ПОЯСНЕННЯ ГРОМАДЯН ТА ПОСАДОВИХ ОСІБ В ПРОЦЕСІ ДОКАЗУВАННЯ

Одним з найбільш розповсюджених способів збирання доказів в кримінальному процесі є відібрання пояснень у громадян та посадових осіб. Право на таке відібрання пояснень належить прокурору, слідчому та органу дізнання на підставі ч. 4. ст. 97 КПК. Згідно з даною статтею перевірка заяви чи повідомлення про злочин може бути проведена прокурором, слідчим або органом дізнання шляхом відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб або витребування необхідних документів. Однак на цьому регулювання даної процесуальної дії, на жаль,  вичерпується. Відсутність регламентованого порядку проведення відібрання пояснень, прав та обов’язків його учасників, вимог до їх процесуального оформлення, ускладнює проведення даної процесуальної дії на практиці. 

Відсутність належного законодавчого регулювання відібрання пояснень у громадян та посадових осіб також зумовлює виникнення різних поглядів на сутність даної дії та оптимальний порядок її проведення у літературі кримінально-процесуального спрямування. Так, окремі питання, пов’язані з відібранням пояснень від громадян та посадових осіб, досліджувалось такими вченими, як В. Галаган, Г. Горський, Ю. Грошевий, В. Зажицкий, П. Сердюков, Ж. Удовенко, В. Чорний, Ю. Чорноус, С. Шейфер. Однак, на даний момент питання відібрання пояснень як способу збирання доказів залишається недостатньо дослідженим та дискусійним у юридичній науці.

Усі вищезазначені обставини зумовлюють актуальність теми даного дослідження, метою якого є аналіз відібрання пояснень у окремих гроадян та посадових осіб, як способу збирання доказів у кримінальному процесі України.

В кримінально-процесуальній літературі висловлюються різні погляди щодо правової природи  пояснень  як  джерела  доказової  інформації. Так, на думку С.А. Шейфера[1], В.І. Зажицького[2], Ю.М. Грошевого[3], пояснення громадян і посадових осіб є документами, які використовують як докази  у кримінальній справі.

На думку В.М. Стахівського, який також є прихильником вищезазначеного підходу, пояснення, які відібрані від окремих осіб, розглядаються в кримінальному судочинстві у вигляді такого процесуального джерела, як документи. Незалежно чи відібрані вони під час перевірки заяв та повідомлень про злочин чи під час розслідування кримінальної справи. В останньому випадку обов'язковою умовою використання пояснення як документа, виступає неможливість допиту особи. Наприклад, особа виїхала на постійне місце проживання за кордон чи померла. В решті випадків така особа підлягає обов'язковому допиту слідчим, дізнавачем чи прокурором[4].

На думку П.П. Сердюкова, документи, які походять від громадян (заяви, пояснення тощо), незважаючи на те, що є  документами у звичайному розумінні цього слова, не є судовими доказами[5].

Іншу думку з цього приводу висловлює Л.Д. Кокорєв, який  вважає, що в стадії порушення кримінальної справи пояснення очевидців є документами, на підставі яких можуть прийматися відповідні рішення. В стадії досудового  розслідування пояснення, на його думку, не є доказами[6]. На наш погляд, таке тверження науковця   є спірним, оскільки грунтується на припущенні, що певна інформація може змінювати свій статус та доказове значення просто в силу переходу від однієї стадії процесу до іншої.

В даному контексті нам більше імпонує думка С.А. Шейфера, який вважає, що не слід  позбавляти первісні фактичні дані (пояснення та інші документи) доказового значення[7].

Так, цінність пояснень полягає в тому, що їх отримують відразу ж після скоєння злочину або принаймні впродовж нетривалого терміну з моменту його вчинення. І не дивлячись на те, що пояснення позбавлені процесуальної форми допиту, вони, як правило, достовірні, оскільки особа, яка їх дає, ще не схильна до можливого впливу заінтересованих в результаті перевірки осіб, а деталі події, яка відбулася ще свіжі в її пам'яті[8].

В літературі пропонується віднести пояснення окремих осіб та громадян до джерел доказів за умови, якщо вони повні, чіткі і не мають суперечностей. У зв’язку з цим, пропонується закріпити обов’язок дачі пояснень очевидцями злочину, кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві пояснення, а також можливість застосування приводу до осіб, які ухиляються від явки для дачі пояснень. Доцільність такого нововведення обґрунтовується тим, що досить часто зміст пояснень осіб у подальшому співпадає із показаннями цих же осіб, допитаних у якості свідків, і навіть можливі ситуації, коли у поясненні зафіксовано більше відомостей про фактичні дані щодо події злочину, аніж у протоколі допиту[9].

Однак, як цілком слушно вказує Ж.В. Удовенко, одержання пояснень як спосіб збирання доказів повинен бути позбавлений елементів процесуальної форми, обов’язкової для допиту[10]. Мова йде про наступні відмінності між відібранням пояснень від допиту: особа, яка дає пояснення:

- не попереджається про кримінальну чи іншу відповідальність за відмову від дачі пояснення і за повідомлення завідомо неправдивих відомостей;

- до особи, яка ухиляється від явки для дачі пояснення, не може бути застосований примусовий привід;

- не можна зобов'язати особу, яка дає пояснення не розголошувати відомостей, які повідомляються їй, третім особам[11].

Натомість пропозиції В. Хомича, В. Чорного, О. Чорної по суті нівелюють різницю між допитом та відібранням пояснень. Крім того, прийняття таких положень суперечило б загальній забороні проводити слідчі дії до порушення кримінальної справи.

Що стосується пропозиції закріпити можливість застосування приводу до осіб, які ухиляються від явки для дачі пояснень, то на нашу думку, запровадження такого нововведення суперечило б чинному законодавству Укрїани. Зокрема, мова йде про п.1. ч. 1 ст. 8 Закону  України «Про оперативно-розшукову діяльність», згідно з яким  опитування громадян проводиться за їх згодою[12]. Тому, пояснення може бути одержане лише за наявності добровільної згоди громадянина або посадової особи.

Окрему увагу слід звернути на питання  процесуального оформлення пояснень громадянина чи посадової особи. Як зазначался вище, на даний час воно не врегульоване чинним кримінально-процесуальним законодавством. На практиці в діяльності слідчих підрозділів використовується письмова форма закріплення пояснення у вигляді однойменного документу, який складається відповідним працівником на ім’я начальника ОВС і в якому від першої особи викладається зміст пояснень особи. Крім того, поширені випадки написання пояснення особою власноручно. В даному контексті слід погодитися з думкою Т.О. Гія про те, що за результатами відібрання пояснення прокурор, слідчий або працівник органу дізнання повинні складати відповідний протокол, в якому має відображатися інформація про те, де, коли і в який період часу відбиралося пояснення, відомості про посадову особу, яка відбирала пояснення, у зв’язку з чим відбиралося пояснення. У даному протоколі повинна також міститися відмітка про роз’яснення особі її прав і викладені її пояснення. Протокол має бути підписаний посадовою особою, що його склала, особою, яка дала пояснення та іншими особами, які були присутні під час відібрання пояснення[13].

У тих випадках, коли є потреба проводити опитування великої кількості громадян під час проведення  оперативно-розшукових  заходів,  направлених  на  перевірку  заяви (повідомлення)  про  злочин, за результатами опитування складають довідку або рапорт[14]. Таким чином, під час здійснення зазначеної перевірочної дії працівники органу дізнання чи слідчий отримують вербальну  інформацію, яка стосується події злочину,  і самостійно обирають доцільний спосіб  її фіксації. Це дозволяє оптимізувати процес опитування громадян чи посадових осіб, отримати максимально повну інформацію про подію злочину й осіб, які його вчинили[15]. 

Таким чином, на нашу думку, відібрання пояснень у посадових осіб та громадян потребує більш детального врегулювання на законодавчому рівні. Першочерговими питаннями, які потребують регламентації в даній сфері є визначення порядку проведення даної процесуальної дії, а також фіксації її ходу та результатів.

Література:

1.     Шейфер С.А. Собирание  доказательств  в  советском  уголовном процессе: Метод. и правовые проблемы / С.А. Шейфер. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1986. – С. 57.

2.     Зажицкий В. Объяснения в уголовном процессе / В. Зажицкий // Советская юстиция. – 1992. – № 6. – С. 11. 

3.     Грошевий Ю.М. Докази і доказування у кримінальному процесі: [наук.-практ. посіб.] / Ю.М. Грошевий, С.М. Стахівський. – К.: Видавець Фурса С.Я., 2006. – С. 53.

4.     Стахівський С.М. Збирання доказів як елемент процесу доказування / С.М. Стахівський // Університетські наукові записки. -  2005. - № 3 (15). – С. 267.

5.     Сердюков П.П. Доказательства в стадии возбуждения уголовного дела: [учеб. пособ.] / П.П. Сердюков. – Иркутск: Изд-во Иркутск. гос. ун-та, 1981. – С. 24.

6.     Кокорев Л.Д. Уголовный процесс: доказательства и доказывание / Л.Д. Кокорев, Н.П. Кузнецов. – Воронеж: Изд-во Воронежского университета, 1995. – С. 191.

7.     Шейфер С.А. Собирание  доказательств  в  советском  уголовном процессе: Метод. и правовые проблемы / С.А. Шейфер. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1986. – С. 64-65.

8.     Яшин В.Н., Победкин А.В. Возбуждение уголовного дела. Теория, практика, перспективы: [учеб. пособие для вузов] / В.Н. Яшин, А.В. Победкин.  - М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2002. – С. 122.

9.     Чорний В.Я. Прогалини в кримінально-процесуальному законодавстві, що існують під час вирішення заяв та повідомлень про злочини / В.Я. Чорний, О.В. Чорна // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 1999. – № 3. – С. 90-93; Хомич В. Предшествующая проверка материалов, которые послужили поводом к возбуждению уголовного дела  / В. Хомич // Законность. – 1995. – № 12. – С. 24.

10. Удовенко Ж.В. Криміналістичне забезпечення процесу доказування на досудовому слідстві / Ж.В. Удовенко: Дис. … канд. юрид. наук. - Київ, 2004. – С.47.

11. Яшин В.Н., Победкин А.В. Возбуждение уголовного дела. Теория, практика, перспективы: [учеб. пособие для вузов] / В.Н. Яшин, А.В. Победкин.  - М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2002. – С. 122.

12. Про  оперативно-розшукову  діяльність:  Закон України вiд 18.02.1992  № 2135-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 22. – Ст. 8. 

13. Гій Т.О. Актуальні питання вдосконалення процесуальної форми відібрання пояснення як засобу перевірки заяв і повідомлень про злочини / Т.О. Гій. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://jurlugansk.ucoz.org/publ/6-1-0-55.

14. Ліщенко В.М. Пояснення громадян та посадових осіб у справах про одержання хабара / В.М. Ліщенко // Право і суспільство. – 2010. – № 2. - С. 160.

15. Галаган В.І. Проблеми вдосконалення кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України: [монографія] / В.І. Галаган. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2002. – С. 52.