ВИКОРИСТАННЯ ГЕОІНФОРМАЦІЙНИХ СИСТЕМ В ІСТОРИЧНОМУ КРАЄЗНАВСТВІ

Одним із найпоширеніших напрямків дослідження регіональної історії є краєзнавство. Нині під історичним краєзнавством розуміють інтегральний науковий підхід, у контексті якого відбувається дослідження історії, природи, населення, економічної діяльності та господарювання, матеріальної та духовної культури в межах певної чітко визначеної території. Об’єктно-предметною сферою краєзнавчих досліджень є історія різних типів населених пунктів, людських спільнот, їх діяльність та міграції, динаміка народонаселення, археологічні пам'ятки, ментальність, звичаї, народне мистецтво, релігійне життя краю, особливості культових споруд тощо. Характерною рисою краєзнавства є зосередження уваги власне на різноманітних просторових формах інформації та максимальне наближення до людини, як суб'єкта історичного процесу. Остання обов’язково розглядається в її природному та соціокультурному оточенні. Важливою особливістю подібних досліджень є можливість залучення широкого спектру методів та прийомів суміжних галузей знання: історична регіоналістика, археологія, нумізматика, музеєзнавство, джерелознавство, мовознавство, палеографія, ономастика, топоніміка, етнографії, топографії, історична географія, демографія, історія народного господарства та промислів, генеалогія, просопографія, історіографія, історична бібліографія, пам'яткознавство, культурологія, соціологія, соціальна психологія, соціолінгвістики та ін. Поряд з цим історичне краєзнавство нерозривно пов’язане з географічним та соціокультурним краєзнавством. Досить часто їх виокремлюють в окремі напрямки, хоча такий поділ не є вірним, оскільки просторові утворення та природне навантаження регіону вивчається лише з позицій взаємовпливу людини і оточуючого середовища. Краєзнавчі дослідження характеризуються широким спектром проблем та напрямків і як правило не мають чітко визначених тематичних меж, що зумовлює різноплановість характеру отриманої інформації, яку досить часто тяжко опрацювати й поєднати в єдину цілісну систему.

В будь-якому напрямку краєзнавства об’єднуючим фактором є власне «край» - певна історично, етнографічно, ландшафтно зумовлена чи, взагалі, умовно визначена частина простору, що об’єднує цілісний комплекс історико-культурних та природно-географічних явищ та зв’язків. Фактично будь-яка територія, де проживає певна група населення є своєрідною системою – соціально-географічним простором. Тому головна увага під час краєзнавчих досліджень зосереджується на двох основних складових: соціальної, представленої різноманітними проявами матеріальної та духовної культури людини та географічної, що включає ландшафтні та кліматичні особливості регіону, склад флори, фауни тощо. При чому згадані одиниці соціально-географічного простору не вивчаються відірвано одна від одної, а розглядаються з позиції врахування постійних взаємозв’язків між ними, оскільки кожна з них в якійсь мірі є результатом впливу іншої. Людина для задоволення власних потреб намагається змінити оточуюче середовище, надати йому «зручної» для використання форми. Природні умови, в свою чергу, диктують суспільству вибір місця заселення, тип господарства, визначають межі ресурсних зон тощо. В результаті постійного протистояння суспільства та природи соціально-географічний простір змінюється в часі. Тому поряд з хорологічним аспектом краєзнавчих досліджень постає хронологічний. Він вимагає здійснення аналізу особливостей та результатів взаємодії суспільства та географічного середовища на різних хронологічних зрізах, тобто врахування тенденцій зміни соціально-географічного простору в часі.

Таким чином, результати дослідження, незважаючи на їх характер, мають два основних визначника: просторова локалізація та хронологічна приналежність. Вони є основою систематизації даних отриманих в результаті вивчення певної території.

Як вже зазначалось, головним об’єднуючи фактором краєзнавчих досліджень є простір. Тому групування даних за хорологічним принципом є найбільш зручним та продуктивним. У найпростішому варіанті фіксація результатів досліджень відбувається за допомогою карти. Вона є найпростішою моделлю географічного простору, представленого образно-знаковою символікою. Карта принципово вважається ефективним засобом збереження просторової інформації, передачі просторового образу явищ, необхідних кількісних та якісних характеристик. Тобто вона є схематичною моделлю дійсності, зберігаючи геометричну подібність та географічну відповідність явищ природного середовища.

Завдяки цим особливостям карта є зручним інструментальним засобом для здійснення досліджень, як у польових умовах, так під час опрацювання отриманих результатів. Але все ж вона має декілька основних недоліків, що обмежують можливості використання даних. Прагнення поєднати в межах одного покриття велику кількість різнотипної інформації неодмінно призводить до перенасиченості зображення та втрати читабельності карти. При цьому кількісні чи якісні характеристики позначаються кольором, розмірами символів, діаграмами, підписами, що теж її перенавантажує. Для вирішення подібних проблем, як правило, використовують декілька різних покриттів, кожне з яких містить поєднанні за певною ознакою дані. В разі потреби швидкої візуалізації результатів досліджень, коли необхідно споглядати декілька типів даних, сортувати їх, відбирати окремі об’єкти з тематичних карт та поєднувати з іншими класичне картографування втрачає зручність. Наприклад, після довгострокового дослідження певного мікрорегіону була отримана та опрацьована деяка інформація: дані про етнічний склад населення, топонімія, елементи усної народної творчості, зібрані речові знахідки, дані про археологічні пам’ятки. Вона була згрупована за тематичними покриттями – топографічна картооснова чи умовний план території з нанесеними об’єктами або ж явищами того чи іншого типу. Таким чином, отримано 5 окремих тематичних карт відповідно зазначеним групам інформації. Припустимо, нам необхідно порівняти одночасно 3 карти: етнічний склад населення, археологічні пам’ятки та топонімію. Таке порівняння дозволить знайти взаємозв’язок між походженням назв та культурною приналежністю пам’яток або ж між останньою та населенням, що нині мешкає на території. Подібний комбінацій може бути безліч, відповідно запитам дослідника. Але паперові карти, на яких нанесені отримані нами дані практично позбавлені такої можливості. Поряд з цим паперові карти не дозволяють відображати великі текстові масиви, аудіо та відео матеріали. Вихід з даної ситуації полягає у використанні цифрового картографування та географічних інформаційних систем (далі ГІС). Останні тривалий час використовуються в історичній науці, зокрема, в археології, де вже чітко виокремленні декілька основних напрямків їх застосування [1; 2]. Інструментальний потенціал ГІС дозволяє їх використовувати й в краєзнавстві. Згадані вище проблеми звичайної паперової карти вирішуються в середовищі ГІС дуже легко. Нині існує величезна кількість комп’ютерних програм, які за функціональними можливостями та призначенням класифікуються як ГІС [4]. Відрізаються вони спектром процедур, що можуть виконувати та зручністю інтерфейсу. Хоча всі мають одну особливість – можливість фіксувати, накопичувати, оперувати та візуалізувати велику кількість різнотипних просторових даних. ГІС зберігає інформацію про просторові об’єкти у вигляді їх цифрових відображень, об’єднаних у низку шарів, подібних до паперових тематичних карт. Вони складають інформаційну модель предметної області. Досить часто до ГІС помилково відносять комп’ютерне картографування, хоча це принципово відмінні речі. Зокрема, останнє представлене створенням карт, що супроводжуються описовими атрибутами й позбавлене аналітичних можливостей ГІС. Для краєзнавчих досліджень достатньо використовувати найпростіше програмне забезпечення. Наприклад, Map Info, яке виконує всі основні функції ГІС [3]. Інформація, отримана під час досліджень виражається в середовищі таких програм у вигляді різних векторних тематичних покриттів. При цьому існує можливість прив’язки до кожного об’єкту будь-якої текстової, числової інформації та фотоматеріалів. Така організація даних дозволяє досить легко порівнювати тематичні карти-шари, співставляти їх відображати окремі об’єкти різних покриттів одночасно. В ГІС згадане вище завдання аналізу декількох карт із різними тематичними даними вирішується одночасним відкриттям у середовищі програми покриття з етнічним складом, топонімікою та археологічними пам’ятками. Всі вони відображаються в одному програмному вікні, що дозволяє споглядати їх в комплексі. Натискання на певний об’єкт курсором мишки, наприклад гідронім, видає на екрані всю пов’язану з ним інформацію (назва, походження, фотозображення). Відкриття всіх тематичних покриттів дозволить отримати загальну сукупність інформації, отриманої під час проведеного дослідження. У цьому випадку натискання мишкою на будь-яку частину мікрорегіону відображує всі дані отримані в її межах. Наприклад, запит за певним кутком села надасть інформацію пов’язану з ним: назва кутка, її походження, кількість зібраних інтерв’ю, знятих відеозаписів, фотокарток, виявлених речей, археологічних об’єктів тощо.

Як бачимо, зручність використання ГІС та їх інтеграція в дослідження пов’язані з вивченням просторових організацій дозволяє не лише залучити широке коло інструментальних засобів, а й розширити спектр проблем, що вирішуються. Тому нині геоінформаційні системи постають як обов’язкова умова збору, фіксації, накопичення та обробки інформації в історичному краєзнавстві.

Література:

1. Афанасьев Г.Е. Основные направления применения ГИС- и ДЗ-технологий в археологии. // Круглый стол «Геоинформационные технологии в археологических исследованиях» (Москва, 2 апреля 2004 г.): сб. докл. [Электронный ресурс]. – М., 2004 – CD-ROM.

2. Томашевский А.П., Вовкодав С.М. Археолого-геоинформационная система "Овручский проект". // Археология и геоинформатика. Вип. 4 [Электронный ресурс]. – М., 2007 – CD-ROM.

3. Цветков В.Я. Основы работы с MapInfo. Часть 1. Методические указания. – М., 1998. – 55 с.

4. Цветков В.Я. Геоинформационные системы и технологии. – М.: Финансы и статистика, 1998. – 288 с.