БЕССАРАБІЯ В ПЛАНАХ ПРОТИДІЮЧИХ СТОРІН ПІД ЧАС ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Перша світова війна докорінно змінила долю Російської імперії та народів, що проживали на її теренах. Бессарабія не була виключенням в цьому відношенні, з самого початку війни вона стала предметом торгів та розмінною монетою між ворогуючими блоками, які намагалися використати цю територію для задоволення власних інтересів. Саме в цей час, Бессарабія стала головним аргументом у питанні приєднання Румунії до тієї чи іншої сторони. На переговорах 31 липня 1914 р. Німеччина пообіцяла Бухаресту Бессарабію. Однак румунський прем’єр Бретіану розумів, що його країна навряд чи була спроможна втримати прутсько-дністровське межиріччя. Він зауважив: «Володіння Бессарабією можливе лише за умов, коли Росія позбудеться ще й значної території на Схід від Дністра». Берлін відповів: по-перше, обіцянкою прилучити до Бессарабії й Одесу, по-друге, запевняв, що між Великою Румунією та Росією, знаходитиметься «велике князівство Україна», зв’язане унією з Австро-Угорщиною» [3, с. 23]. Напередодні Першої світової війни, політики Румунії розділилися на два протиборчі табори. Одні вважали приорітетнішим приєднання до Антанти та захоплення Трансільванії, інші виступали за приєднання до Центральних держав та придбання Бессарабії. На Коронній раді, скликаній 3 серпня 1914 р. для вирішення питання про подальші дії Румунії, переважна більшість румунських політичних діячів відкинула пропозицію короля щодо приєднання до блоку Центральних держав, і висловилася за нейтралітет [5, с. 351]. Економічні аргументи підкреслювали комерційні вигоди і важливість придбання Бессарабії, зокрема її південної частини для зміцнення позиції Румунії на Чорному морі. З цієї точки зору, на перший план виходило пряме суперництво з Російською імперією в сфері експорту пшениці і нафти на світові ринки. Ослаблення впливу Росії в Чорноморському регіоні та особливо перехід дельти Дунаю під контроль Румунії та виключення Росії з числа дунайських держав могли бути досягнуті, на думку прихильників Німеччині, шляхом включення Бессарабії в Румунське королівство [5, с. 352]. Продовжуючи переговори з німецьким блоком, Румунія не поривала зв’язків з Антантою, намагаючись найбільш вигідних для себе умовах вступити в війну на боці вірогідніших переможців. На переговорах з Антантою на початку війни Румунія вимагала за нейтралітет Бессарабію, Англія та Франція були згодні віддати частину території свого союзника для задоволення своїх геополітичних інтересів, однак жорстка позиція міністра закордонних справ Росії С. Д. Сазонова в цьому питанні не дала змоги румунам реалізувати свої намагання, натомість Румунії була обіцяна територія від Тиси до Прута. Під час Першої світової війни Бессарабія не фігурувала в якості важливого пункту стратегічного протистояння між двома ворожими блоками. Тим не менше ця територія зрідка сприймалася як потенційна база для військових операцій проти Росії. Можливість відторгнення Бессарабії обговорювалася не тільки пронімецькими колами Румунії, але й антиросійськими емігрантськими організаціями. Українська націоналістична еміграція була вкрай активною в Румунії періоду нейтралітету та мала міцні зв'язки з пронімецькими елементами, у тому числі з бессарабськими емігрантами в Бухаресті. Союз визволення України (СВУ), створений у Львові в серпні 1914 р. з метою організації повстання в російській частині українських територій за підтримки Центральних держав, незабаром поширив свою діяльність на румунські землі. Після російської окупації Галичини восени 1914 р. ця організація перенесла свою штаб-квартиру до Відня, а свою пропагандистську діяльність – в основному до своїх філій в Бухаресті та Константинополі. У вересні 1914 р. бухарестська філія СВУ видала маніфест, в якому закликала до загальної боротьбі українського і румунського народів проти російського самодержавства [5, с. 353]. Супротивники Росії намагалися використовувати німецькі поселення в якості перевалочних пунктів. 24 листопада 1914 р. біля села Бурнас (суч. Лебедівка) Аккерманського повіту висадились 25 турків. Невдовзі було затримано 24 з них, в тому числі двох офіцерів, поліція вжила заходи по затриманню останнього перевіряючи болгарські, німецькі та австрійські будинки [4, арк. 36]. 25 листопала 1914 р. був розповсюджений наказ Бессарабського губернатора, в якому вказувалося: «Наказати всім німецьким колоніям у випадку появи турецьких шпигунів, доповідати поліцейському управлінню, а у випадку їх укриття вислати всю колонію в Сибір» [4, арк. 3]. Використання території Бессарабії для підривної діяльності також пов’язане з представниками СВУ, що знаходилися на території Османської імперії в початковий період війни. Константинопольське відділення СВУ планувало спільну військову операцію турецьких військ і українських добровольчих загонів, які повинні були одночасно висадитися в Південній Бессарабії і підняти повстання серед місцевого населення. Невдала операція по висадці турецького десанту в регіоні все ж відбулася в грудні 1914 р. Початковий план передбачав висадку 24 турецьких кавалеристів в Південній Бессарабії, близько Аккермана. Цей малий загін мав прорватися до Румунії, попередньо знищивши частину російської інфраструктури в Бессарабії. Зрештою висадка десанту відбулася в гирлі Дунаю, і закінчилася повним провалом, загін був захоплений російськими військами[5, с. 354]. До революційних подій в Російській імперії 1917 р. відкрито висловлювати свої територіальні претензії Румунія не могла, і лише криза самодержавства 1917 р. дала їй можливість реалізації своїх намагань. В проведенні військової операції по захопленню Бессарабії, румунам реально допомогли Центральні держави. Припинивши бойові дії на Румунському фронті, німці дозволили румунам зняти частину військ та направити їх до Бессарабії [3, с. 90]. Західні держави намагалися використати Румунію в боротьбі з більшовизмом, а Бессарабія виступала фактично платнею за цю послугу. Скориставшись німецьким наступом на Східному фронті, румуни форсували Дністер, однак були зупинені частинами Червоної Армії. В складній ситуації румунський уряд був вимушений піти на підписання мирного договору з радянським урядом. 5-9 березня 1918 р. був підписаний радянсько-румунський договір, за яким, Румунія забов’язувалась залишити Бессарабію на протязі двох місяців. На переговорах територіальна приналежність Бессарабії до Росії ніким не ставилася під сумнів. Румунський уряд не робив заяв про історичні і етнічні права та інтереси по відношенню до Бессарабії, більш того проголошення 24 січня 1918 р. Молдавської республіки ніхто з учасників не брав до уваги, тим самим ні радянський уряд, ні Румунія не визнавали незалежності Молдавської республіки, та не визнавали Сфатул церій, як повноправного керуючого органу Бессарабії. Специфічна особливість становища Бессарабії як невід’ємної частини Росії не тільки фіксувалась в документах а й не викликала сумніву ні у румунського уряду А. Авереску ні у представників Антанти [1, с. 180]. Однак через погіршення воєнного становища Радянської республіки, що було викликаним німецьким наступом в Україні, румунські правлячі кола проігнорували виконання обов’язків договору[3, с. 98]. В ноті протесту радянського уряду від 18 квітня 1918 р. наголошували на рішення Сфатул Церій вважати Бессарабію невід’ємною частиною Росії, вказувалось на порушення Румунією угоди 5-9 березня 1918 р., за якою остання повинна була залишити Бессарабію в 2-х місячний термін. У подальшому цей аспект випливав в переговорах радянського уряду з Румунією, однак його аргументація завжди відступала на другий план під натиском ідеологічних кліше про «єдність та солідарність трудящихся Бессарабії та Росії», чи про зрадницьку роль Сфатул Церій – буржуазно-націоналістичного органу заклятих ворогів бессарабського народу». Однак це лише замальовувало суть претензій Москви до Румунії, оскільки акцентування класово-ідеологічних обвинувачень на адресу Сфатул церій, залишало в тіні питання про порушення Румунією та союзними державами міжнародного та територіального статусу Бессарабії [1, с. 185]. Проти анексії Румунією Бессарабії виступила також й Україна. Центральна Рада не втрачала надію повернути Бессарабію, однак вже було прогаяно час, коли саме населення приєднувалося до України. Так, 10 січня 1918 р. Селянський з’їзд Аккерманського повіту постановив: «Приєднати Аккерманський повіт до України як автономної частини Російської республіки, одержавши гарантію персональної автономії дрібних національностей і закріплення завойованих революцією основ, за обов’язкової соціалізації землі» [6, с. 307]. 3 березня 1918 р. голова Ради Народних Міністрів УНР В. Голубович надіслав ноту протесту урядам Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії та Румунії в якій зазначалось: «Українське Правительство вважає, що всяка зміна бувшої румуно-російської границі, особливо в її північній та полудневій частинах, глибоко порушує політичні та економічні інтереси УНР... З огляду на те, що тепер значна частина зайнята румунськими військами, і питання про дальшу державну приналежність могло бути предметом нарад на Бухарестській мировій конференції, Правительство УНР вважає обговорення і вирішення цього питання лише при участі і за згодою Українського Правительства» [2, с. 37]. 13 квітня на засіданні Малої Ради було прийнято «Заяву румунському урядові». В ній засуджувалась анексія Бессарабії, а рішення Сфатул церій про приєднання всього краю до королівства кваліфікувалося як неправомірне. В заяві містився заклик до румунського уряду переглянути свою позицію і дати вільно визначитися всьому населенню Бессарабії. Центральна Рада не втрачала надії перегляду бессарабського питання, зокрема розподілу земель Бессарабії між УНР і Румунією за етнографічною ознакою [2, с. 39]. Уряд П. Скоропадського, що прийшов до влади в кінці квітня 1918 р. зайняв більш жорстку позицію з питань про анексію Бессарабії Румунією. В цьому велику роль відіграла позиція Д. Дорошенка, який очолив міністерство закордонних справ. Він вважав, що потрібно «настоювати на приналежності і політично-автономній Бессарабії до Української Держави, до чого Україна має всі права і чого бажає величезна більшість Бессарабії». 11 травня 1918 р. було видано наказ «Про заборону вивозу товарів до Румунії та Бессарабії» [2, с. 39]. Була утворена спеціальна комісія під головуванням С. Шелухіна, яка на основі етнографічних принципів визначила етнічні межі, що мало допомогти утвердити кордони України. «В Бессарабії розмежування українців і молдаван мало відбутися по лінії від Новоселиці, Хотинського повіту по старій межі з Румунією, включаючи весь Хотинський повіт, далі по Дністру до Бендер, звідти до меж Аккерманського повіту, який з Ізмаїльським повітом належав Україні» [6, с. 310]. До України мали ввійти повіти де українці становили переважну більшість населення а саме Хотинський повіт, Лівобережжя Дністра та Південна Бессарабія. Не зумівши досягти дипломатичної згоди перегляду бессарабського питання уряд гетьмана П. Скоропадського перейшов до економічних санкцій. Румунії була оголошена «митна війна», однак вона тривала недовго, наприкінці літа 1918 р. до Києва приїхала румунська місія, яка обговорила з представниками гетьманату питання про кордони між Українською Державою та Румунією. Листопадова революція в Німеччині та повстання в Україні спричинили падіння гетьманського уряду. 10 листопада 1918 р. був ліквідований Сфатул Церій, а румунський король оголосив Бессарабію провінцією Румунії [2, с. 40]. Територія Бессарабії не фігурувала в якості важливого стратегічного пункту в планах воюючих блоків, однак в основному вона сприймалася для задоволення геополітичних намагань Румунії та залучення її до того чи іншого блоку воюючих держав. Криза царизму 1917 р. зробила реальним досягнення румунських планів щодо Бессарабії. Цьому сприяли як держави німецького блоку так і Антанта, яка намагалася використати Румунію у боротьбі з більшовизмом. Невизначеність політики Сфатул Церій та Української держави, яка через внутрішні та зовнішні чинники не скористалася політичною ситуацією в краї на свою корить, визначили включення Бессарабії до Румунського королівства.

Література:

1. Бессарабия на перекрестке европейской дипломатии. Документы и материалы / В. Н. Виноградов, М. Д. Ерещенко, Л. Е. Семенова, Т. А. Покивайлова. – М.: ИНДРИК, 1996. – 380 с.

2. Боечко В. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан / В. Боечко, О. Ганжа, Б. Захарчук. – К.: Основи, 1994. – 168 с.

3. Восточная политика Румынии в прошлом и настояшем (конец ХІХ – начало ХХІ вв.): Сб. докл. междунар. науч. конф. / Под ред. В. Б. Каширина. – М.: РИСИ, 2011. – 320 с.

4. Комунальна установа «Ізмаїльський архів». – Ф. 780. – Оп. 1. – Спр. 41. – 113 арк.

5. Кушко А. Бессарабия в составе Российской империи (1812-1917) / Андрей Кушко, Виктор Таки, при участии Олега Грома. – М.: Новое литературное обозрение, 2012. – 400 с.

6. Сергійчук В. Етнічні межі і держаівний кордон України. Вид. 3-є, доповнене / Володимир Сергійчук. – К.: ПП Сергійчук М. І., 2008. – 560 с.

Науковий керівник:

доктор історичних наук, професор Циганенко Лілія Федорівна.