ФОРМУВАННЯ МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИХ ЦІННОСТЕЙ У ПІДРОСТАЮЧОГО ПОКОЛІННЯ ЗАСОБАМИНАРОДОЗНАВСТВА ЯК НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА

Морально-етичні цінності, інтегруючи позитивні здобутки як окремої особистості, так і народу у цілісне світобачення, ґрунтуються на традиціях і звичаях народу, його історії.

Для України, позбавленої власної державності більш, аніж на три століття, залучення підростаючого покоління до морально-етичних цінностей власного народу є важливим завданням у протистоянні асиміляційним процесам, утвердженні власної суверенності і самобутності.

Наукове дослідження проблем формування морально-етичних цінностей у дітей засобами народознавства, неможливе без знання того, як вона розвивалось у минулому.

На розвиток української етики безумовний вплив мала антична філософія. Визначальним у цьому сенсі є перший вітчизняний етичний трактат, який дійшов до нас, К.Саковича “Аристотелевські проблеми”, у якому виховання моральних чеснот пов’язано з пізнанням людиною самої себе [9, с. 101].

У ХІХ-ХХ ст. на ґрунті екзистенціональної філософії М.Бердяєва, А.Кам’ю, Ж.Сартра, К.Ясперса набувають поширення уявлення, в яких акцентується особливість морального покликання кожного людського індивіда, пов’язаного з неповторністю його буттєвого оточення.

Подальші наукові домагання у сфері формування морально-етичних цінностей у підростаючого покоління в Україні пов’язані з народознавчим напрямом, що набув поширення у другій половині ХІХ ст. та на початку ХХ ст. і був обумовлений тривалим поневоленням, боротьбою української нації за самозбереження і незалежність.

Донедавна також недосяжним для наукових досліджень був науковий доробок видатного вітчизняного філософа-позитивіста М.П.Драгоманова, якому належить заслуга в осмисленні і збереженні морально-етичної спадщини як українського, так і інших народів для освіти і виховання наступних поколінь у працях “Рай і поступ”, “Старі оповідання про райські віки та райські країни”, “Думки християн про царство боже і царство небесне”, “Утопії або вигадки про взірцеві порядки”, в яких широко використані етнокультурні джерела, міфологія, уявлення різних народів про людський і моральний ідеал, звичаї і традиції. Вчений не тільки визначає найважливіші морально-етичні цінності, а й вказує на шляхи морального удосконалення, вчить толерантності і любові до людей.

Досліджуючи економічне, культурне, національне життя у ХІV – ХVІІ ст., М.Грушевський порівнює виховну систему братських та єзуїтських шкіл. Пов’язуючи прогресивність братських шкіл з їх опорою на моральність і народність нещадно критикував єзуїтську систему виховання, аргументуючи це тим, що “вона давала зверхню дресуру ума, але не розвивала духовних здібностей, навпаки – вся система стреміла до подавлення всякої сміливої, неспокійної мислі, самостійності в мисленні і досвіді, та до безоглядного піддання авторитетові. Ієзуїтська школа шкодила, а не розвивала учня” [2, с. 451]. А морально-етичні цінності, насаджувані силоміць, не переростали у переконання, чи моральні звички, вони навпаки викликали спротив, лицемірство тощо.

Власні роздуми про абсолютні морально-етичні цінності в контексті традиційної української ментальності знайшли втілення у творах “Предок”, “Тестамент”, “На горах”. Окрім того, вчений висловлює віру, що виховання молоді засобами народознавства дозволить зміцнити зв’язки українців з минулими поколіннями, і визначатиме їх національну свідомість і почуття.

Однак за радянських часів залучення дітей до морально-етичних цінностей народу підмінюється моральним кодексом будівника комунізму, який на довгі роки визначив напрям виховання.

Радянський вчений О.О.Любищев, не заперечуючи у принципі спадкові компоненти у людській поведінці, наполягав на “ідеологічній спадковості” у визначенні морально-етичних цінностей того або іншого народу, нації. У цьому зв’язку вчений порівнює біологічні і соціальні механізми етики і виявляє роль “ідеологічних мутацій”.

За його вченням ідеологічна спадковість, аж ніяк не пов’язана з хромосомами, відіграє у житті людини колосальну роль, зокрема у формуванні так званого національного характеру і тривалих традицій окремих держав [5, с. 263].

У 80-х роках ХХ ст. означилася моральна криза, виходом з якої на думку І.Дзюби є звернення до народних морально-етичних цінностей та витоків. “Гальванізація традиції, силоміць перерваної й винесеної за межі культурної пам’яті (навіть інституційно через закриття доступу до першоджерел і вилучення навчальних курсів), традиції, що її без перебільшення треба віднести до найпотужніших в усіх слов’янських філософських культурах в тому числі й українській…, сприятиме як розширенню обріїв філософської рефлексії над затяжною духовною кризою, котру нині переживаємо, так і опосередкованим чином – відновленню давно порушеної цілості української культури [3, с. 325].

У 90-ті рр. з появою суверенної Української держави постає проблема відродження нації, народної культури, морально-етичних надбань. М.В.Попович у своїй роботі “Національна культура і культура нації”, зазначає, що відродження нації – це формування її духовності, моралі, державності і основ її економічного добробуту. У всіх цих сферах можуть бути застосовані поняття істини, добра і краси (чи, ширше, гармонії) [7, с. 62], як морально-етичних орієнтирів.

Розглядаючи державу як втілення інтересів і цінностей її народу, автор визначає три рівні морально-етичних цінностей, які стосуються духовної, державно-військової діяльності і повсякденного добробуту.

На думку К.П.Шудрі у роботі “Національна культура: зміна парадигм і орієнтацій” [6] виникнення морально-етичних цінностей українського народу пов’язане з “прапереживаннями”, які цілеспрямовують національну культуру.

До значущості формування морально-етичних цінностей у дітей привернули увагу науковців А. М. Богуш і Н. В. Лисенко, котрі визначали народознавство як літопис народу, в якому знайшли відбиток і етичні цінності, що дали виток багатьом реаліям сучасного життя. Розроблені ними виховні методики на основі фольклорних та етнографічних матеріалів дали поштовх до втілення народознавства як виховного засобу у виховній практиці школи. Так, О. В. Король у праці “Методика викладання українського народознавства в школі” [4], визначила зміст, завдання та структуру зазначеного курсу з 1-го по 11-ті класи. У цьому напрямку також працювали М. К. Дмитренко та О. В. Ковальчук.

Р. П. Скульський та Б. М. Ступарик дослідили прояви як позитивних, так і негативних тенденцій використання народознавства у виховній практиці школи.

У 2000 р. П. Щербань у “Національному вихованні в сім’ї” зазначив, що моральне виховання має бути спрямоване на формування у дітей та молоді моральної свідомості. Метою морального виховання є набуття молодшими поколіннями морального досвіду минулих поколінь. Основним завданням морального виховання є набуття знань про моральні засади, норми та правила суспільної поведінки, виховання моральних почуттів, потреб і ставлення до навколишнього світу, формування стійких навичок та звичок моральної поведінки [10, с. 222]. У цьому плані провідна роль відводиться національній системі виховання, спроможній забезпечити глибоке осмислення і усвідомлення дітьми моральних та етичних положень, які за своєю суттю є загальнолюдськими.

Подальший розвиток педагогічних досліджень, щодо необхідності формування морально-етичних цінностей молодших школярів засобами народознавства пов’язаний з дослідженням Ю. Руденко “Основи сучасного українського виховання”, який доводить, що вагомі результати у вихованні підростаючих поколінь досягаються тоді, коли в ньому домінують найвищі моральні цінності – любов до Бога, Батьківщини і рідного народу, визнання Добра [8, c. 5]. Досліджуючи українську етноідеологію дослідник звернув увагу на культивування різних морально-етичних цінностей у мирний і воєнний час. Якщо у мирний час культивуються цінності любові до природи, підвищення матеріального добробуту народу, творчого ставлення до культури, глибокого пізнання світової цивілізації, то у воєнні часи перевагу мають цінності патріотизму, зміцнення національного духу, загартування молоді на військово-патріотичних традиціях минулого тощо.

Надзвичайно вагомою для нашого дослідження є робота О.І.Вишневського “Теоретичні основи сучасної української педагогіки”, де досліджується природа цінностей виховання, що є певною ієрархічною системою ідеалів, фундаментальних понять і цілей, якими живе суспільство і в здійсненні котрих вбачає сенс свого існування [1, с. 197]. Цінності визначають зміст виховання, а стратегія і методи дають змогу прищепити морально-етичні цінності дітям. Запропонований ним кодекс цінностей сучасного українського виховання включає абсолютні, національні, громадянські, сімейні, особисті тощо.

Систематичне залучення до морально-етичних цінностей здійснюється за допомогою пояснень, розповідей, лекцій, дискусій, рольових ігор. Така робота часто супроводжується удосконаленням знань про мораль та корекцією уявлень дітей про вимоги до власної поведінки через самооцінку і самоконтроль.

Таким чином, дослідження генези формування морально-етичних цінностей у дітей засобами народознавства у філософії, психології і педагогіці засвідчує інтерес до зазначеної проблеми у науці, різноманіття наукових підходів і досліджень. До сьогодні триває процес визначення і шліфування як самого поняття, так і основних характеристик, пошук адекватних методів і прийомів формування морально-етичних цінностей у молодших школярів засобами народознавства.

Література:

1.      Вишневський О.І. Теоретичні основи сучасної української педагогіки: Посібник [для студентів вищих навчальних закладів] / Омелян Вишневський. – Дрогобич: Коло, 2003. – 528 с.

2.      Грушевський М. Історія України – Русі: в 11 т. / Ред. П.С.Сохань та ін. – К.: Наукова думка, 1991. – (Пам’ятки історичної думки України). Т.6: Життя економічне, культурне, національне ХІY-ХYІІ віків. – 1995. – 680 с.

3.      Дзюба І. Чи усвідомлюємо національну культуру як цілість? /І.Дзюба // Наука і культура. Україна: Щорічник. – 1988. – Вип. 22. – С.309-325.

4.      Король О.В. Методика викладання українського народознавства в школі: Навчально-методичний посібник./ Король О.В. – К.: ІЗМН, 1998. – 368 с.

5.      Любищев А.А. Генетика и этика / Александр Александрович Любищев, Владимир Павлович Эфроимсон [и др.] // Генетика этики и эстетика. – СПб.: “Талисман”, 1995. – С.255-277.

6.      Національна культура: Зміна парадигм і орієнтацій// Світогляд і духовна творчість / Відп. ред. К.П. Шудря, Є.І.Андрос:[збірник наукових праць]. – К.: Наукова думка, 1993. – С.158-165.

7.      Попович М.В. Національна культура і культура нації /М.В.Попович. – К.: Т-во “Знання” Україна, 1991. – 64 с.

8.      Руденко Ю. Основи сучасного українського виховання / Юрій Руденко. – К.: Вид-во ім. О.Теліги, 2003. – 328 с.

9.      Соціально-педагогічний словник / [уклад. В.В.Радул та ін.]. – К.: “ЕксОб”, 2004. – 304 с.

10. Щербань П.М. Національне виховання в сім’ї / П.М.Щербань. – К.: Культурол. ПП “Боривітер”, 2000. – 260 с.