СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ

Дитя – як тісто, як замісив, так і виросте, - говорить народна мудрість. Виховання дитини є почесним, радісним і надскладним завданням сучасного інституту батьківства. Проте виховати добру й порядну людину сьогодні не достатньо, важливо, щоб вона володіла значними адаптивними й творчими ресурсами й змогла конструктивно реалізувати себе у далеко не безпечних і психологічно, і фізично, соціальних умовах. Питання виховання підростаючого покоління у сім’ї знаходимо у працях Т.Андреєвої, К.Вітакер, В.Дружиніна, Е.Ейдеміллера, Д.Райгордського, Є.Сіляєвої, В.Юстіцкіс, Л.Шнейдер та інших.

Мета повідомлення: проаналізувати чинники сімейного виховання

До соціально-психологічних чинників сімейного виховання й розвитку підростаючої особистості насамперед віднесемо композицію і структуру сім’ї. У соціальній психології дефініцію «композиція» прийнято вживати у значенні складу, зокрема вікового, кількісного тощо. Отже, композиція - це сукупність характеристик членів сім’ї, важливих з погляду її аналізу як цілого (чисельність, географічні, демографічні, гендерні ознаки, національність, релігійна й етнічна приналежність, соціальний статус її членів). Саме композиція сім’ї дає можливість дослідження процесу виховання у соціокультурному контексті.

Наступний чинник пов’язаний із «невидимою сіткою вимог та функцій, що визначають особливості взаємодії у сім’ї» (визначення С.Мінухіна) - структурою сім’ї [1]. Елементами структури сім’ї як системи, тобто конкретними механізмами, за допомогою яких сім’ї виконують свої функції, є структура сімейних ролей, сімейні підсистеми і кордони між ними, співвідношення формальних і неформальних взаємин. При цьому неформальні відносини визначаються почуттями членів сім’ї один до одного, а формальні – обов’язками членів сім’ї, обумовленими спільною діяльністю і спільною метою життєдіяльності.

Структура сімейних ролей диктує членам сім’ї що, коли й у якій послідовності вони мають робити, вступаючи у взаємовідносини. Рольова взаємодія зумовлюється думками, почуттями й типовими взірцями поведінки членів сім’ї. Розподіл ролей у сім’ї може змінюватися залежно від обставин (народження дитини), особливостей професійної кар’єри. Умовами розподілу ролей є [2]: здатність виконувати певні сімейні ролі; прийнятність ролі чи сукупності ролей для того, хто виконує; можливість задовольнити завдяки виконанню певних ролей власні потреби і потреби інших членів сім’ї. До особливостей виконання сімейних ролей відносимо: взаємодоповнюваність; узгодження сімейних очікувань, послідовність в очікуванні виконання певної ролі; пристосування несуттєвих елементів поведінки. Невиконання зазначених умов призводить до формування патологізуючих сімейних ролей.

Диференціація сімейних ролей й вибіркове виконання сімейних функцій відбувається у сімейних підсистемах подружжя, батьків і дітей [1]. Підсистема подружжя утворюється із вступом у шлюб. З цього моменту розпочинається процес її аккомодації (пристосування), під час якого приймаються або відкидаються ролі, які подружжя виконуватиме, взаємодіючи між собою. Підсистема батьків трансформується із подружньої пари після народження дитини. Проте остання не зникає, а набутий у ній досвід допомагає успішно функціонувати новоствореній. Батьківська підсистема може формуватися і в результаті народження дитини поза шлюбом, усиновлення; включати членів розширеної сім’ї або громади – церква, державні заклади, працівник соціальної служби, хрещені батьки, друг. Такі доповнення до підсистеми біологічних батьків залежать від конкретних потреб батьківської системи і можуть бути тимчасові. Сенсом існування підсистеми батьків є виховання дітей. До типових батьківських ролей відносимо роль контролюючого батька (наставляє з метою захисту, підтримки або приниження) й виховуючого (допомагає й турбується з повагою або з підкресленням своєї переваги і сили). У рольовій взаємодії батьків і дітей чітко проглядаються стосунки влади й підлеглості (авторитарні, ліберальні, авторитетні), автономії й узалежненості (симбіотичні, індиферентні), прийняття та нехтування та ін.

Згідно із припущенням К.Вітакера, виконуючи формальні ролі батьків, у психологічній площині вони можуть проживати ролі дітей по відношенню до своїх дітей. Так, первісток може стати матір’ю для матері, тобто тим, хто дає молодій мамі безпеку, яку та раніше отримувала від своєї матері. Друга дитина – матір’ю для свого батька, даючи йому відчуття міцності і стабільності, які він отримував від своєї матері. Третя дитина з’являється на світ для того, щоб мати могла переконатися, що серце батька належить сім’ї, а не грошам, справам, іншій жінці тощо. І саме четверта дитина має всі шанси вирости цілісною й вільною особистістю, не вступаючи у симбіотичні стосунки з батьками [3].

Підсистему дітей С.Мінухін визначає як «соціальну лабораторію», де можна поекспериментувати у спілкуванні, взаємодії. Функцією підсистеми сиблінгів є навчання спілкуванню з однолітками, вміння постояти за себе, організувати альянс, домовитися та ін. Це не великий перелік того, що дитина повинна засвоїти про людські взаємини. Єдина дитина у сім’ї має ту ж потребу, тому товаришує з дітьми із найближчого оточення, які замінюють їй брата чи сестру. Про правильне функціонування цієї підсистеми свідчить відсутність перешкод для спілкування дитини за межами сімейної системи.

За своєї зовнішньої схожості (життя у сім’ї), спектр ролей дитини є надзвичайно різноманітним і по-різному впливає на її соціалізацію. Напр., дитина є внуком бабусі й дідуся, яких відвідує у селі, сином своєї матері і пасинком вітчима, молодшим братом сестри і старшим стосовно брата. Таким чином, соціалізація у сім’ї об’єктивно буває різною. Ця відмінність зумовлюється також особливостями сприйняття дитиною своєї формальної ролі: старшої, середущої, молодшої чи єдиної дитини (А.Адлер, Р.Річардсон, У.Тоумен, А.Фромм, М.Швейцар), намаганням знайти свою неповторну ідентичність, нішу у сім’ї (Г.Крайг) та ін. Мають значення також стать сиблінгів, різниця у віці. До неформальних ролей відносять роль слухняної дитини, юного генія, надії родини тощо.

У кожній підсистемі існують певні правила (норми, у вузькому значенні цього слова), які диктують специфіку відносин між сім’єю і соціальним оточенням, а також між підсистемами всередині сім’ї, визначають, хто і як бере участь у взаємодії. Правила є вираженням зовнішніх (сімейних) та внутрішніх (індивідуальних) кордонів сім’ї. Напр., батьківська підсистема передбачає прийняття певних рішень щодо дитячої підсистеми. Кожна сім’я, окрім цього, напрацьовує свої власні правила, кордони мають свою гнучкість та проникливість. Виділяють кордони чіткі, ригідні й дифузні. Чіткі кордони – найбільш допустимі. Тут визначено обов’язки і сфери відповідальності кожного. Члени сім’ї підтримуються, опікаються й разом з тим допускається певна автономія, забезпечується рівновага приналежності й індивідуації. Т.Андреєва вважає, що деякі сімейні правила укладаються відкрито, наприклад «Діти не повинні перебивати дорослих», «Стукай, перед тим, як відчинити двері». Інші правила приховані й укладаються шляхом повторювання ситуацій у сім’ї: «Дівчатка виконують хатню роботу, а хлопці – майструють». Приховані правила передаються з покоління у покоління і, зазвичай, не усвідомлюються [4].

Окрім правил, сімейне виховання визначають сімейні міфи (легенди, контомінації), тобто стійкі переконання, які поділяються усіма членами сім’ї. Іншими словами міф – складний феномен, спільне для членів сім’ї знання, яке є ніби продовженням речення «Ми - …сім’я…». Це знання актуалізується тоді, коли до сім’ї приєднується стороння людина або у ситуації порушення сімейного функціонування. Це знання недостатньо усвідомлюється членами сім’ї. Формується міф приблизно протягом трьох поколінь. Важливо зазначити: люди, які перебувають під впливом міфу, сприймають реальність саме в категоріях міфу. Тобто з кожного міфу випливають свої правила.

Для забезпечення дотримання сімейних норм і правил кожна сімейна система виробляє набір санкцій, тобто механізмів, з допомогою яких група повертатиме або спрямовуватиме свого члена на шлях дотримання норм. Санкції виокремлюють заохочувальні й каральні, позитивні і негативні, на зразок позитивних і негативних погладжувань (Е.Берн). У цьому контексті актуальною є народна мудрість: «Що поливаємо, те і маємо». Негативне погладжування негативної поведінки тільки підсилюватиме її. Тому варто у всьому знаходити позитивний сенс і давати парадоксальні погладжування.

Не менш важливою детермінантою виховання є динаміка подружніх стосунків, а конкретніше - на якій стадії подружнього життя народилася дитина [2]. З погляду перинатальної сімейної психотерапії стадії життєвого циклу сім'ї виділяють виходячи з того, яким чином подружжя вирішує конфліктні ситуації. Керуючись цим, найбільш сприятливим для розгортання раннього діалогу матері і дитини й процесу первинної соціалізації останньої є стадія компромісів і стадія зрілого подружнього холону.

Вагомим чинником сімейного виховання постають індивідуальні особливості подружжя: темперамент, характерологічні особливості, психологічні проблеми та потреби.

Наступним фактором є стиль виховання у сім’ї. В основі стилю виховання лежать установки батьків та ставлення батьків до дитини. У цій складній взаємопов’язаній системі «установки – ставлення – стиль» неабияку роль відіграють мотиви народження дитини, бажаність дитини, історія становлення батьківської ідентичності. Усе перераховане також відносимо до чинників сімейного виховання.

Стиль спілкування у сім’ї традиційно вважається одним із основних чинників сімейного виховання й соціалізації особистості. Все, що відбувається у сім’ї, це – спілкування, стверджує А.Варга. Мається на увазі особистісно-інтимна значущість спілкування; відкритість сімейної комунікації найближчому соціальному середовищу, домінування сімейних інтересів; неформальність відносин між членами сім’ї; особливе вираження таких механізмів, як емпатія, ідентифікація, рефлексія, прийняття; особлива значущість стосунків з батьками і батьків між собою.

Висвітлюючи соціально-психологічні чинники розвитку й становлення особистості, слід зазначити також і про спосіб життя сім’ї (альтруїстичний / споживацький, здоровий / з узалежненнями тощо). Це поняття визначає всю систему цінностей, установок, потреб і мотивів сім’ї, зорієнтовану на реальні можливості її життєзабезпечення.

Сімейне виховання зумовлюється також особистісним, моральним, інтелектуальним і творчим потенціалом сім’ї, тобто усією сукупністю позитивних людських якостей дорослих членів сім’ї – моральних, вольових (наявність – відсутність лідерських якостей, мужності, здатності постояти за себе і за дітей), емоційних (теплота - холодність у відносинах між людьми), інтелектуальних (рівень розвитку інтелекту старших), культурних, пізнавальних і творчих особливостей. Особливо слід відзначити психолого-педагогічний потенціал батьків, до якого віднесемо: уявлення батьків про еталони вихованої особистості; установки подружжя щодо виховання дитини; рівень домагань батьків стосовно дитини; обізнаність із сучасними моделями розвитку і виховання; врахування потреб, індивідуальних та вікових особливостей та можливостей дитини; відкритість до нового досвіду, дієвість та ін.

Т.Андреєва вважає, що у вихованні дитини у батьківській сім’ї велику роль відіграє співвідношення дітей і дорослих, які турбуються про них, розвивають і виховують [4]. Історичний аналіз сімей на Україні наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. показує на присутність у привілейованих прошарках суспільства великої кількості дорослих (родичів, гувернанток, учителів, нянь, вихователів), що збагачувала дітей емоційним, інтелектуальним, соціальним досвідом. У сучасній нуклеарній сім’ї кількість дорослих-опікунів також перевищує чисельність дітей, але вже за рахунок однодітності. Значно зростає енергетичне, матеріальне, часове навантаження на дорослих.

Виховання підростаючої особистості, вибір нею життєвого шляху зумовлюється й життєвим досвідом та інтересами попередніх поколінь. Більшість симптоматичних паттернів, таких як алкоголізм, насилля та ін., часто повторюються із покоління у покоління. Спадок «сімейних програм» може вагомо впливати на очікування і вибори у теперішньому.

Ефективне й успішне розв’язання багатьох питань сімейного виховання безпосередньо пов’язане із соціальною зрілістю батьків, готовністю до батьківства, досвідом виховання у власних сім’ях та ін.

У підсумку зауважимо, що запропонований перелік детермінантів виховання підростаючої особистості у сім’ї не вичерпує себе й потребує подальших наукових розвідок й узагальнень. Відзначимо всезростаючий вплив засобів масової інформації, Інтернету на становлення як самих батьків, так і їхніх дітей. Вже сьогодні Інтернетсоціалізація конкурує із сімейними впливами, знецінюючи цінність емоційної складової сімейного спілкування і ставлячи під сумнів авторитет батьків. Відтак важливим завданням інституту батьківства постає формування у дитини імунітету щодо різноманітних негативних впливів та перверсій, якими навантажений сучасний соціум.

Література:

1. Минухин С. Техники семейной психотерапии / Минухин С., Фишман Ч. – М.: Независимая фирма „Класс”, 1998. – 304 с.

2. Эйдемиллер Э.Г. Семейный диагноз и семейная психотерапия: [Учеб. пособие для врачей и психологов] /Эйдемиллер Э.Г., Добряков И.В., Никольская И.М. – СПб.: „Речь”, 2003. – 336с.

3. Витакер К. Полуночные размышления семейного терапевта / К.Витакер. – М.: Независимая фирма «Класс», 2004. – 208 с.

4. Андреева Т.В. Семейная психология: [Учебное пособие] / Т.В.Андреева. – СПб.: «Речь», 2004. – 244 с.