ВПЛИВ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЦЕРКВИ НА СУСПІЛЬСТВО В КОНТЕКСТІ УТВЕРДЖЕННЯ ПОСТМОДЕРНОЇ ПАРАДИГМИ

Демонтаж “охоронних механізмів” Церкви, започаткований “проектом Просвітництва” і продовжений в модерну добу різноманітними течіями авангарду та критики культури, максимального розмаху набув саме в “ситуації постмодерну” (коли перед Церквою постав цілий комплекс гносеологічних, онтологічних, інтелектуальних та морально-етичних викликів, адекватної відповіді на які досі не було дано). Одним із засадничих принципів постмодернізму стала вимога демонтажу у вирі карнавальної деструкції “непродуктивних стереотипів” людської свідомості, до яких зараховано уявлення про існування істини, універсальних позачасових цінностей, критеріїв та імперативів, сенсу історії, еволюції та поступу, ієрархії смислів. Конститутивна спрямованість постмодерну – в розвінчальній “демістифікації”, “десакралізації”, “деміфологізації” метанаративів (“великих оповідей”) усіх рівнів: політичних ідеологій, владних моделей, релігійних систем, глобальних універсалізуючих систем опису реальності та її витоків, – подібного штибу інтелектуальні конструкти трактувалися як онтологічно однотипні у своїй “шовіністично”-тоталітарній спрямованості. О. Івашина, аналізуючи праці одного з класиків сучасного філософування Р. Рорті, характеризує сучасну західну культуру як пострелігійну та посттрансцендентну.

Біля витоків цих міркувань стояла теза про “смерть Бога”, запущена до інтелектуального обігу Ф. Ніцше (котрого вважають одним із “предтеч і пророків” постмодерну). Саме ця теза дала потужний імпульс до появи концепцій “смерті Автора” (Р. Барт), “смерті суб’єкта” (М. Фуко), “смерті реальності”, переродженої на віртуальну гіперреальність (Ж. Бодріяр), “смерті метанаративів” (Ж. Ліотар) тощо. Ніцшевська максима посьогодні тлумачиться досить різноманітно, залежно від контексту її вживання, проте в найзагальнішому сенсі означає втрату трансцендентного, категоричну відмову від нього, адже мислиться воно в якості “симулякру”, фікції, чистої імітації, котра маскує відсутність справжнього. Під цим оглядом богослов’я як ключовий компонент діяльності Церкви – тільки спроба надати альтруїзму більш раціонального вигляду, ніж він має (ще одна з відомих формул автора “Антихристиянина”). На думку Г. Ваганяна, концепт “смерті Бога” (одна з ключових метафор постмодерного тезаурусу) постулює перехід від однієї релігійної парадигми до іншої: десакралізуючий, секулярно орієнтований вплив технократії й модернізму призвів до витіснення “релігії як містики” на користь “віри як етики”, до утвердження секулярного як “арени віри” [2, с. 395].

Модель історії людства, потверджена Церквою, ґрунтувалася на уявленні про лінійний розвиток від Гріхопадіння до Страшного Суду, послідовний розвиток-еволюція по висхідній, запрограмований наявністю вічної істини, безсмертям душі та самототожної свідомості. В концептуальному баченні постмодерної історіософії історія – завжди хаотична, випадкова, безсистемна й непередбачувана, це сліпа гра анонімних сил, позбавлена будь-якого сенсу, наперед визначеної мети, телеологічного й морально-есхатологічного обґрунтування (не підтверджує і не спростовує жодного абсолюту). За висловом О. Івашини, в постмодерні маємо “картину голодних поколінь”, які безглуздо топчуть одне одного. Всі “метафізичні сутності”, до категорії яких М. Фуко зараховував, окрім релігій, розум, знання, науку, свідомість та мову (ба навіть саму людину!) – наслідки випадкового збігу обставин. Таким чином, Церква й історіософія постмодерну представляють антагоністичні форми та вектори історичної уяви, діаметрально протилежні структури загального бачення історії, кардинально відмінні концепції теоретичного осмислення й узагальнення досвіду буття людини в історії.

“Криза антропоцентризму”, проголошена теоретиками постмодерну (втрата віри в людину як істоту розумну, високодуховну, “богоподібну”, поставлену в центр світобудови), стала фрагментом широкого дискурсивного феномену, котрий також однозначно заперечував претензії Церкви на володіння істинним знанням (конвертованим у відносини домінування в царині як соціокультурній, так і політичній). Цим феноменом була відмова від уявлення про необхідність виокремлення центру та периферії в якості бінарних опозицій у всіх сферах життєдіяльності. Саме уявний центр надавав сенсу решті бінарних опозицій (добро – зло, рай – пекло, Христос – Антихрист, прекрасне – потворне, істинне – хибне тощо), структурував картину світу в традиційну для Заходу систему координат. Подібну впорядковану модель світобачення критично налаштовані інтелектуали (Ф. Фанон, Б. Ешкрофт, Дж. Гаретц) відкинули як рудимент колоніального дискурсу домінування, штучний конструкт, що спотворює всю складність і хаотичність реальних відносин влади-знання. Ж. Дерріда перевернув дихотомію “центр / периферія” з ніг на голову, стверджуючи: маргінальне насправді і є центральним, межа між першим і другим настільки останнім часом розмилася і втратила чіткість, що розмови про їх відмінність в добу глобалізації та плюралістичного мультикультуралізму втрачають будь-який сенс та актуальність. В цьому контексті доволі цікавим виглядає думка П. Баррі, що ідею Європи як джерела і центру людської цивілізації зруйнував Голокост [1, с. 82].

В подібній перспективі християнська догматика, втративши центральний, системоутворюючий статус в інтелектуальному просторі Європи, аксіологічно, семантично й гносеологічно “понижувалася” до рівня лише однієї з точок зору на світ (до того ж принципово рівноправної з ними, рівновіддаленої від позиції центру).

Людина і християнська релігія з перспективи постмодерну мисляться вилученими з ієрархії (адже всі ієрархії зруйновано!), не над, а нарівні з усіма й усім. “Децентралізація” інтелектуального світу відкинула цілий ряд його магістральних принципів, занурила в круговорот “мовних ігор”, еру “радісної свободи”. Оскільки жодного авторитетного центру (сакральної книги, системи непохитних критерій і аксіом тощо) не існує – тексти, раніше кваліфіковані як істинні, “душеспасительні” й цілісні, почали сприйматися в якості фрагментарних, внутрішньо розірваних, позбавлених центру, таких, що “борються з собою” (адже сповнені “лакун”, “розламів” і “тріщин”). В подібному руслі працював і М. Фуко, вбачаючи своїм головним завданням руйнацію всього, що має вигляд систематичності, цілісності, самототожності й послідовності, – насправді це тільки “фіктивні” фігури репрезентативного мислення (як от – сутність, буття, істина, абсолют, священне тощо).

Коли Церква наполягає на тому, що немає спасіння “поза Христом” і нею самою, – лейтмотивом багатьох мислителів-постмодерністів є твердження про духовність як суто внутрішнє зусилля самої людини (і лише її), як проект “побудови себе зсередини” через систему індивідуально винайдених цінностей (М. Фуко, Р. Барт, Р. Рорті, П. Ріккер). Принцип відкриття “істини” в собі, постульований Церквою, замінюється ідеєю інтелектуального й етичного самостворення на підставі свідомого вибору традиції порядного людиноспівіснування, нічим і ніким не детермінованої. Істини, як наполягають представники нової парадигми, ніколи не перебувають “поза” людиною – вони створюються людиною в культурі, адже завжди є властивістю лінгвістичних сутностей-суджень [3, с. 16-20]. За словами Ж. Дерріди, істина – лише різновид вигадки, вигаданість якої забуто. Останнім за часом заблудженням називав істину М. Фуко [4, с. 5]. Істини завжди минущі, оскільки кожна історична доба приносить власні епістемологічні моделі, критерії та “словники”-наративи. Важко уявити щось більш віддалене від християнського тлумачення проблеми істини, аніж подібні міркування, що для інтелектуала-постмодерніста є, по суті, апріорними засновками філософування.

Попри відсутність видимих передумов, наважимося припустити можливість вироблення світобачення, яке б дозволяло інтелектуально й етично примирити Церкву й постмодернізм. Це вимагатиме утримувати в одній перспективі потужну енергетику оновлення, пафос перманентного бунту проти “остаточних цілостей” (завжди відносних), невтомні духовні пошуки, засновані на сприйнятті мислення насамперед як руйнівної і критичної акції, – і потребу людської природи в стабільності, постійності, відчутті захищеності, визначеності, справедливості та солідарності. Обидві парадигми заслуговують, аби надати їм рівної ваги, особливо в умовах радикалізації в царині як культури, так і політики, універсалістських претензій на радикальне перетворення світу на засадах глобальної вестернізації та вульгарно спримітивізованої ліберальної демократії (запанування якої, мовляв, і ознаменує “завершення історії”). Богословів і постмодерністів об’єднує засадничий гуманізм, потяг зробити життя менш жорстоким і більш справедливим, захистити підстави людської гідності й свободи, зменшити страждання навколо, здатність побачити в інших “побратимів по стражданню” (термін О. Івашини). Кращих представників Церкви та “постсучасної” філософії пов’язує намагання зупинити глобальний процес втрати сенсу індивідуального людського життя, що набирає катастрофічних обертів у сучасному світі, який дедалі більше “віртуалізується”, переповнюється “симулякрами” й маніпулятивними фікціями штучно створеного середовища. Церква кваліфікує цей процес як “бісівську облуду”, а мислителі-постмодерністи – як “переведення реального в режим симуляції”.

І Церква, й інтелектуали постмодерну актуалізують завдання і шляхи осмислення індивідуально-екзистенційного досвіду буття людини в світі, гуманізації наукового знання, наповнення його “живим пульсом” людських почуттів. За умов, коли досягнення науки кардинально трансформують навколишній світ, спричиняють тектонічні метаморфози в політиці, екології, медицині, світоглядних уявленнях, – вимога органічно поєднувати науково-раціональний підхід з етико-гуманістичними перспективами, духовно прийнятною стратегією “екології ноосфери”, обстоювана інтелектуалами від Церкви й від “постмодерного проекту”, набуває ваги ключової передумови можливості існування історичної перспективи. Як бачимо, точки дотику й проекції співробітництва таки існують і мають потенціал для поглиблення.

Література:

1.     Баррі П. Вступ до теорії: літературознавство і культурологія / П. Баррі. – К.: Смолоскип, 2008.

2.     Енциклопедія постмодернізму / Ч. Вінквіст, В. Тейлор. – К.: Основи, 2003.

3.     Івашина О. Річард Рорті і можливість постметафізичної культури / О. Івашина / Наукові записки. – Т. 2. Культура. – К.: Інформаційно-видавничий Центр “Стилос”, 1997.

4.     Світоглядно-методологічні інновації в західноєвропейській філософії. – К.: Український Центр духовної культури, 2001.

Дані про автора

Потапенко Ярослав Олександрович

кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та культури України ДВНЗ “Переяслав-Хмельницький ДПУ імені Григорія Сковороди”

конт. телефон 0506755063

дом. адреса: м. Переяслав-Хмельницький, вул. Гагаріна, 41