РЕПРЕСІЇ ПРОТИ МОЛОДІ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ В ПОВОЄННИЙ ЧАС

Закінчення війни для України було ознаменовано величезними людськими втратами, розрухою в агропромисловому комплексі, надіями, очікуваннями на зміни. Населення прагнуло, а партія вимагала якнайшвидше відновити постраждалі райони, перейти до мирного життя, яке у свідомості рядового громадянина поставало кращим, ніж довоєнне.

Але увесь переможний пафос і сподівання на краще були затьмарені чи то продовженням, чи то початком нових/старих репресій, які прокотилися по всій величезній країні, та найбільшого свого апогею досягли саме на Україні – в колисці «буржуазного націоналізму», «націонал-фашизму» тощо. Українське населення та українці знову потрапили в горна репресивно-каральної системи.

Перші репресії післявоєнного часу мали умовно військове походження і не були безпосередньо пов’язані з тими процесами, які почали розвиватися в радянському суспільстві вже після перемоги. Молодь, як невід’ємна частина радянського суспільства, також потрапила під пресинг сталінського режиму та його сподвижників на Україні.

Сучасна українська історична наука з кінця 80-х років ХХ ст. приділила значну увагу проблемі дослідження репресій на теренах України 20-50-х років. Свідченням цьому є солідний перелік опублікованих джерел, монографій, статей, мартирологів. Даний процес є цілком закономірним: по-перше, через десятилітнє табу на дану тему й бажання прибрати з історичного тла української історії бодай одну білу пляму, по-друге, через демократичний поступ в державі, який неможливий без правдивої історії.

Поряд із загальноукраїнською регіональна історіографія також не залишилася осторонь від дослідження репресій в Україні. Прикладом цього може послугувати солідний доробок миколаївського вченого Шитюка М. М., збірник наукових статей, документів та матеріалів «Останній сталінський удар» та мартиролог «Реабілітовані історією» [5; 6; 10-13]. У працях М. М. Шитюка, на основі широкого комплексу архівних джерел, достатньо ґрунтовно розглянуто перебіг репресій в південному регіоні України в 20-50-ті роки ХХ ст.

Проте, треба зазначити, що не дивлячись на значний пласт історичних досліджень у даному руслі, велика кількість джерел залишається майже недослідженою та не введеною в науковий обіг.

Прикладом цього може слугувати комплекс кримінальних справ проти молоді (до 28 років) в кінці 40-х – початку 50-х років ХХ ст. фонду Р-4033 (Управління СБУ в Херсонській області), описи 3-9, об’єднаних нами під назвою «Чорнобаївська справа». Даний фонд містить справи репресованих, а потім реабілітованих осіб 20-50-х років ХХ ст.

Серед розрізнених справ у описах містяться документи кримінальних справ проти молодих осіб, які під час війни були примусово зараховані до німецької військової частини, яка займалася обслуговуванням аеродромів люфтваффе та використовувалася на «чорних» роботах – відновлення після бомбувань заводів і фабрик й іменувалася «Люфтбаубатальйон».

Зі свідчень обвинувачуваних дізнаємося що «Люфтбаубатальйон» передислокувався у с. Чорнобаївку із Ростова-на-Дону, потім евакуювався до м. Миколаєва де працював по очищенню від наслідків бомбування завод імені Андре Марті, з Миколаєва через м. Одесу переведений в Тернопільську область у с. Великий Гай, у лютому 1944 р. – в Коломну, через 6 місяців через Польщу – в Сілезію, а на початку 1945 р. був переведений в м. Заац (Німеччина) [7, арк. 17-18].

Під час перебування на Західній Україні в будинку відпочинку, куди були відряджені деякі особи батальйону, до них приїжджав представник Російської визвольної армії Дорошенко О.Г., який також до того часу проходив службу в «Люфтбаубатальйоні». Про це свідчить Букін О.С.: «[…] Дорошенко О.Г та Глущенко разом з німецькою частиною виїхали – куди саме сказати не можу. Тільки в 1944 році […] наші хлопці […] із батальйона їздили в будинок відпочинку, який знаходився десь у Карпатах». Вони привезли звідти листа від Дорошека О.Г. на ім’я Букіна О.С. в якому йшлося про те, що він (Дорошенко) пройшов курси пропагандистів у Німеччині й на даний час знаходився у власовській армії. Під час зустрічі з громадянами СРСР, які служили в «Люфтбаубатальйоні», він провів з ними бесіду, в якій закликав вступати до Російської визвольної армії, пояснював їм якою буде Росія після поразки у війні [9, арк. 84 зв.-85].

Проте слідчі справи «розповідають» зовсім іншу історію. Виявляється, що дана військова частина постала як німецька розвідувально-диверсійна школа «Нахрігтен-Ангайлінг», яка готувала диверсантів для проведення підривної діяльності в тилу наступаючих радянських військ. Її учнями стали молоді юнаки 1924-1926 років народження із сучасних Херсонської, Миколаївської, Запорізької та інших областей [7, арк. 82].

Відбір до «школи» проходив серед молоді, яка повинна була бути відправлена до Німеччини. Приблизно у серпні 1943 р. їм прийшов лист із вимогою з’явитися до Білозерки на медичну комісію. Там, німецькими офіцерами, були відібрані фізично здорові юнаки, яких на вантажівках відвезли до с. Чорнобаївки, де у будівлі колишньої психіатричної лікарні й розміщалася «школа» [1, арк. 15]. Слідчому майору Зусману також вдалося «з’ясувати», що юнаки розвідувально-диверсійної школи прийняли присягу на вірність фюреру й скріпили її відтисками своїх великих пальців під текстом тої ж присяги [2, арк. 68]. Прикладом таких показів може слугувати «зізнання» Ткаченка П. І., 1926 р.н., уродженця радгоспу ім. Будьонного Миколаївської області: «[…] приблизно в кінці серпня або на початку вересня 1943 року німецьким командуванням було оголошено особовому складу, що ця німецька частина є не аеродромно-будівним батальйоном, а розвідувально-диверсійною школою, в якій ми будемо підготовлені в якості розвідників-диверсантів для діяльності в тилу радянських військ» [3, арк. 82]. Шевченко І. М., мешканець с. Гусаківка, колишній член ВЛКСМ показав: «[…], а з серпня 1943 року окрім військової справи нам стали викладати розвідувально-диверсійну справу. При цьому з учнями було проведено декілька занять, на яких розповідали про вибухові речовини та способах їх застосування при здійсненні диверсії» [7, арк. 72-73].

Звинувачення слідчих базувалися на перекручуванні фактів, на звичайній фальсифікації та підтасовці. Сам суд і його вирок були зразком псевдозаконної казуїстики і мали протизаконний характер. Свідчення добувалися шляхом залучення широкого спектру методів, якими віртуозно володіли слідчі. Це і нічні допити, і погрози підсудним та їх сім’ям, побиття, тримання під вартою в одиночній малій камері, психологічний вплив тощо.

Як бачимо, слідство навмисно сфабрикувало дану справу, змусило десятки юнаків дати неправдиві свідчення. І лише після смерті Сталіна розпочався перегляд винесених вироків. В результаті повторної перевірки МДБ УРСР №2/3/11589 від 9.10.1952р. та Управління МДБ в Херсонській області №1/3316 від 22.10.1952р. [7, арк. 194] було встановлено, що на території психічної лікарні базувалася команда аеродромного обслуговування. Внаслідок цього почався процес звільнення незаконно ув’язнених. На початку 90-х років ХХ ст. всіх осіб, які проходили по даній справі, було реабілітовано.

Таким чином, із вищевикладеного можна зробити висновок, що Херсонська область після війни не була виключенням із загальносоюзного контексту, а її населення також стало об’єктом радянської репресивно-каральної системи. Молодь, як складова частина радянського суспільства, а по війні – одна з найчисленніших соціальних груп, також опинилися під тиском авторитарного режиму.

Література:

1. Дело №2994 по обвинению Дьяченко И. Н. по ст. 54-1а УК УССР // Державний архів Херсонської області. – Ф. Р-4033., оп. 3., спр. 283. – 225 арк.

2. Дело №2934 по обвинению Синицина В. Я. по ст. 54-1а УК УССР // Державний архів Херсонської області. – Ф. Р-4033., оп. 3., спр. 744. – 233 арк.

3. Дело №2998 по обвинению Юдина И. В. по ст. 54-1а УК УССР // Державний архів Херсонської області. – Ф. Р-4033., оп. 3., спр. 975. – 262 арк.

4. Зубкова Е. Ю. Послевоенное советское общество: политика и повседневность. 1945-1953. / Е. Ю. Зубкова. – М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 1999. – 229 с.

5. Останній сталінський удар / Під ред. Рилєєва В. П. (голова), Богуна В. В., Вірлича А. Е. та ін. – Херсон: [Б.м.], 1997.

6. Реабілітовані історією: У 27 т. Херсонська область / Під ред. Бабич А. О. (голова), Карпової А. В., Вірлича А. Е. та ін. – Херсон: ВАТ «Видавництво «Наддніпрянська правда», 2005. – 944 с.

7. Уголовное дело по обвинению Дзюбы Н. Е. по ст. 54-1а УК УССР // Державний архів Херсонської області. – Ф. Р-4033., оп. 3., спр. 252. – 196 арк.

8. Уголовное дело по обвинению Колесникова С. И. по ст. 54-1а УК УССР // Державний архів Херсонської області. – Ф. Р-4033., оп. 4., спр. 387. – 327 арк.

9. Уголовное дело по обвинению Яник А. А. по ст. 54-1а УК УССР // Державний архів Херсонської області. – Ф. Р-4033., оп. 4., спр. 994. – 279 арк.

10. Шитюк М. М. Репресії на Півдні України в післявоєнний період (1945-1953 рр.) / М. М. Шитюк // Актуальні проблеми історії та культури України: Збірник наукових праць. – Ч. 2. – Миколаїв, 2000. – С. 74 – 78.

11. Шитюк М. М. Масові репресії проти населення Півдня України в 20- 50-і роки ХХ століття / М. М. Шитюк. – К.: «Тетра», 2000. – 532 с.

12. Шитюк М.М. Масові репресії на півдні УРСР в 20-ті – на початку 50-х років: Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра іст. наук: 07.00.01 «Історія України» / М. М. Шитюк – К., 2001. – 35 с.

13. Шитюк М. М. 1944-1954 роки: перше повоєнне десятиліття / М. М. Шитюк // Проблеми історії та сучасного стану науки Української держави. – Т. 1. Історичні дисципліни та українознавство. – Миколаїв-Одеса: «ТОВ ВіД», 2002. – С. 90 – 96.