РОЛЬ ЗАСОБІВ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ У ФОРМУВАННІ ЕСТЕТИЧНОГО КОДУ АВТОРСЬКОЇ ПІСЕННОЇ ЛІРИКИ (на матеріалі творчості О. Розенбаума)

Питання інтертекстуальності є особливою категорією літературознавства. З моменту введення дефініції «інтертекстуальність» Ю. Крістевою у науковий обіг, серед науковців, які досліджують цю проблему (Р. Барт, М. Бахтін, Ж. Женетт, Т. Керімов, Д. Лихачов, Ю. Лотман, О. Переломова, В. Руднєв, І. Смірнов та інші) не існує одностайності щодо формулювання визначення як безпосередньо поняття «інтертекстуальність», так і класифікації її складових. Матеріали для створення ефекту інтертекстуальності у наукових розвідках називають «проявами» (А. Білозуб, Д. Кузьменко), «прийомами» (А. Мамаєва, М. Тухарелі), «типами» (Ж. Женетт), «ознаками» (А. Кам’янець, Т. Некряч). Найбільш вдалим вважаємо термін «засіб інтертекстуальності» (Ю. Крістева), під яким розуміємо спеціальне літературознавче «знаряддя» для досягнення авторської мети в художньому творі.

Аналіз наукових праць, зокрема дослідження останніх десятиріч, переконливо доводить, що інтертекстуальний підхід можливий і продуктивний при аналізі не тільки літератури постмодернізму, з якою його найчастіше пов’язують, але й будь-якого художнього тексту. Ураховуючи це визначено мету статті – встановити роль засобів інтертекстуальності (цитати, алюзії, ремінісценції, аплікації, центона і стилізації) у формуванні та передачі естетичного коду авторської пісенної лірики.

Інтертекстуальність – система літературних зв’язків, складовою якої є гіперпосилання на літературний і культурологічний досвід з метою авторської інтерпретації запозиченого слова, образу, сюжету. Інтертекстуальність тісно пов’язана із поняттям естетичний код пісенної лірики, оскільки обидва терміна спираються на найкращі зразки попередників і сучасників та використовуються для створення хронологічно нового текстового матеріалу. Естетичний код пісенної лірики – це впроваджені у мистецький процес суспільні ідеали, норми, правила поведінки, мотиви, сюжети, композиційні особливості, які уособлюються реципієнтами як носії закономірностей певної історичної доби.

Для людини, яка опинилася наодинці із насиченим засобами інтертекстуальності текстом, обов’язковою умовою розуміння інформації є «підключення» до художньої, музичної, образотворчої культури світу, всебічне знайомство із традиціями інших народів. Для сприймання такої літератури реципієнт має бути підготовленою особистістю, глибоко ерудованим індивідом, щоб не лише констатувати наявність у тексті запозичених цитат, образів тощо, а й розуміти змістовий їхній бік, уловлювати сенс їхнього вживання. Проте і автор має бути інтелектуалом. Тому як ілюстративний матеріал для характеристики засобів інтертекстуальності нами обрано авторську пісню російського поета-пісняра, автора-виконавця О. Розенбаума, для творчості якого категорія інтертекстуальності є засадничою: «<…> до класики ніколи звертатися не шкідливо, тому що це безцінна можливість долучитися до могутньої думки наших визначних попередників. Не лише Достоєвського, але й Чехова, Салтикова-Щедріна, Толстого – сьогодні рівних цим титанам у нас немає… А яка в них мова!» [2, с. 7].

Поетичний твір, який автор виконує під власний музичний супровід називають авторською пісенною лірикою. Вона стоїть найближче до класичного розуміння поезії, поєднуючи в собі вимоги до змістового та якісного навантаження на поетичний текст і особливості «конструювання», адже має бути покладеною на музику. Від естрадної авторська пісня відрізняється переважанням унікальних стереотипів і мотивів над заангажованими, більшою кількістю строф, розмовною манерою оповіді, багатоманітністю художніх засобів, відсутністю невиправданого пафосу.

Причин, які пояснюють використання авторами-виконавцями у текстах пісенної лірики засобів інтертекстуальності, може бути щонайменше три. По-перше, особливості жанру: систематичний контакт з реципієнтами через концерну діяльність спонукає поетів-піснярів до постійних пошуків у процесі роботи над віршами, щоб зацікавити слухача і подарувати йому не лише естетичне задоволення, а й тему для роздумів.

По-друге, за допомогою засобів інтертекстуальності з’являється нагода вкласти у твір підтекст, витратити менше слів і водночас більше сказати завдяки загальновідомому розумінню, тлумаченню, асоціаціям – а це важливо, зважаючи на такі жанрові особливості пісенної лірики, як час звучання, а отже, обмеженість у кількості віршованих рядків. Така пісня сприймається як продукт інтелектуальної діяльності не лише поета, а й власної, бо для кожного класичний образ є окремо взятим світом, породженим досвідом, спогадами, попередніми переживаннями, естетичним ставленням до дійсності.

По-третє, авторська пісенна лірика належить до елітарної культури, представники якої ставлять собі за мету виховання особистості, підвищення рівня її духовності та обізнаності, чому найкраще сприяє звернення до класиків, чиє слово є взірцем, а дії – прикладом для наслідування.

Цитата – дослівний вислів чи фрагмент тексту, який має конкретного автора і при копіюванні на письмі береться в лапки. Щодо вживання цитат у текстах О. Розенбаума, то поет-пісняр обирає цитати-афоризми, довільно використовуючи розділові знаки: дотримуючись пунктуації («Но как в романе у Дюма: / “Один – за всех и все – за одного”» [4, с. 279]), в окремих випадках задовольняючись лише посиланням на автора (Замерзаю, делать неча. / Кончен бал, погасли свечи, / Как нам классик вечный говорил [3, с. 183]) тощо.

З усіх засобів інтертекстуальності цитата найбільш розгорнута і однозначна. У пісенній ліриці поет-пісняр використовує її як переконливий аргумент на підтвердження власної думки. Різні образи ліричних героїв і їхні життєві ситуації автор-виконавець збагачує влучними висловами, які їм пасують і найкраще відображають внутрішній стан, світогляд, власне, лаконічно змальовують філософію їхнього життя. І молодий чоловік, злодій-рецидивіст, який звертається до коханої («Маша, Машенька, не плачь, я поэту внял: / Не утонет в речке мяч – это про меня. / Я попрыгаю ещё по стране родной, / Положу ей рупь на счёт и вернусь домой» [4, с. 267]), і миролюбний єврейський кравець, котрого турбує майбутнє містечка після його смерті («Жил один еврей, так он сказал, / Что всё проходит» [4, с. 327]) – унікальні образи, однак закладені у їхні вуста цитати розсувають цю однобоку межу. Афоризми збагачують естетичний код пісенної лірики, розширюючи обмежену площину ліричного до загальнолюдських масштабів: горя, болю втрати, але і по-дитячому наївної віри в краще (А. Барто); приреченості, але і філософської мудрості (Соломон). Ліричні герої такої авторської пісні уподібнюються реципієнтам, і тоді щодо неї останні говорять: «Цей твір про мене…».

Окремі цитати О. Розенбаум використовує у віршах пісенної лірики з метою посилення іронії. Відомі рядки з поезії «Письмо к женщине» С. Есеніна: «Лицом к лицу лица не увидать, / Большое видится на расстоянии» [4, с. 299], – автор-виконавець у пісні «Поединок» доповнює влучним зауваженням: «Ну, это, знаете ли, как еще сказать, / Неплохо бы иметь к тому желание!» [4, с. 299]. Цим поет-пісняр підсумовує ставлення критиків до його творчості, викриває зухвале небажання вислухати і невміння професійно оцінити.

До цитат відносимо також прислів’я, приказки, скоромовки, авторство який окреслене поняттям «народ» (на письмі графічно не виділяють). Їхній зміст шліфувався протягом століть, вбираючи в себе найкращі національні риси, у них втілено народну дотепність, гострий розум, спостереження: «Ведь седина, как говорят, бобра не портит» [4, с. 234]; «Наша молодость безумием прекрасна – / На дворе трава, а на траве дрова» [4, с. 59]. Використання означених елементів фольклору сприяє збагаченню естетичного коду пісенної лірики: оживленню мови, створенню психологічного настрою, простому, без надмірної витіюватості втіленню ідеї пісні.

Проте якщо при використанні цитат поетом-піснярем зрозуміло, яку думку він хотів виокремити і на чому наголосити, то інші засоби інтертекстуальності можуть загнати реципієнта в глухий кут. Так, у пісенній ліриці О. Розенбаум надає перевагу алюзії – вплетенню в текст пісні імені автора, персонажа, назви літературного, музичного твору чи іншого виду мистецтва, науки, з яким пов’язані певні асоціації. Складнощі з алюзією можуть виникнути через неоднозначність її тлумачень як з боку автора, так і реципієнта. Наприклад, «Стала жизнь повеселее, да не тянет гульба. / Как наладишься в Москву – там пир во время чумы» [3, с. 257]. Очевидно, що вжита ідіома не просто констатує наявність разючої прірви між верствами суспільства і способом життя, вона привертає увагу до п’єси з однойменною назвою О. Пушкіна, до збірки новел «Декамерон» Дж. Боккаччо.

За допомогою алюзії між автором і реципієнтом відбувається діалог, який вибудовує підтекст залежно від обізнаності обох сторін. Ці образи і зацікавлюють, і змушують неодноразово повертатися до їх розгадки: «Ты скоро про него споёшь, / Чумазый питерский гаврош, / Сжимая гриф, как финский нож» [4, с. 48]; «А как здорово в “Спящей красавице” / По бумаге летало перо. / Только в жизни не часто встречаются / Эти сказочки Шарля Перро» [3, с. 98].

У віршах пісенної лірики О. Розенбаума «Белая птица удачи», «Серая месть» та інших наявна ремінісценція – натяк на літературний образ, переінакшений вислів без уживання слів першоджерела, які шляхом власної ерудиції, роздумів має визначити реципієнт. Приміром, у пісні «По снегу, летящему с неба» завуальовано трагічний фінал долі Ленського, персонажа роману у віршах О. Пушкіна «Евгений Онегин». Під романтичними пейзажами зимового міста («И каналы тянут руки серые ко мне. / И в ладонях их уже не тает белый снег» [4, с. 32]) криється розуміння О. Розенбаумом внутрішнього світу ліричного героя, його переживань, невтілених мрій: «Светает. Написан постскриптум, / И залит обрез сургучом. / Пора, грянет выстрел, и, вскрикнув, / Я в снег упаду на плечо» [4, с. 33], – які без знання першоджерела простежити неможливо.

Засобом інтертекстуальності, якому притаманні риси цитати й ремінісценції є аплікація – копіювання фрагмента тексту з незначною частковою видозміною: «Hет Облонских, но все смешалося. / Каждый день потолок в диковинку» [3, с. 129]; «Расцветали яблони в саду. / Груш не посадили, не успели» [4, с. 287]. В авторській пісенній ліриці в запозичені слова закладено, з одного боку, головну ідею «твору-донора», з іншого – самодостатній зміст, котрий можна витлумачити по-своєму. Так, з приводу рядків із вірша О. Пушкіна «Пора, мой друг, пора!» І. Еренбург зазначає: «Никогда я не мог разгадать пушкинских строк “На свете счастья нет, но есть покой и воля <...>” Много раз я думал над этими словами, но так их и не понял: жизнь изменилась. В 1949 году я сидел рядом с С.Я. Маршаком в партере Большого театра <…> Я спросил Самуила Яковлевича, о каком счастье мечтал Пушкин, помимо покоя и воли; Маршак ничего не ответил» [5, с. 8]. О. Розенбаум у пісні «101-й километр» пропонує власне тлумачення згаданої цитати: «С детства верил я поэту, чьи стихи учили в школе, / Он сказал, что счастья нету, в жизни есть покой и воля» [4, с. 195]. Виключний соціальний статус ліричного героя змінює ракурс розуміння ним загальнолюдськихих явищ. У світі табу глобальне філософське питання стає іронічно-приземленим: «Здесь с покоем напряжённо да и воля под надзором, / Дарят нам чужие жёны счастье тёмным коридором» [4, с. 195].

Запозичення вислову чи фрагмента тексту з їх частковою видозміною, коли теми і мотиви «донора» співпадають із темами і мотивами хронологічно пізніше написаного твору мають назву центона. Такий засіб інтертекстуальності О. Розенбаум адаптує виключно до музичного супроводу ліричних віршів. Приміром, у пісні «На улице Марата» у перегрі звучить мелодія з «Вечерней песни» (муз. В. Сольвйов-Сєдой, сл. А. Чуркін), у «Вальсе 37-го года» – «Крутится-вертится шар голубой…» (автори невідомі).

Окремо хочемо виділити стилізацію – здебільшого свідоме наслідування творчої манери, стилю певного письменника, фольклорного чи літературного жанру, стилю, напряму. Серед прикладів, пісня О. Розенбаума «Песня врача “скорой помощи”», яка накладається на ритмічний малюнок «Утренней гимнастики» В. Висоцького, пісні із циганського («Ах, если было бы можно…», «Песня коня цыганских кровей»), козацького («Казачья», «Кубанская казачья», «На Дону, на Доне»), «одеського» («Гоп-стоп», «Я Сэмен – в законе вор»), морського («Корабль конвоя», «38 узлов»), військового («Бабий Яр», «Я часто просыпаюсь в тишине») та інших циклів автора-виконавця.

Отже, зважаючи на означене підсумуємо роль засобів інтертекстуальності у формуванні естетичного коду авторської пісенної лірики. Перш за все, з їхньою допомогою О. Розенбаум втілює творчі наміри, розраховує на те, що ці вкраплення реципієнт упізнає і таким чином наблизиться до сприйняття художнього твору відповідно до авторського задуму. Окрім того, засоби інтертекстуальності насичують поетичне мовлення, їх використання спрямоване на виховання у слухача почуття слова, розвиток образності, вони встановлюють контакт й інтелектуально-творчу взаємодію між автором і реципієнтом. Відмітимо, що цитата, алюзія, ремінісценція, аплікація, центон, стилізація – безпосередні носії випробуваного часом естетичного коду. Через свою універсальність вони залучають до співпраці представників різних мистецьких напрямів і професій, сприяють зв’язку епох і поколінь. Завдяки їм поети-піснярі мають змогу збагачувати малі поетичні твори сюжетом, створюючи віршовані театральні вистави в мініатюрі.

Література:

1. Літературознавчий словник-довідник / [За ред. Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка]. – К.: ВЦ «Академія», 2006. – 752 с. (Nota bene)

2. Розенбаум А. Вы хотите меня молодого? Ну ничем не могу вам помочь! / А. Розенбаум // Бульвар Гордона. – 2008. – № 48 (188). – С. 7.

3. Розенбаум А. Синяя птица мечты. Из-под пальцев улетел аккорд / А. Розенбаум. – М.: Эксмо, 2004. – 336 с.

4. Розенбаум А. Синяя птица мечты. Строфа дрожит, шатается и рвётся / А. Розенбаум. – М.: Эксмо, 2004. – 352 с.

5. Эренбург И. Г. Люди, годы, жизнь : в 3 т. / И. Г. Эренбург. – М.: Текст, 2005. – Т. 1. – 784 с.

Науковий керівник:

доктор філологічних наук, професор, Васьків Микола Степанович.