CПЕЦИФІКА ІСТОРИЧНОГО ПІЗНАННЯ

Однією з найважливіших проблем сучасної філософії та історичної науки  є проблема соціального пізнання та історичного пізнання як його важливої складової, їхньої специфіки.  Серед проблем, що постають перед дослідником при вивченні даної сфери постають, зокрема, такі: в якості об’єкта дослідження в даному випадку виступає суспільство, яке одночасно є і суб’єктом; суспільствознавець має справу з діяльністю людей, що поводяться свідомо і вкрай непередбачувано. Ось далеко не повний перелік тих проблем, з якими доводиться стикатися історику чи філософу, який працює на історичній ниві. Крім того, в світлі останніх десятиліть, історія стає дедалі сильнішою зброєю в руках особистостей, що прагнуть тлумачити історичні події собі на користь. Це ставить до дослідника історії людства ще й вимоги особистісного характеру, серед яких на першому місці постають виключна чесність та об’єктивність.

Мета дослідження полягає у характеристиці специфіки історичного пізнання.

Поставлена мета передбачає виконання наступних завдань:

 - з’ясувати суть таких категорій як «соціальне пізнання» та «історичне пізнання», як частина соціального;

 - описати та проаналізувати специфіку історичного пізнання;

 - зазначити проблеми, продиктовані специфікою історичного пізнання, з якими стикається дослідник історії людства, а також можливі шляхи їх вирішення.

         Пізнання – це сукупність процесів, процедур і методів набуття знань про явища і закономірності об’єктивного світу. Пізнання – вища форма відображення об’єктивної дійсності [7, с. 259]. Дослідження світу (соціального і природного) перш за все передбачає, що він адекватно відбивається суб’єктами, інакше не можна розкрити закономірності його розвитку. Тому можна сказати, що в основі будь-якого пізнання лежить визнання об’єктивності зовнішнього світу і відображення його суб’єктом, людиною. Однак соціальне пізнання має ряд особливостей, обумовлених специфікою об’єкта дослідження [2, с. 260].

         По-перше, в якості такого об’єкта виступає суспільство, яке одночасно є і суб’єктом. Суспільствознавець має справу з діяльністю людей, що поводяться свідомо; не може бути впевнений в тому, що люди на його питання відповідають щиро. А якщо він досліджує історію, то питання ще більше ускладнюється, оскільки минуле ніяк не можна повернути. По-друге, суспільні відносини складніше природних процесів і явищ. Вони складаються з матеріальних, політичних, соціальних та інших відносин, які настільки переплетені між собою, що тільки в абстракції можна відірвати їх одне від одного. Крім того, суспільство змінюється і розвивається швидше, ніж природа, і наші знання про нього швидше застарівають. По-третє, суб’єкти історії не живуть ізольовано одне від одного. Вони належать до певних груп, станів і класів. Тому у них формується не тільки індивідуальна, але і станова, класова,  свідомість, що створює певні труднощі для дослідника. По-четверте, соціальне пізнання безпосередньо пов’язане з практичною діяльністю людей, які зацікавлені у використанні результатів наукових досліджень в житті. Від соціальних наук очікують передусім практичних порад щодо, наприклад, різних моделей і схем удосконалення соціальних і політичних інститутів.

Будучи різновидом соціального знання, iсторичне пізнання має свою специфіку, яка полягає в тому, що досліджуваний об’єкт належить минулому, у той час як його потрібно «перевести» в систему сучасних понять. Завдання не з легких, але сучасні засоби пізнання дозволяють реконструювати історичну дійсність, створити її теоретичну картину і дати можливість людям мати про неї вірне уявлення.

Як уже зазначалося, будь-яке пізнання передбачає насамперед визнання об’єктивного світу і відображення його в свідомості людини. Однак відображення в історичному пізнанні носить дещо інший характер, ніж відображення сучасності, адже сучасне наявне, тоді як минуле відсутнє. Щоправда, минуле збережено у вигляді матеріальних і духовних цінностей, успадкованих наступними поколіннями. Як зазначали К. Маркс і Ф. Енгельс: «Історія є не що інше, як послідовна зміна окремих поколінь, кожне з яких використовує матеріали, капітали, виробничі сили, передані йому всіма попередніми поколіннями; через це дане покоління, з одного боку, продовжує успадковану діяльність при абсолютно змінених умовах, а з іншого – видозмінює старі умови за допомогою принципово зміненої діяльності» [5, с. 44-45]. Унаслідок цього створюється єдиний історичний процес, а успадковані матеріальні і духовні цінності свідчать про існування тих чи інших особливостей епохи. Таким чином, не можна сумніватися в можливості пізнання історичного минулого.

Але в даний час такого роду сумніви все лунають з вуст багатьох дослідників. Особливо виділяються в цьому відношенні постмодерністи, які ставлять під сумнів деякі з фундаментальних принципів історичної науки:

1) саме поняття про історичну реальність, а з ним і власну ідентичність історика, його професійний суверенітет;

2) критерії достовірності джерела;

3) віру в можливості історичного пізнання і прагнення до об’єктивної істини [8, с. 26].

Постмодерністи стверджують, що волею-неволею суспільствознавці, особливо історики, привносять у дослідження свої симпатії і антипатії, що певною мірою спотворює реальну картину подій. «Текст історика, – стверджують вони, – це наратив, що підкоряється тим же правилам риторики, які виявляються в художній літературі ... Але якщо письменник чи поет … дозволяє собі довільно зближувати і змішувати різні епохи і тексти, то історик працює з історичним джерелом, і його побудови ніяк не можуть повністю відволіктися від певної даності, … зобов'язують його запропонувати по можливості точну і глибоку її інтерпретацію» [3, с. 7]. Постмодерністи руйнують вище зазначені фундаментальні принципи історичної науки, без яких історичне пізнання немислимо. Але треба бути оптимістами і сподіватися, що історія, як і раніше, займатиме важливе місце в суспільствознавстві.

Із чого починається історичне пізнання? Чим визначається його актуальність і яку користь воно приносить? Почнемо з відповіді на друге питання і перш за все звернемося до роботи Ніцше «Про користь і шкоду історії для життя». Німецький філософ пише, що людина має історію, тому що у неї є пам’ять. Здатність забуття є неісторичним почуттям, а пам’ять – історичним. Однак, на думку Ніцше, існують певні кордони, за межами яких минуле необхідно забути, інакше воно, може стати гробарем сьогодення. У відомих межах неісторичне більш важливе для народу, ніж історичне, бо воно є певним фундаментом для побудови суспільства, хоча, з іншого боку, тільки завдяки використанню досвіду минулого людина стає людиною. Неісторичне ставлення до історії дозволяє здійснювати такі акції, які відіграють надзвичайно важливу роль у житті людства. Таке ставлення притаманне історичним людям, тобто тим, хто усіма силами прагне до майбутнього і сподівається на краще життя. «Ці історичні люди вірять в те, що сенс існування буде розкриватися протягом процесу існування, вони озираються назад тільки для того, щоб шляхом вивчення попередніх стадій процесу зрозуміти сьогодення і навчитися енергійніше бажати майбутнього» [6, с. 166].

Ніцше вважає, що історію треба вивчати, а оскільки вона безпосередньо пов’язана з життям, то не може бути «чистою» наукою. «Історія належить тим, хто живе в потрійному відношенні: як істота діяльна; як істота, яка охороняє і шанує;  і як істота стражденна і така, що потребує звільнення. Цій потрійності відносин відповідає потрійність родів історії, оскільки можна розрізняти монументальний, антикварний і критичний рід історії» [6, с. 168].

Суть монументальної історії Ніцше вбачає у використанні уроків минулого. Той, хто веде постійну боротьбу за свої ідеали і принципи, потребує вчителів, яких він знаходить не серед своїх сучасників, а в історії, багатій великими історичними подіями і особистостями. Не заперечуючи значення монументального погляду на історію, Ніцше застерігає від його абсолютизації: «Монументальна історія вводить в оману за допомогою аналогій: мужніх вона … надихає на подвиги відчайдушної сміливості, а одухотворення перетворює в фанатизм; коли такого роду історія западає в голови здібних егоїстів і лиходіїв-мрійників, піддаються руйнуванню царства, володарі гинуть, починаються війни і революції… » [6, с. 172].

Антикварна історія «належить тому, хто охороняє і шанує минуле… » [6, с. 174]. Антиквар прагне зберегти все минуле в незайманому вигляді для майбутніх поколінь, він абсолютизує минуле і живе ним, а не справжнім. Ніцше наголошує, що якщо антикварне життя не одухотворяє сучасність, то воно врешті-решт вироджується.

Суть критичної історії: «Людина повинна мати право і час від часу користуватися силою розбивати і руйнувати минуле, щоб мати можливість жити далі… » [6, с. 178].  Життя вимагає критичного ставлення до історії, адже потрібно будувати щось нове, а не постійно озиратися назад. З іншого боку німецький філософ застерігає від нещадної і несправедливої критики минулого, адже ми є певним чином продуктами попередніх поколінь разом з їхніми хибними судженнями, помилками і навіть злочинами, і як би ми не намагалися позбутися від помилок минулого, нам це повністю не вдасться [6, с. 178].

Загальний висновок Ніцше про три роди історії наступний: людство потребує знайомства з минулим у формі то монументальної, то антикварної, то критичної історії, але таке звернення повинне мати якусь користь для життя теперішнього та майбутнього, обумовлюватися потребами суспільства.

Звідси – особлива роль дослідника історії. Історик не просто задовольняє свою цікавість, він повинен показати, яким чином об’єкт дослідження впливає на перебіг усієї світової історії, яке місце займає в ній. Безумовно, він повинен проявляти особисту зацікавленість в обраній темі, оскільки без цього будь-які дослідження марні. Але актуальність історичного пізнання диктується передусім практичними потребами сьогодення. Щоб краще пізнати сучасність, необхідно вивчити минуле, про що писав ще І. Кант: «Знання природних речей – які вони є тепер – завжди змушує бажати ще й знання того, чим вони були раніше, а також через який ряд змін вони пройшли, щоб … досягти свого справжнього стану» [4, с. 462]. Тобто, аналіз минулого дозволяє нам досліджувати закономірності сьогодення і намітити шляхи розвитку майбутнього.

Не буде перебільшенням сказати, що історичне пізнання починається з аналізу джерел. Розглядаючи дане питання не можна обійти увагою концепцію відомого французького історика і філософа, дослідника історичного пізнання, А. Мару. Великого значення він надає саме розумінню документів. Але для того, щоб їх зрозуміти, потрібно знати настрої людей, яких вони стосуються, а цих людей вже немає. Щоб вийти з цієї ситуації, А. Мару вирішив пов’язати минуле з сьогоденням. Він вважає, що розуміння історичних документів нічим не відрізняється від розуміння, скажімо, сучасної людини [2, с. 279]. Для розуміння будь-якого документу чи іншої людини, потрібно, щоб цей інший мав з нами щось спільне, а також наша зацікавленість у спілкуванні з ним.

Серед інших проблем, на яких наголошує дослідник, є накопичення в процесі дослідження величезної кількості джерел, достовірність яких дуже важко перевірити. Найбільше, що ми можемо зробити, – це скласти вірогідні судження, тобто маємо вірити тому, що написано в цих документах.

Продовжуючи цю тему не можна оминути увагою думку відомого російського дослідника І. Гобозова. Спробуємо її розкрити через розуміння трьох етапів історичного пізнання, які пропонує дослідник [2, с. 280].

Перший етап пов’язаний зі збором матеріалу (джерел) з питання, яке цікавить дослідника. Але варто пам’ятати, що джерело містить об’єктивну (але не обов’язково правдиву) інформацію про історичні події чи явища. Крім того, джерело є продуктом, в якому поєднано почуття, емоції, стиль автора.

Другий етап історичного пізнання пов’язаний з відбором і класифікацією джерел. Тут, безперечно, суттєву роль відіграє сам учений. Ерудованому  досліднику легко визначити, які джерела містять правдиву інформацію, а які вводять в оману. Крім того, дослідник сам живе в суспільстві і його погляди формуються під впливом суспільного середовища, тому класифікацію джерел він здійснює в залежності від своїх світоглядних позицій, може абсолютизувати значення одних джерел і нехтувати іншими.

На третьому етапі історичного пізнання дослідник підводить підсумки і робить теоретичні узагальнення матеріалу, здійснює реконструкцію минулого, створює його теоретичну модель. І на цьому етапі знову стикаємося зі свідомим чи несвідомим впливом на зміст висновків як особистості ученого, так і суспільства, в рамках якого він працює.

Отже, питання історичного пізнання є доволі актуальним питанням  у сучасному суспільствознавстві. Будучи різновидом соціального знання, історичне пізнання має свою специфіку – досліджуваний об’єкт належить минулому, у той час як його потрібно «перевести» в систему сучасних понять.

 Суттєву роль в історичному пізнанні відіграє постать ученого: багато що залежить від професіоналізму історика; крім того, він живе в суспільстві і, отже, його погляди формуються під впливом певних соціальних умов, що не може не впливати на його об’єктивність.

Основним джерелом історичного пізнання безумовно виступають історичні документи, і при їх обробці дослідник має дотримуватися деяких правил (якщо хоче отримати задовільний результат): необхідно знати мову, якою написано текст та бути фахівцем в тій області, в якій працював автор; потрібно знати епоху появи джерела, що інтерпретується; не можна витлумачувати історичні джерела з точки зору сучасності, а розглядати їх у контексті досліджуваної епохи; потрібно усіляко уникати оціночного підходу, прагнути до максимально об’єктивної інтерпретації текстів. Крім того, варто пам’ятати що джерело несе в собі об’єктивну інформацію, але це не означає, що вона правдива.

Література:

1. Бойченко І.В., Горлач М.І. Філософія історії. – Х.: Прапор, 2006. – 656 с.

2. Гобозов И.А. Введение в философию истории. – Изд. 2-е, переработанное и дополненное. – М.: ТЕИС, 1999. – 363 с.

3. Гуревич А.Я. Историк конца ХХ века в поисках метода. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://krotov.info/libr_min/15_o/di/ssey_1996b.htm

4. Кант И. Сочинения в шести томах. – Т. 6. – М., 1966. – 743 с.

5. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. Т.3, второе изд. – М.: Государственное издательство политической литературы, 1955. – 630 с.

6. Ницше Ф. Сочинения в двух томах. – Т.1. – М.: Мысль, 1996. – 829 с.

7. Новая философская энциклопедия: в 4 т. / Ин-т философии РАН, Нац. общ.-научн. фонд; Научно-ред. совет: предс. В.С. Степин, заместители предс.: А.А. Гусейнов, Г.Ю. Семигин и др. – Т.ІІІ. – М.: Мысль, 2010. – 692 с.

8. Репина Л.П. Вызов постмодернизма и перспективы новой культурной и интеллектуальной истории. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://krotov.info/libr_min/15_o/di/ssey_1996b.htm