ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ОСОБЛИВОСТЕЙ ПРОВАДЖЕННЯ ОКРЕМИХ НОРМ МАГДЕБУРЗЬКОГО ПРАВА НА ТЕРЕНАХ УКРАЇНИ

У статті автором здійснено спробу дослідити процес впровадження магдебурзького права в містах України та його вплив на діяльність органів судової влади XIV − першої половини XVIII століття. Проаналізовано існуючі підходи щодо його внеску у формування української правової системи.

Ключові слова: суспільство, міське право, самоврядування, рецепція, магістрат, війтівський суд, гайонний суд, стан міщанства, судочинство.

В українській науковій спільноті постійно триває обговорення вибору правового шляху нашої держави, цією проблемою займалося багато вітчизняних науковців, було написано безліч праць і наукових досліджень. Зокрема, про європейський напрямок розвитку України, наявність традицій європейського права та демократії переконливо свідчить магдебурзьке право українських міст XIV − XVIII століття. Дія інститутів самоврядування відрізняла правову систему України від Росії, в якій спроба реформування міського управління відбулася на початку XVIII століття. Російське та українське міське право мають різні джерела формування та концепцію. Так, право українських міст на автономне функціонування створювалося за європейським зразком, так званим магдебурзьким правом, хоча і має ряд відмінностей.

Історіографія наукових досліджень функціонування магдебурзького права на українських землях нараховує більше ста років та входила до спектру досліджень дореволюційних, радянських і сучасних дослідників в галузі державності та права. Зокрема, наукові розвідки аналізу магдебурзького права здійснювали такі науковці середини ХІХ століття як: В. Антонович [1], Д. Багалій, М. Владимирський-Буданов, М. Грушевський, Ф. Леонтович, М. Молчановський, О. Кістяківський, Ф. Тарановський та інші. Також дана проблема з різним ступенем заглибленості висвітлюється у працях Н. Полонської-Василенко, Д. Бойка, М. Брайчевського, П. Толочка. На сучасному етапі аналізом здійснення судочинства, специфіки формування окремих верств міського населення, впливу соціально-економічних відносин на подальший розвиток державотворчих відносин на українських землях займаються такі дослідники як: М. Кобилецький [3], [4], В. Тернавська [8],    О. Тимощук[9], Д. Левицький [6], Е.Горян [2], В. Хасанова[10], Д. Панов [7] та ін.

Місцеве самоврядування України, як і будь-якої держави, відображає певні традиції свого народу, рівень розвитку суспільства нашої країни та має давню історію. На думку окремих науковців, місцеве самоврядування виникло в Європі в період переходу від феодалізму до буржуазного ладу, та було тісно пов’язане з буржуазно-демократичними революціями. Інший підхід, присутній в науковій літературі, визначає, що місцеве  самоврядування – це навпаки довготривале явище в соціальному та політичному житті людства і його витоки сягають громадівського та племінного самоврядування в додержавний період. Досить часто в науковій літературі наголошується, що саме на підставі Магдебурзького права середньовічне міське самоврядування поклало початок становленню місцевого самоврядування в сучасному його розумінні та було його першою більш-менш досконалою історичною формою [5,с.124].

Можна зазначити, що магдебурзьке право являє собою один із численних різновидів міських прав, які в добу середньовіччя утворили окрему правничу галузь у міських общинах. Загалом поняття міського права, за даними істориків, з'явилось у німецьких землях після завойовницьких походів германських імператорів до Північної Італії у VII столітті та ознайомлення з варіантами міського права північно-італійських міст Венеції, Генуї, Лукки, Пізи. Подальше його укорінення у німецьких містах пов'язано з інтенсивним розвитком ремесла і торгівлі, і, як наслідок, із зростаючою економічною могутністю міст, яка вимагала внутрішнього самоврядування та свободи від свавілля феодалів. Поширення особливого міського права на німецьких територіях являло собою довгий у часі процес запозичень: одне місто отримувало право від іншого і в свою чергу передавало його наступному і т.д. Завдяки такому запозиченню серед інших виділялося місто Магдебург – одне із найстаріших в Німеччини, чий варіант згодом став найбільш поширеним.

Магдебурзьке право поширювалось виключно на міста, які виділялись в окремі юридичні одиниці по відношенню до округу; міське населення керувалось особливими законами і складало особливий стан – міщанство [5,с.121].

У більшості досліджень Магдебурзьке право визначається як середньовічне міське право, за яким міста частково звільнялися від центральної адміністрації або влади феодала та створювали органи місцевого самоврядування. Змістом останнього було те, що місто, не пов’язане обмеженнями з боку центральної адміністрації, могло вільно розвиватись та на власний розсуд визначати пріоритети подальшого господарського розвитку.

Коли у середині XIII ст. економічний розвиток Київської Русі зазнав періоду тимчасового занепаду, пов’язаного з татаро-монгольською навалою, виникла необхідність у належному правовому опосередкуванні окремих економічних процесів.

Про поширення міського права на українських землях можна говорити вже починаючи з XIV ст., коли низка міст Галичини отримала новий статус за зразком магдебурзького права. При цьому українські міста у більшості випадків запозичували не оригінальне німецьке міське право, а його польську видозміну. Під впливом же місцевого елемента та діяльності місцевих магістратських судів магдебурзьке право на українських землях стало відрізнятися і від польського свого варіанту.

Дослідники відзначають, що на змісті джерел німецького права, поширених в на території сучасної України (так само, як і в Польщі, Литві та інших країнах Центральної і Східної Європи), позначилися і впливи римського права. При цьому, відбувалося «начебто «подвійне накладання» римсько-правових ідей — через давньоруське право, яке зазнало часткового впливу візантійського права, та через німецьке і польське право, в якому римське право було презентоване за західноєвропейським типом» [6,с.112]. Одним з перших таких регуляторів стало магдебурзьке право, яке було надано Києву у 1494 р. та застосовувалось у багатьох містах України, майже до кінця XIX ст.

За своєю сутністю магдебурзьке право регламентувало реалізацію багатьох видів правовідносин. Більшість його норм регулювала торгівельний обіг. При наданні цього права окремому місту, з останнього стягувалася певна сума, визначена у привілеї. Водночас населення звільнялося від натуральних повинностей (натомість сплачувало грошові податки з торгівлі); від управління і суду великого князя або його намісника. Ці функції покладалися на міське самоврядування − магістрат, до структури якого входив суд у кримінальних, цивільних справах, а також адміністративний суд. Можна припустити, що до компетенції тогочасного суду у цивільних справах належав розгляд справ і торгового характеру [10,с.80].

Першим українським містом, яке отримало магдебурзьке право, було    м. Новий Санч на Лемківщині (1299 р.). У 1339 р. галицько-волинський князь Юрій Болеслав Тройденович надав такого права м. Сяноку. Масового ж характеру впровадження магдебурзького права набуло після захоплення у 1340 р. Галичини польським королем Казимиром III Великим.

Специфікою даного періоду є той факт, що на українських землях передача окремих видів права на самоврядування, отримали і ряд сіл. Важливо відзначити ряд особливостей надання магдебурзького права для населення сіл. Зокрема перша форма надання була частковою (лише для частини села); друга форма, яка зустрічалася рідше, передбачала часткове надання такого права всьому селу. Слід піддати критиці позицію окремих науковців, які стверджують, що магдебурзьке право в першу чергу надавалося селам з переважно німецьким етнічним складом. У той же час, на відміну від Німеччини, де окремо діяли міське та земельне право, на нашій території такого поділу не було.

За даними, які наводить М.Кобилецький, на Львівській землі Руського воєводства до 1435 р. магдебурзьким правом володіло 32 села, з яких 10 перебували у власності короля, 10 — католицької церкви та 12 — у приватній власності. У подальшому спостерігаємо певну динаміку, яка засвідчує тенденцію до поширення та активного застосування прав на самоврядування. Так, до 1506 р. на цих же територіях магдебурзьке право поширилось на 93 села, з яких 31 було королівським, 13 — належали католицькій церкві і 39 — приватним особам. Такий стан зберігався стабільним до переходу Галичини до складу Австрії. У 1772 р. магдебурзьке право діяло у 97 селах, з яких 44 перебували у власності королівського двору, 13 — церкви і 40 сіл — у приватній власності. Щодо міст, то у той же час на Львівській землі Руського воєводства до 1435 р. магдебурзького права набули 6 міст, у 1506 р. — 17, 1648 р. — 55 і в 1772 р. − 72 міста [3,с.121].

На нашу думку, все ж не слід зводити час оформлення та становлення місцевого самоврядування на території України із запровадженням елементів магдебурзького права, хай навіть і у доволі високому його відсотковому наслідуванні. Такий висновок базується на історичних прикладах функціонування окремих елементів самоуправлінських правових відносин ще за часів Київської Русі. Так, традиція давньоруського народного віча та вічового права саме і започаткували громадське («копне») самоврядування, власне право та «копний» суд сусідських громад литовсько-польської доби XIV — першої половини XVII століття. Вони, у свою чергу, разом із правом церковно-братських організацій православного міщанства сприяли поширенню в Лівобережній Україні міського самоврядування вже за західноєвропейським зразком магдебурзького права у XІV столітті [9,с.111].

Можна відзначити, що своєрідний прагматизм та універсальність магдебурзького права, з одного боку, духовна спорідненість українців з європейською культурою з іншого боку, об'єктивно зумовили його швидке поширення на українських землях у всіх сферах життя. Це відбувалося паралельно зі збереженням і розвитком українського звичаєвого права, однак не слід забувати і про постійно зростаючі польські та німецькі впливи упродовж XV століття та були домінуючими у Великому Князівстві Литовському.

Жалувані грамоти на магдебурзьке право проголошували три основні принципи:

1) відміну діючих раніше звичаїв, литовського, руського права;

2) відміну влади та суду над міщанами державців, намісників, воєвод та інших членів великокнязівської адміністрації на місцях;

3) заснування самоврядування, яке обирається громадянами.

Магістрат як орган міського самоврядування складався з двох колегій: ради (адміністративні функції) та лави (судові функції). Ради були не лише представницькими органами міської влади, а й судами, які розглядали і вирішували цивільні справи. Лави (або війтівсько-лавницькі суди) як органи судової влади розглядали кримінальні справи міщан. Магдебурзьке право називало прерогативою ради насамперед судові функції з розгляду цивільних справ. Проте в українських землях компетенція ради була значно ширше [2,с.101].

Через неоднорідність систем управління за цим правом, доцільним є аналіз окремих їх видів. У кожній державі, чи конкретно взятому місті форми місцевого устрою за магдебурзьким правом мали особливості, які визначались у привілеях на його надання. Тому, для більш повноцінного аналізу зазначеної проблеми доцільно розглядати особливості самоврядування кожного міста окремо, і лише в цьому контексті — міське самоврядування загалом. Цікавим в цьому розрізі є приклад міста Львова, в якому упродовж кількох століть польські та угорські королі надавали ще цілий ряд привілеїв, що розширювали його статус. Судочинство здійснювалось війтом та лавою, але з підвищенням ролі міської ради вона почала перебирати на себе деякі судові функції. Це разом з нечіткістю норм цивільного та кримінального законодавства призводило до протиріч між міською радою з одного боку та війтом і лавою з іншого, що можна розглядати як суттєвий недолік такої системи. На законодавчому рівні вони були усунуті тільки у 1716 р., коли радникам надали право розглядати лише справи, що стосувались міського та цехового устрою.

Також за магдебурзьким правом передбачалось існування війтівського суду, у межах якого війт здійснював судочинство одноособово у присутності писаря. На нього покладався розгляд незначних справ. Рішення суду вписувались в окрему судову книгу. Однак, функції війта були дещо обмеженим, оскільки існували розмежування. Наприклад війт у справах, що були віднесені до компетенції війтівсько-лавничих судів, не міг самостійно приймати рішення. Вони приймалися на основі рішення присяжних. Якщо війт не був згодний з рішенням лавників, то мав право просити його переглянути [4,с.110].

Справи, які вимагали дослідження документів, допиту свідків та прийняття присяги сторін, розглядались у війтівсько-лавничих судах. Львівський війтівсько-лавничий суд був апеляційним судом другої інстанції для всіх міських судів України, що здійснювали судочинство за магдебурзьким правом на основі привілею короля Владислава Варенчика 1444 р. Апеляційним судом третьої інстанції був «німецький суд Краківського замку», після якого рішення суду можна було оскаржити лише до королівського суду, до складу якого входило 12 суддів, по двоє від шести міст [4,с.110].

Ряд судів мав назву «гайонних». У перекладі із старопольської − це означало урочистий відкритий суд. «Гайонний гарячий» суд відбувався у день арешту правопорушника на місці вчинення злочину. Покарання виконувалось відразу після оголошення вироку [4,с.110-111].

З XVIII століття більша частина міст, що користувалися магдебурзьким правом втратили свою вищу апеляційну інстанцію та почали підпорядковуватись загальнодержавному апеляційному судові. Львівський міський суд, який здійснював судочинство на основі магдебурзького права, припинив свою діяльність у 1784 р., після ліквідації останнього права та поширення на території Галичини австрійського законодавства.

Як бачимо, визначення ролі та значення магдебурзького права, яке упродовж багатьох століть визначали правовий статус багатьох європейських міст, і на сьогодні залишається предметом окремих досліджень та дискусій. Зокрема, не до кінця з’ясованим залишається питання чи можна вважати магдебурзьке право рушійною силою, чи, навпаки, чинником, яке гальмувало історичний розвиток міст? Залишилось воно чужорідним, чи, все ж таки, органічно злилось з народною правовою традицією? На ці питання історики та юристи кожної доби, починаючи з середини XІХ століття, намагалися дати відповідь, спираючись на власні політико-правові погляди та переконання.

Так одним із перших, хто почав досліджувати проблему значення та ролі магдебурзького права для українських міст, був професор В. Антонович, який написав низку робіт, що прямо чи опосередковано торкаються зазначеної проблематики [1].

На його думку, головним завданням магдебурзького права був розвиток торгівлі й промисловості, шляхом обмеження влади королівської адміністрації (старост) і влади приватного власника міста на самоврядування та судочинство. Розширення ж прав міської громади мало другорядний характер. Тому радикальних змін на користь міста і общини надане право зробити не могло, оскільки це право було надано містам з великими обмеженнями. «Магдебурзьке право, − зазначає вчений, − тільки в незначній мірі гарантувало самостійність міським общинам, і звільняло її далеко не цілковито від чужого впливу навіть в містах першокласних» [7,с.80].

В. Антонович наголошує, що дане право не вирішувало головного завдання ― не гарантувало повного звільнення міщан від абсолютної магнатської влади та свавілля приватних власників, а лише обмежувало їх повноваження, оскільки литовські князі, а потім і польські королі, «не вважали за потрібне руйнувати наявну військову організацію в містах, а згодом шляхетський стан набув такої сили і так обмежив владу короля, що будь-яке рішення, яке шкодило привілеям шляхетського стану, вважалося неприпустимим» [7,с.81]. У своїх грамотах сейм прагнув швидше примирити міське самоврядування зі старостами, встановивши межі їхніх повноважень. У той же час, як зазначає вчений, «…встановлені межі були на практиці хиткими, не чіткими і майже завжди дозволяли старостам, хоча і з ускладненнями, захопити повну владу над міською общиною» [7,с.82].

Крім того, досліджуючи численні грамоти, що надавали магдебурзьке право українським містам, В. Антонович звернув увагу на те, що королі самі вирішували, який обсяг самоврядних прав слід надати для кожного міста окремо, враховуючи ступінь залежності від старости та порядок розмежування своїх доходів і доходів міста. При цьому, кожне місто знаходилося в межах прав, наданих йому власним привілеєм, і не могло знайти спільної площини, на основі якої б, разом з іншими общинами, могло вступило в боротьбу за свої права. Саме ця обставина, є однією з причин, що унеможливлювала повністю обмежити у містах старостинську владу.

Однак, ще гірше становище було у містах, що належали приватним особам, оскільки власник міста завжди включав у грамоту обмеження, які б дозволили йому зберегти абсолютну владу над містом.

В. Антонович висловлює думку, якій суперечать більшість існуючих підходів, що позитивно оцінюють внесок розглядуваної західноєвропейської традиції міського самоврядування. Він вважає, що норми «Магдебурга» були не тільки чужорідним витвором для українського народу, але ще й досить суворими у сфері покарання і, тому при застосуванні їх на практиці, не могли відповідати їхнім правовим сподіванням [7,с.82].

В. Антонович обстоював точку зору, відповідно до якої, магдебурзьке право хоча й було офіційно визнаним міським правом, однак скоріше розглядалось як символ подарованих самоврядних прав, оскільки запозичувалася лише схема організації міської влади, яка також не була повністю реалізована українським населенням. Кожне місто по-своєму встановлювало склад і повноваження урядників, не зважаючи на приписи «магдебургії».

Основною ж причиною неефективності «магдебургії» вчений вбачає не у самому праві, а в тому, що воно було вироблено на чужому ґрунті і, тому не змогло міцно закріпитись у свідомості українського народу [7,с.83].

Однак дослідивши матеріали з даної тематики, можна дійти висновку, що засудження В. Антоновичем магдебурзької системи управління є дещо суб’єктивним авторським баченням проблеми. Хоч це право і не звільняло повністю громадян від влади власника чи князя, проте його можна розглядати як суттєве досягнення в історії формування демократичних правовідносин на українських землях, оскільки деякий обсяг самоврядних повноважень все ж таки надавався, що вже само по собі було значним кроком вперед.

Питання про суворість застосування покарань теж є досить дискусійним, оскільки нові правові норми які є незвичними для населення, потребують більш жорсткого регулювання задля забезпечення їх виконання. Також в працях окремих дослідників спостерігаються деякі протиріччя. Так, зазначається, що мінусом магдебурзького права є вибірковість у його наданні, а згодом наводиться критика однотипного застосування принципів для всіх міст без врахування їх особливостей та відмінностей.

Несуттєвим, на нашу думку, є зауваження В. Антоновича про те, що це право розроблене не на національному підґрунті, а запозичене у інших країн, але як показує історія права – рецепція є досить позитивним явищем, якщо вона вчиняється з врахуванням особливостей місцевого права та звичаїв які устоялись на даній території, що і мало місце в даному випадку.

Застосування норм магдебурзького права в українських містах звичайно мало багато мінусів, однак, на нашу думку, в цілому цей досвід є позитивним для становлення власної правової концепції в нашій державі. Він сприяв переходу прав окремих категорій громадян на зовсім інший якісний рівень, оскільки за магдебурзьким правом усі мешканці міст, що отримали такий статус, були рівними між собою.

Це дало поштовх до встановлення нового типу відносин між державою та її громадянами, які відтепер набули більш якісного формату законності. Перехід судових повноважень від загальнодержавних до місцевих органів не міг не відіграти позитивної ролі, оскільки це сприяло більшій об’єктивності судового процесу. До осіб, що обиралися для виконання судових функцій, встановлювалися певні вимоги. Такі особи мали бути з числа знаті, що постійно мешкають даному місті, «розсудливих, добронравних, учених, закононароджених, що розуміються на праві, не молодших за 25 і не старших за 70 років». Це вперше до суддів застосовувались такі обмеження, які були спрямовані на поліпшення якості самого судового процесу.

Наслідком запровадження Магдебурзького права стало виведення більшості міст із-під влади феодалів, князів та воєвод, часткове скасування норм звичаєвого права, утворення та розвиток нових політико-правових форм і методів організації суспільства тощо. Та, найголовніше, Магдебурзьке право створило правову основу становлення і розвитку місцевого самоврядування в більш сучасному його розумінні. У той же час, результати даного дослідження не дають повної вичерпної відповіді на ряд питань, пов’язаних із практикою застосування положень магдебурзького права в українських землях у XIV − першій половині XVIII століття, але можуть слугувати емпіричною основою для подальших напрацювань у даній сфері.

Література:

1.                  Антонович В.Б. Монографии по истории Западной и Юго-западной России.              / В.Б. Антонович / − Т. 1 . —[Електронний ресурс] − режим доступу: http://www.sedmitza.ru

2.                  Горян Е. Місцеві органи влади на українських землях (з часів Київської Русі до 1861 р.) / Е. Горян // Підприємництво, господарство і право. ― 2002.―  № 9. ― С.101-103.

3.                  Кобилецький М. Магдебурзьке право у селах Галичини / М. Кобилецький // Право України. — 2003. — № 8. – С. 120-124.

4.                  Кобилецький М. Суд у місті Львові за магдебурзьким правом / М. Кобилецький // Право України. — 2001. — № 10. – С. 109-111.

5.                  Кузьминець О., Калиновський В. Історія держави і права України: навчальний посібник / О. Кузьминець, В. Калиновський / – К.: Україна, 2002. – 478 с.

6.                  Левицький Д. Вплив середньовічного міського права на формування правових систем країн Центральної та Східної Європи / Д. Левицький // Право України. — 2005. —        № 2. – С. 112 -114.

7.                  Панов Д. Погляди професора В.Б. Антоновича на роль та значення магдебурзького права для українських міст / Д. Панов // Часопис Київського університету права. ― 2009. ―     № 1. ― С. 79-84.

8.                  Тернавська В. Участь представників місцевої громади у здійсненні правосуддя в Україні в XI ― XVIII століттях / В.Тернавська // Часопис Київського університету права. ― 2008. ― № 4. ― С. 47-53.

9.                  Тимощук О. Магістратські і ратушні суди у самоврядуванні міст України – Гетьманщини XVII ― XVIII століть / О. Тимощук // Право України. —  2000. — № 4. – С. 110-114.

10.              Хасанова В. Історичні аспекти розвитку торговельних правовідносин в Україні /    В. Хасанова // Підприємництво, господарство і право. ― 2004. ―  № 6. ― С.79-82.

11.              Хрестоматія з історії держави і права України: Навч.посіб. / Упоряд.:    А.С. Чайковський, О.Л. Копиленко, В.М. Кривоніс, В.В. Свистунов, Г.І. Трофанчук. — К.: Юрінком Інтер, 2003. − 656 с.