СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВА ЗА ДОБИ ГЕТЬМАНЩИНИ

Причинами Визвольна війна українського народу  середини XVII ст. були: посилення економічного тиску населення; наступ на "права і вольності", заборона на отримання таких прав значній кількості покозачених селян і міщан; незахищеність української шляхти від свавілля Речі Посполитої; переслідування православного духівництва й національно-релігійні утиски інших груп населення.

Мотивом революції українського народу стала ідея створення незалежної соборної держави, в основі якої лежав би суверенітет української православної людності, з одного боку, та ліквідація застарілої моделі соціально-економічних відносин — з іншого.

Б. Хмельницький намагався взяти під контроль бурхливу стихію національно-визвольної і соціальної боротьби, залучити на свій бік православне духівництво й панство. Отже, невипадковим є те, що протягом червня-липня виходять універсали, спрямовані на захист їхніх соціально-еконо­мічних інтересів. Так, 12 липня гетьман наказав при­луцьким сотникові й отаманові покарати учасників нападу на Густинський монастир "ведлуг їх заслуги і декрету от нас в войску виданого" [1,с.78]. 20 липня з'явився універсал про заборону чинити шкоду в маєтках князя В. Д. Заславського: "А якби було вказано на будь-якого полковника чи теж на якусь залогу, що чинили кривди, кожний такий за найменшою скаргою, наказом полковника того полку буде суворо покараний на горло за статтями остроги Війська Запорозького. Кожного застерігаємо карою на горло. А якби полковник не вчинив слушної  справедливості, тоді сам від нас на горло буде покараний" [1,с.80].

Необхідно також звернути увагу на результати Національно-Визвольної війни, оскільки вони мали безпосередній вплив на становлення правової системи  України періоду Хмельниччини.

Так, у період піднесення Визвольна війна на чолі з Б. Хмельницьким:

- ліквідувала  національний та соціальний гніт українського народу;

-  сприяла змінам соціальної структури суспільства;

- сприяла формуванню нової української еліти - козацької генеральної та полково-сотенної старшини;

- знищила феодальні відносини на території України, фільварково-панщинну систему господарювання, кріпацтво;

- заклала основи у побудові української державності з притаманним їй полково-сотенним адміністративно-територіальним устроєм, на чолі якого стояв Гетьман;

- визначила релігійну спрямованість - православ’я.

Усі ці соціальні та політичні зміни суттєво вплинули на зміну правової свідомості українського населення, системи судоустрою та судочинства. Важко переоцінити вплив Б. Хмельницького на перебіг української історії. Хмельницький відновлює український політичний організм там, де він  перестав існувати; створює могутнє високоорганізоване військо; він знаходить і згуртовує навколо себе нових ватажків; у суспільстві, позбавленому впевненості у собі й виразного відчуття самобутності, він зароджує почуття гордості й рішучість захищати свої інтереси.

Визвольна війна сприяла зародженню нових норм, спрямованих у бік полегшення соціально-правового становища народних мас шляхом ліквідації кріпацтва і пансько-фільваркової системи господарювання. Нові норми найбільш активно запроваджувалися стосовно земельної власності і володіння, станової незалежності, козацького самоврядування. 

Однак, поряд з цим, за правом зберігалася його основна функція – регулювання взаємовідносин між окремими індивідуумами або цілими групами суспільства шляхом встановлення відповідної системи правил поведінки. Особливо в цьому була зацікавлена нова козацько-старшинська еліта української держави, яка, отримавши в ході війни владу, намагалася упорядкувати загальнонародну "стихію", поставити її в певні законні рамки.

Вже на початковому етапі Визвольної війни (1648–1654 рр.) саме ця еліта однією з перших порушила питання про визначеність і сталість права на місцях. Але тоді це робилося під виглядом відновлення "стародавніх прав та вольностей", що особливо видно спочатку із Зборівського трактату (1649 р.), де дана ідея проходила майже через усі його статті, а також із тексту "Жалуваної грамоти Війську Запорозькому", виданої Московським царем Олексієм Михайловичем 27 березня 1654 р. У цій грамоті, зокрема, зазначалося: "Их права и вольности войсковіе, как здавна бывали при великих князех руских и при королех полских, что суживали и вольности свои имели в добрах и судах, и чтоб в те их войсковіе суди нехто не уступался, но от своих би старшин судились, потвердити; и прежних би их прав, какови дани духовного и мирського чину людем от великих князей руских и от королей полских не нарушати" [2,с. 177].

Однак, законодавче закріплення "стародавніх прав та вольностей" Б. Хмельницьким та російським царем зовсім не означало повного повернення до "старих порядків". Аналіз гетьманських та полковницьких універсалів, а також "Березневих статей" 1654 року показує, що цими законодавчими актами часто відновлювалися такі права, які суперечили одні одним.

Варто, до речі, зауважити, що Литовський і Саксонський Статути також не узгоджувалися між собою.  У свою чергу, українське селянство і рядове козацтво по-своєму розуміли поняття "давніх" прав. Вони вважали, що це українське звичаєве неписане право, яке існувало ще з часів Київської Русі і було в подальшому трансформовано і діяло як козацьке право в Запорозькій Січі.

Другим чинником є те, що утворена українська держава, перебуваючи у надзвичайно складних зовнішніх і внутрішніх політичних умовах, так і не спромоглася створити власне законодавство, яке б відповідало тодішньому розвитку.

Нові моральні поняття вступали в конфлікт з загальновизнаними законодавством і переконаннями. Українському населенню доводилося визнавати загальнообов'язковими одні норми, які, до речі, необхідно було підтримувати примусом, другі – скасовувати, а треті – піддавати індивідуальному розгляду. Тому прослідковується певний зв'язок між  мораллю та правилами поведінки.  Норми права приймала  влада, думка якої могла не збігатися з мораллю населення. В результаті чого, відбувалося не сприйняття народом України інтересів правлячої верхівки. Це ми можемо побачити на прикладі універсалів Б. Хмельницького, які в основному були спрямовані на приборкання народної стихії, врегулювання суспільних відносин з метою перетворення народної маси з руйнівної у консолідуючу і продуктивну силу, на основі якої можна було побудувати українську державу.

Під час Національно-Визвольної війни пануючими у праві залишалося козацьке звичаєве право. Такі норми права виникали і формувалися в процесі еволюції господарсько-побутових відносин і спиралися на загальноприйнятні норми поведінки, що вироблені за різноманітних обставин. Найбільш характерно звичаєве право проявлялося у системі судочинства:  суди виносили вироки, як правило, на підставі звичаєвого права. Із матеріалів судової практики видно, що норми звичаєвого права досить активно застосовувалися у кримінальних та цивільних справах, зокрема у справах, які розглядалися в судах нижчої інстанції – сільських, сотенних тощо. А такі суди, як копні, в процесі судочинства керувалися виключно звичаєвим правом.

Особливістю було те, що вироки за злочини, що вчинені під час бойових дій не могли оскаржуватися до судів вищої інстанції.

Із Запорозької Січі звичаєві норми у ХVІ–ХVІІ століттях поширились на всю Україну. Пізніше вони простежуються в українських актових джерелах, таких пам’ятках права, як  Литовський Статут, Кодекс Гетьманщини 1743 року  "Права, за якими судиться малоросійський народ".

Крім козацького звичаєвого права в Україні існувало церковне звичаєве право. До найбільш поширених джерел права можна віднести універсали Гетьмана та універсали полковників і сотників.

Наступним джерелом кримінального права Української гетьманської держави є правовий збірник Литовський Статут 1588 року. Він був найбільш досконалим з правничого змісту й технічно відпрацьованим. Статут розповсюджувався лише у рукописних варіантах, а тому не набув відразу особливо широкого застосування.

Іншим важливим джерелом судового права української держави стали збірники магдебурзького права. Визвольна війна не скасувала нормативні акти "Саксонське дзеркало", "Порядок", але у тих містах, які повністю залежали від козацької адміністрації, магдебурзьке право фактично занепало. У більшості справ суди формально керувалися правом як таким, не називаючи його, а там, де згадувався Литовський Статут або магдебурзьке право, відступали від основних положень їх і вирішували справу на свій розсуд [3, с.76].

Також варто зазначити, що на території України набули поширення і царські грамоти, укази, акти вищих органів царської влади. Серед них слід виділити царську грамоту від 27 березня 1654 року, в якій надавалось право Україні судитися "по своим прежним правам". В Україні почало застосовуватись “Соборное уложение” 1649 року.

На середину XVII століття на території Української Гетьманської держави були сформовані основи для становлення  правої системи.

Література:

1.     Універсали Богдана Хмельницького 1648-1657. – К.: Видавничий дім."Альтернативи".- К., 1998. – 381 с.

2.     Величко С. Літопис / С. Величко. – К., 1971.– 276 с.

3.     Пашук А. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII–XVIII ст. / А. Пашук. – Львів, 1967. – 179 с.