Україні перебували сербський ієромонах Римського Миколаївського Хопова монастиря в Карловцї Димитрієв та ієродиякон Стоїнов, мету свого перебування вони визначали як «купівля потрібних сербському народові книжок церковних». Водночас значну кількість книжок духовного та навчального змісту сербські духовні особи, що перебували в Україні, одержували безкоштовно, у вигляді пожертвувань від українських православних монастирів і церковних діячів. Відомості про перебування в Києві у 1732 р. сербського ієромонаха з Карловця Леонтія Васильєва, який збирав пожертви у вигляді церковних речей та книжок. У 1752 р.  Київська губернська канцелярія виплатила жалування та погонні  гроші сербському священику з Відня Ваніму для купівлі церковних книжок і на зворотній шлях до Австрії [8; c.234].

    У другій  половині  XVIII ст. кількість духовних осіб, що приїжджали по церковні книжки до України не зменшувалась. Це було пов’язано головним чином з двома обставинами. По-перше, перші сербські книжки почали виходити лише з 1767 р. у Відні. Саме в цьому році у віденській друкарні вийшов перший сербський буквар, підготовлений сербським просвітником Захарієм Орфеліним [7; c.284]. Але кількість сербських видань залишалась недостатньою. По-друге, іншою причиною, що зумовлювала мандрівки сербського духівництва за книжками до України, була боротьба проти католицької та уніатської експансії на Сербську православну церкву в межах Австрійської імперії. Для захисту від політики покатоличення віденського двору, на церковному соборі в Карловцях у 1763 р., було прийнято постанову, за якої усі священики повинні були мати під рукою п'ять найнеобхідніших книжок руського походження, у противному випадку вони могли бути позбавлені духовного сану й інших привілеїв. У цій постанові рекомендувалося використання творів Феофана Прокоповича, Іоаникія Галятовського, Стефана Яворського, Симеона Полоцького та   інших авторів, добре знаних серед сербів.

    У 1762 р. до м. Топалі Стародубського полку приїжджав за збором пожертвувань, і в тому числі книжок, ієромонах Хіландарського Введенського монастиря в Сербії Мортирій. Не лише низове сербське духівництво вирушало в подорож за книгами до України, у 1770 р. в Києві перебував Хуський єпископ із Сербії Інокентій. Під час свого візиту до Києва він цікавився «шкільними й книжними справами». Нові архівні документи дозволяють зробити припущення, що у 80-х рр. XVIII ст. Україна, і зокрема Київ, залишались головними центрами постачання книг духовного і світського змісту до Сербії. Так, у документах ЦДІАУ знаходимо відомості за 1781 р. про одержання пожертвувань і купівлю книжок  архімандритом Верейського монастиря [11; c.125].

    Отже, огляд наявної літератури з проблематики дослідження дозволяє зробити висновок, що культурницька міграція сербського духівництва на українські землі у XVIII ст. не була предметом спеціального дослідження.

   Таким чином, вагому роль в національному і культурницькому відродженні Сербії у XVIII ст. відігравало саме духовенство, яке у пошуках духовної і матеріальної допомоги, здійснювало міграцію в українські землі, з метою купівлі книг релігійного змісту та зібрання пожертвувань для відновлення православних храмів. У наступних дослідженнях варто розкрити питання міграції сербських студентів до України з метою здобуття освіти.

Література:

1.     Бажова А.П. Русско-югославские отношения во второй половине XVIII ст./А.П. Бажова . – М.: «Наука», 1982. – 288с.

2.     Голубинский Е. Очерк истории Православных Церквей Болгарской, Сербской и Румынской или Младо-Валашской./Е.Голубинский – М.: «Мысль», 1871. –  456 с.

3.     Калоева И. А. К истории проникновения русской книги в славянские страны Балканского полуострова в XVIII в. // Формирование национальных культур в странах Центральной и Юго-Восточной Европы./ И.А. Калоева. –  М.: «Наука», 1977. –  С. 316-321.

4.     Колибанова К.В. Українсько-сербські культурні зв'язки XVIII сторіччя/ К.В. Колибанов. –  АН України. Ін-т. історії України. – К.: «Глобус», 1993. –  126 с.

5.     Лещиловская И. И. Иллиризм: К истории хорватского национального возрождения. / И.И. Лещиловкая. – М.: «Наука», 1968. –  214 с.

6.     Общественно-политические и культурные связи народов СССР и Югославии: Сборник статей // Ред. С.А. Никитин. – М.: АН СССР. Ин-т славяноведения, 1957. – 332с.

7.     Пащенко Е.Н. Изучение сербського барокко в СФРЮ // Зарубежная историография славяноведения и балканістики./Е.Н. Пащенко. –  М.: «Наука», 1986. –  С. 282-285.

8.     Пащенко Євген Миколайович. Українсько-сербські літературні й культурні зв'язки доби бароко. XVII – XVIIIст. (Контакти, типологія, стилістика): Дис... д-ра іст. наук: 17.00.01. –  К., 1996. – 467 с.

9.     Пірко В.О. Освоєння Півдня України в XVI-XVIII ст.: Дис... д-ра іст. наук: 07.00.06. –  Донецьк, 1996. –  412 с

10.                      Посунько О.М. Історія Нової Сербії та Слов'яносербії./О.М. Посунько – З.: «Просвіта», 1998. –  477 с.

11.                     Рудяков  П.  Документи  українських архівів з  історії сербсько-українських зв'язків./ П. Рудяков –  К.: «Глобус», 1996. –  17 с.

12.                      Скальковський А.О. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького / Переклад з рос. Т.С. Завгородньої./ А.О. Скальковский. – Дніпропетровськ: «Січ», 1994. –  678 с

13.                      Шевченко Ф.П. Роль Києва в міжлов'янських зв'язках у ХVII-ХVIII ст./ Ф.П. Шевченко. –  К.: «Основа»  1963. –  С 33-37.