ПРАВОВИЙ ЗВИЧАЙ ЯК ДЖЕРЕЛО ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Звичай як джерело права визнавався споконвіку і для правової системи України не є чимось особливо новим. Як зазначає А.В. Смітюх, тривалий час звичай був єдиною формою існування права в Україні [4, c. 17]. Але його роль у регулюванні правових відносин змінювалася на різних етапах державного розвитку. Увага до нього серед дослідників активізувалась сьогодні.

Звичаєве право на різних етапах розвитку української держави вивчали такі вчені, як Гецевич В., Грозовський І., Кушинська Л., Хачатуров Р., Чубинский П. та інші. Заслуговує на увагу робота Зикіна І.С., присвячена дослідженню звичаю в господарських правовідносинах.

Легальне визначення звичаю як джерела цивільного права було закріплено у ст. 7 Цивільного кодексу України, якою встановлено, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин [2].

У Господарському кодексі України (далі – ГК) звичай також визнається як джерело регулювання господарських відносин, але в положеннях окремих статей. Так, згідно з ч. 4 ст. 265 ГК умови договорів поставки повинні викладатися сторонами відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів «Інкотермс», відповідно до ч. 3 ст. 344 ГК міжнародні розрахунки регулюються, у тому числі, банківськими звичаями, до яких відносяться, наприклад, Уніфіковані правила по інкасо, Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів, які є нічим іншим, як систематизованими зводами міжнародних звичаїв [1].

У правовій літературі продовжує залишатися невирішеним до кінця питання про з співвідношенні понять «звичай» і «ділове узвичаєння». Так, І. Новицький вважав, що ділове узвичаєння – не норма права, а особливий засіб заповнення змісту волі сторін у конкретному правовідношенні, якщо така воля у відповідній частині не була виражена прямо [5, c. 37].

І. Зикін, розглядаючи точки зору, висловлені з цього приводу С. Вильнянським, Д. Генкіним та деякими іншими радянськими авторами, зробив висновок про можливість досить чіткого розмежування даних категорій («правовий звичай» і «ділове узвичаєння») як правила поведінки, що є джерелом права, і правила, що не є джерелом права. У якості субсидіарного критерію відмінності правового звичаю й звичаю він вказував на те, що звичай не обов’язково повинен настільки ж одноманітно й постійно дотримуватися, як правовий звичай. Для застосування звичаю цілком достатньо, щоб сторони за договором знали про його існування й мали намір ним керуватися [4, c. 42].

З точки зору М. Брагінського, особливість ділового узвичаєння порівняно зі звичаєм виявляється в правовому значенні волі сторін. Узвичаєння включають у себе як загальні правила, так і ті, які стали звичайними в практиці контрагентів обороту [3, c. 117].

Значення звичаю як джерела господарського права таке ж як і договору – він є самостійним регулятором господарських відносин і всі спірні питання, що виникають із цих відносин, можуть бути вирішені виключно зпосиланням на правила, встановлені цим звичаєм. Разом з тим, на відміну від Цивільного кодексу України, не може для регулювання господарських відносин застосовуватись звичай, який суперечить закону чи договору [6, c. 176].

Таким чином, з розвитком ринкових відносин та подальшою інтеграцією України у міжнародний економічний простір роль звичаю як регулятора господарських відносин буде незмінно зростати. Не виключається уніфікація цивільного та господарського законодавства. У зв’язку з цим перед наукою господарського, цивільного та суміжних галузей права стоїть, на наш погляд, важлива задача з надання чітких критеріїв сприйняття і розуміння таких процесів як стосовно внутрішніх так і зовнішньоекономічних відносин.

Література:

1. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2003 – № 18, № 19–20, № 21–22. – Ст. 144.

2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2003. – № 40–44. – Ст. 356.

3. Брагинский М.И. Договорное право. Кн. 1: Общие положення / М.И. Брагинский, В.В. Витрянский. – М.: Статут, 2002. – 848 с.

4. Зыкин И.С. Обычаи и обыкновения в международной торговле. Понятие. Применение. Формирование. Применимое право. Типовые контракты / И.С. Зыкин. – М.: Международные отношения, 1983. – 160 с.

5. Новицкий И.Б. Источники советского гражданского права / И.Б. Новицкий. – М.: Госюриздат, 1959. – 674 с.

6. Хозяйственное право: учебник / [В.К. Мамутов, Г.Л. Знаменский, К.С. Хахулин и др.]; под ред. Мамутова В.К. – К.: Юринком Интер, 2002. – 912 с.