КАТЕГОРІЯ СТИЛЮ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ У НІМЕЦЬКІЙ ПЕДАГОГІЦІ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Сьогодення української педагогіки визначається  високим рівнем  сприйняття  і розуміння іноземних освітньо-культурних тенденцій. Як наслідок,  спостерігається  якісне, ґрунтовне  вивчення  наукового доробку педагогів близького зарубіжжя, аналізуються педагогічні системи, концепції, ідеї. Дослідники завзято роблять екскурс в історію тих чи інших проблем,  наводячи цікаві факти, що й обумовлює впевнене крокування до впровадження нових форм, методів, норм виховного процесу.

         Постановка цілей, які повинні  враховувати  значну міру відповідальності кожного батька та матері, носить безумовно творчий характер. Ця названа “творчість” означає вміння гнучко пристосовуватися до дитячих бажань, вчинків, мотивів, а отже – виявити і застосувати   підходящі важелі впливу на дитячу особистість через стиль сімейного виховання, манеру поведінки з дитиною. Як показує життєвий досвід, недостатня обізнаність у закономірностях психічного розвитку дитини, незлагодженість дій батьків у організації внутрішньо-сімейних відносин призводить до зниження рівня виховання. Як наслідок, часто доводиться  спостерігати низьку культуру сімейного устрою з помітним  послабленням  виховної ролі сім’ї.

Варто зазначити, що кожен період розвитку педагогічної теорії висував свій, підвладний відповідному часу та світобаченню стиль поведінки з дітьми, незмінним залишався лише об’єкт, на який спрямовувався вплив, тобто дитина. 

Метою нашого повідомлення є розглянути сутність поняття стиль як такого,  виокремити  його характерні  риси у німецькій теорії та практиці початку ХХ століття, накреслити перспективи використання позитивних елементів стилю в українській сім’ї.

Проблема визначення стилю у вихованні розглядається І. Рибальченком, А. Кузьмінським, А. Мудриком, К. Гордоном, Ю. Ецаріусом та ін. Так у К. Гордона [6] виокремлюється інструментальний та експресивний стилі; І. Рибальченко виділяє змагальний, розважальний, запобігливий, контролюючий, співчутливий, гармонійний, потуральний стилі.

 А. Кузьмінський висуває думку про те, що процес виховання позбавлений будь-якої стандартизації і не містить якихось певних шаблонних мірок  [ 2;с. 316]. Якщо ж розглядати саме поняття – стиль виховання , то в цьому випадку педагоги презентують такий синонімічний ряд понять – “батьківське ставлення”, “батьківські настанови”, “батьківська позиція”, “стиль виховання”, “стиль взаємодії” [ 3 ]. Вважаємо, що очевидним є і те, що будь-який вид стилю  уособлює сам по собі певну міру батьківської любові, поваги, турботи до дитини.

У німецькій педагогіці початку ХХ століття привелювала авторитарна манера виховання, теоретико-методологічні засади якої сформовувалися та набули свого апогею у епоху гербартіанства. На сторінках праці Й. Ф. Гербарта “Загальна педагогіка, виведена з цілей виховання” знаходимо вказівки про застосування у виховному процесі породженого у кожному вихователі непереборного прагнення будь-яким чином обмежити повчання та застереження, що визнається  недоліком, є зразком особистісної обмеженості [2; с. 338]. Ключовими поняттями, котрими  оперує педагог, даючи змогу цілісно зрозуміти серйозність підходу до процесу виховання, є гнучкість мудрості у батьків, самостійність мислення, постійне продумування свої дій. Спираючись на аналіз величезного фактичного матеріалу, вчений показав, що кожна людина у своєму житті володіє величезним багажем психологічної перспективи, яка необхідна для споглядання дитячої особистості, тобто “різноманітність матеріалу викличе різноманітність суджень, принадливість чергування приведе до надання переваги найкращому…” [ 2; c. 344 ].    

         В. Луков пояснюючи перспективу існування та швидкого відторгнення  суспільством різних виховних систем, доводить, що насамперед таке  стається  в тому випадку, коли “вже відпрацьована парадигма дає збій або “йде в тінь”, і може знову з’явитися в якості провідної або стати однією з таких, на які будуть орієнтуватися надалі”[5; с. 139]. Саме так відбулося з авторитарною парадигмою виховання, яка у свій час виконувала роль офіційної державної доктрини в Німеччині. Як зазначає науковець, причиною її тривалої стійкості був традиційний патерналізм – “сильний і строгий батько вчить сина правильно жити, і син буде готовий до зустрічі з життям”[3; с. 140], цілком виправданим – пригнічення дитячої волі та тілесні покарання, але не давали належного ефекту.

 В атмосфері дискусій з проблем навчально-виховного процесу “момент включення” у сферу суспільних  інтересів вже  розуміється у позиції – “втілити в життя програму антиавторитарного виховання і розробити аксіологічні основи гуманної педагогіки” [5; с. 11].

         Очевидна невідповідність і неузгодженість традиційної школи та виховної практики  вимогам часу висунула в якості провідної детермінанти – ставку на самовиховання та самовиховання. Закладені в ній механізми абсолютної  корекції  попереднього досвіду охоплювали, з одного боку, “звільнення дитини від жорсткого контролю, сформувати в собі вміння  поводити себе правильно самостійно”[3; с. 143], а з іншого, налаштованість на розвиток певних дитячих прагнень під  батьківським  впливом  та традицій попередніх поколінь. Це, в свою чергу, поставило педагогів перед необхідністю дивитися на  простір дитинства, як атрибут простору дорослих, який  розглядався  безумовно як свого роду  “автономне діяльнісне поле”.

     Протиріччя у структурі  системи Гербарта не передбачали готувати молодь до “співпраці” з соціумом, а найголовніше – не забезпечували повноцінну дихотомію відносин батьки-діти. А це означає, що переорієнтація у вихованні  мусила зумовити реорганізацію усталених норм і сформувати рівноправні відносини у цих малих соціальних групах, у ситуації творення і набуття дитячого життєвого досвіду.

Спираючись на дослідження сучасних науковців [3; 5] можна зробити висновок, що авторитаризм у батьківсько-дитячих стосунках  проявляється  у надмірній, неконтрольованій навіть насильній вимогливості, виховательській упередженості. Німецький теоретик експериментальної педагогіки В. Лай( 1861-1926) не виокремлює стилєвої приналежності. Натомість він орієнтує читача на три головні способи виховання – це догляд, дисципліна, освіта. Мету виховання  науковець вбачає у сприянні того, щоб вихованець якомога раніше зміг перейти до самовиховання [1; c. 518]. При  цьому акцент робиться на тім, що успішна реалізація виховного процесу в колі сім’ї  можлива  завдяки  взаємодії елементів тріади – сприйняття, переробка, вираз, котрі  через пристосування до оточуючих умов екстраполюються на формування  індивідуальної соціалізації та впливають на опанування соціальних ролей.

Головним у навчально-виховній роботі батьків, на думку В. Лая є  спостережно-речовий матеріал. Цим же, можна забезпечити гармонійний розвиток індивідуальності, її культурне сприйняття, застосувати це на благо собі і всього свого оточення[ 1; с. 519 ].

Яким чином батьки будуть обирати стиль впливу на підростаючу особистість, та який стиль вони не обрали б, важливим є самоосвіта. Тому так доцільно розглядати цю проблему в історичному ракурсі, особливо в педагогічній спадщині тих педагогів, які  зуміли втілити принцип гуманного ставлення до дитини в своїй педагогічній діяльності.

Література:

1. Коваленко Є. І., Бєлкіна Н.І. Історія зарубіжної педагогіки. Хрестоматія: Навчальний посібник / Уклад. і автори вступних статей Є. І. Коваленко, Н. І. Бєлкіна. Заг. ред. Є. І. Коваленко – Київ, Центр навчальної літератури, 2006. – 664 с.

2.  Кузьмінський А. І., Омеляненко В. Л. Педагогіка родинного виховання: Навч. посіб. / Анатолій Іванович Кузьмінський, Віталій Лукич Омеляненко – К.: Знання, 2006. – 324 с.

          3. Луков В. А. Парадигмы воспитания / Валентин Александрович Луков.  –  Гуманитарные науки: теория и методология. – 2005. – №3. – с.139-151.

3. Малкович М. М. Стилі сімейного виховання та їх роль у формуванні гендерних уявлень дітей дошкільного віку / [Електронний документ]. Режим доступу: http://vuzlib.com/content/view/845/94/.

4. Пермяков О. А. Педагогіка:  навч. посіб. / Олександр Анатолійович  Пермяков, Володимир  Віталійович Морозов. – 2-ге вид., виправ. і допов. – К.: Знання, 2010. – 171с.

         5. Яценко Е.  Ю. Содержание и  форми  учебно-воспитательной роботы в опитных школах Веймарской республики : автореф. на соискание уч. степени канд. пед. наук : спец. 13.00.01 “Общая педагогика, история  педагогики и образования ” / Евгения Юрьевна Яценко. – Пятигорск, 2007. – 17с.

6. Gordon T. Familienkonferenz / Theodor Gordon – Muenchen : Heyne-Verlag; 3.Auflage, - 1999. – 365 S.