МОТИВАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗВИТКУ ТВОРЧОГО ПОТЕНЦІАЛУ ОСОБИСТОСТІ

Творчість – це особливий вид діяльності, який у самому собі несе задоволення. Для творчо працюючої людини можливість творити є одним із основних мотиваційних чинників будь-якої її діяльності. Тому у психологічних дослідженнях чільне місце займає проблема розвитку творчого потенціалу особистості.

Розглядаючи феномен творчості в акмеологічній парадигмі А. О. Деркач запропонував сім критеріїв акме у творчій діяльності: 1) гуманістична спрямованість самої творчої діяльності; 2) художня, естетична цінність результатів творчості; 3) своєрідний «часовий імператив» (цей критерій відображає той факт, що істинні шедеври творчості, не лише у мистецтві, а й у науці, техніці, управлінні – у будь-якій професійній діяльності – живуть у часі, не зникаючи та благотворно впливаючи на цілі покоління); 4) високий рівень виконавчої майстерності; 5) суспільне визнання; 6) новаторство у творчості (особливого значення цей критерій набуває, коли новаторство поєднується з гуманістичною спрямованістю, просто новаторство без гуманістичної спрямованості може викликати неоднозначну реакцію – прикладом може бути творчість талановитого живописця Сальвадора Далі, його витвори вражають уяву оригінальністю та віртуозною майстерністю, але у психічно здорових людей вони викликають певну відразу завдяки підкресленому прагненню художника до шокуючого ефекту, епатажу); 7) індивідуальна неповторність у творчості. Запропоновані А. О. Деркачем акмеологічні критерії є узагальнюючими, з їх допомогою можна аналізувати результати розвитку творчого потенціалу практично у будь-якому виді творчої діяльності [1, с. 190-197].

Рівень розвитку здібностей, зокрема творчих, можна легко визначити за допомогою традиційних психодіагностичних методів, а також за допомогою аналізу швидкості та успішності засвоєння нових видів діяльності. Набагато складніше оцінювати потенціал особистості у цілому та її творчий потенціал. Складність оцінки стає більш зрозумілою, якщо згадати визначення А. О. Деркача: «Особистісний потенціал у акмеологічному розумінні включає в себе не тільки потенційне особистості (здібності, природно-обумовлені професійно важливі якості, позитивні спадкові фактори), а й систему постійно відновлюваних та помножуваних ресурсів – інтелектуальних, психологічних, вольових, творчих, що сприяють прогресивному особистісному та професійному розвитку» [1, с. 226]. Найбільш слушною у цьому визначенні є увага автора до явища особистісних ресурсів та характеру їх відновлення. Невідновлювані особистісні ресурси не мають великої акмеологічної цінності за рахунок шкідливості їх використання для досягнення акме. Людина, що досягла акме, не може «почивати на лаврах», вона повинна бути у постійному прогресивному, висхідному русі, а для цього потрібні саме такі ресурси, які легко відновлюються та акумулюються. Якщо ж людина зупиняється, то це означає, що вона або закінчила свій життєвий шлях (іншими словами, загинула), або втратила акме. Тому визначення особистісного та творчого потенціалу, з таких позицій, повинно здійснюватись у вигляді оцінки ресурсів та характеру їх відновлюваності.

Творчий потенціал як складова особистісного потенціалу – це також не просто сума здібностей, а система відновлюваних ресурсів, що дозволяє створювати нові – оригінальні, якісно відмінні, але при цьому більш високого рівня матеріальні та духовні цінності. Оцінка творчого потенціалу є дуже важливою для будь-яких професій, тому що творчість певною мірою притаманна всім людям і може бути розвинена при правильній роботі. Творча особистість у акмеології – це якраз показник найвищого ступеня розвитку людини [4, с. 214]. Деякі автори навіть визначають акмеологію як наукову дисципліну, що займається вивченням закономірностей самореалізації творчого потенціалу людей у процесі творчої діяльності на шляху до вищих досягнень (вершин) [2].

Розкриття творчого потенціалу особистості у професійній діяльності є важливою засадою росту професіоналізму людини, і це, можливо, є найбільш прийнятним шляхом творчої самореалізації з точки зору досягнення суспільної корисності результатів творчості. Творчість заради творчості може бути суспільно корисною лише при дотриманні двох основних вимог – вона повинна бути гуманістично спрямованою та «творець» повинен бути дуже талановитим (аж до геніальності). Відповідно, пересічна особистість може повністю розкрити свій творчий потенціал зазвичай лише у професійній чи іншій суспільно-корисній діяльності. Слід зазначити, що наявність потенціалу ще не означає, що він буде використовуватись особистістю у своєму поступі до акме.

Опрацювавши велику кількість джерел, що пов’язані з акмеологічною та психологічною практикою, український науковець О. В. Вознюк виокремив ряд конкретних методів та методик розвитку творчої особистості та підвищення її творчого потенціалу: методи інтеграції свідомості і підсвідомого, розвитку метафоричного, парадоксального, багатозначного світосприйняття; метод евритмії (особливий вид мистецтва, застосований у системі вальдорфських шкіл: синтез думки і слова, кольору і музики, рухів тіла і душі); техніки нейро-лінгвістичного програмування з «розкріпачення» витиснутих сенсорних модальностей людини, що дозволяє їй включатися у процес предметно-перетворювальної діяльності всім цілісним організмом; розвиток рольового аспекту за допомогою імаго-терапії Дж. Волпера, рольових ігор, психодрами Дж. Морено, які дозволяють значно розширити рольовий репертуар людини; методики з розвитку надситуативної активності як спроможності рефлексувати майбутнє; методики катарсису, символдрами, відреагування, холотропної терапії, самовираження і корекції за допомогою арттерапії [3, с. 65].

Вище перераховані методи можуть бути дієвими, але, на нашу думку, розвиток творчого потенціалу неможливий без опори на мотиваційну сферу, яка є джерелом рушійних сил будь-якої активності особистості. Т. С. Кудріна зазначає: «Перш ніж потреба спричинить дію, особистість переживає складний психологічний процес мотивації, який полягає в усвідомленні тією або іншою мірою суб’єктивної й об’єктивної сторін потреби й дії, спрямованої на її задоволення» [8, с. 389]. Тож бачимо, що без наявності мотивації не може йти мова про активність людини у розкритті власного творчого потенціалу; фактор мотивації є більш важливим для діяльності та активності, ніж навіть наявність певних здібностей. Мотиваційні характеристики можуть виступати одним з ресурсів особистісного потенціалу, і саме від мотивації людини залежить, чи буде вона використовувати свій потенціал для досягнення акме. Відповідно, завданням психологів є не лише розвиток творчих задатків, здібностей, ресурсів як складових творчого потенціалу, але і мотиваційне забезпечення процесу його розкриття та реалізації.

Правильне зовнішнє мотивування запускає процес внутрішньої мотивації, що дозволяє людині у подальшому автономно та свідомо йти шляхом прогресивного розвитку, найбільш повно розкривати свій творчий потенціал. Тут виникає очевидне для практиків запитання: у яких умовах подібне мотивування матиме найбільшу ефективність? У наступних розмірковуваннях ми будемо намагатись дати відповідь на це запитання. Людина є суспільною істотою, і її особистісний розвиток відбувається у процесі соціалізації; процес соціалізації, в свою чергу, відбувається у малих соціальних групах. Найвищий рівень розвитку малої соціальної групи – колектив, відповідно, саме в умовах колективу особистісний розвиток буде відбуватись найбільш ефективно. Мотивування до суспільно-корисної діяльності є одним із найголовніших завдань колективу, що зумовлює специфічність колективістського впливу на особистісний розвиток [7], зокрема на таку його складову, як розкриття творчого потенціалу.

Як зазначалось вище, найбільш оптимальним розвиток творчого потенціалу є тоді, коли він здійснюється у процесі суспільно-корисної діяльності, відповідно, в умовах колективу мотивування до розкриття творчого потенціалу буде найбільш ефективним. На жаль, далеко не кожна мала соціальна група може назвати себе справжнім колективом, тож постає наступне питання: яким вимогам повинна задовольняти ця група, щоб перетворитись на колектив? Ці вимоги можна сформулювати наступним чином: наявність суспільно значущої мети, трансформованої у перспективу (далеку, середню, ближню); прийняття цієї мети членами групи на рівні внутрішньої мотивації; наявність активної спільної діяльності, спрямованої на досягнення цієї мети; чіткий розподіл обов’язків і відповідальності між членами групи; наявність системи комфортних взаємостосунків, взаємної підтримки, симпатії та довіри. Такі закономірності вже давно відомі психологам, але зараз вони майже не враховуються на практиці. У свій час ці закономірності виявив і застосовував А. С. Макаренко та наповнив гуманістичним змістом В. О. Сухомлинський [5, с. 118-119].

Таким чином, завданням психолога стосовно розкриття творчого потенціалу буде не лише індивідуальна робота з людиною в аспекті розвитку її творчих задатків, а й робота з колективом, що забезпечить мотивацію особистості до суспільно-корисної творчої діяльності. В умовах глобалізації суспільно-економічного життя все більшої цінності набуває вміння людини співпрацювати з іншими, а не конкурувати [6].

Якщо виходити з гуманістичних позицій, певний рівень творчого потенціалу наявний у будь-якої людини, основна проблема полягає лише у його діагностиці, розвитку, розкритті та реалізації. Діагностика творчого потенціалу повинна здійснюватись у вигляді оцінки рівня наявних особистісних ресурсів та ступеня їх відновлюваності, а не лише задатків, здібностей, умінь. Розвиток творчого потенціалу може здійснюватись великою кількістю методів, але найбільш ефективним цей процес буде лише в умовах адекватного мотиваційного забезпечення.

Велика увага психології до проблеми мотивації пояснюється саме тим, що людина на сучасному рівні розвитку засобів виробництва, здавалося б, володіє величезним потенціалом щодо розкриття своїх продуктивних сил, але насправді це не проявляється – відсутність мотивації призводить до пасивності у розкритті потенціалу. Людина за своєю суттю є суспільною істотою, тому істинне задоволення вона отримує від таких результатів діяльності, що приносять користь не тільки їй самій, але й іншим. Відповідно, індивідуалізм як світогляд не може стимулювати справжню особистісну активність, лише колективізм є тією рушійною мотиваційною силою, що забезпечує повне розкриття особистісного потенціалу та усіх його складових.

Література:

1. Акмеология: Учебное пособие / А. А. Деркач, В. Г. Зазыкин. – СПб. : Питер, 2003. – 256 с.

2. Бранский В. П. Социальная синергетика и акмеология / В. П. Бранский, С. Д. Пожарський. – СПб. : Политехника, 2001. – 159 с.

3. Вознюк О. В. Акме-синергетичний підхід до формування творчої особистості // Акмеологія в Україні: теорія та практика. – К. : Київський університет імені Бориса Грінченка, 2010. – № 1. – С. 60–67.

4. Нечипоренко К. П. Розвиток інтелектуально-творчих умінь як складової творчого потенціалу особистості молодшого школяра // Акмеологія – наука ХХІ століття: матеріали ІІІ Міжнар. наук.-практ. конфер. / за заг. ред. В. О. Огнев’юка. – К. : Київськ. ун-т імені Бориса Грінченка, 2011. – С. 213–215.

5. Подшивайлов Ф. М. Розвиток лідерських якостей та відповідальності студентів у межах малої соціальної групи / Федір Михайлович Подшивайлов // Наукові студії студентів-грінченківців: Журнал студентських наукових праць / редкол. : Л. Л. Хоружа, О. В. Безпалько та ін. – К. : Київськ. ун-т імені Бориса Грінченка, 2010. – № 1 (4). – С. 118–119.

6. Подшивайлова Л. І. Обдарованість як індивідуальна та соціальна проблема / Лідія Іванівна Подшивайлова // Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України «Актуальні проблеми психології» у 12 томах / За ред. В. О. Моляко. – Т. 12. – Вип. 10. – Ч. 1. – Житомир : Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2010. – С. 134–141.

7. Подшивайлова Л. І. Типологія особистісно-колективістського самовизначення студентів в умовах навчального процесу : автореферат дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата психологічних наук. Спеціальність 19.00.07 – педагогічна та вікова психологія. – К., 1993. – 16 с.

8. Психологія: Підручник / Юрій Леонідович Трофімов, Валентин Васильович Рибалка, Петро Антонович Гончарук та ін.; за ред. Ю. Л. Трофімова. – 3-тє вид.; стереотип. – К. : Либідь, 2001. – 560 с.