МІЩАНСТВО У ЗЕМСЬКИХ СУДАХ ВОЛИНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVІ СТОЛІТТЯ

Актові книги земських судів Волині, що були запроваджені на українських землях Правобережної України у результаті судово-адміністративної реформи 1564-1566 років, є важливим джерелом для вивчення особливостей соціального і правового статусу міщанства, різних аспектів його соціально-економічної, суспільної діяльності. Міщанство як суспільна верства переважає у документації судових органів шляхетського самоврядування, випереджаючи за кількісними показниками згадки про представників селянства чи духовенства. Однак більш вагомі якісні показники, адже саме вони дають змогу оцінити реальну участь міщанства у процесах правового регулювання, а отже, точніше визначити його суспільну роль та історичне значення загалом. Варто також наголосити на тому, що правове поле українських самоврядних міст ВКЛРЖ і Речі Посполитої знаходилося у постійній динаміці – воно було ареною соціального та політичного протистояння різних впливових осіб та угруповань, які використовували міські уряди для розширення свого впливу та реалізації власних, переважно фінансово-майнових, інтересів. На практиці це призводило до відходу від нормативної компетенції, намагання отримати додаткові переваги у сфері підсудності того чи іншого органу магістрату. Така ситуація була характерна для більшості українських міст. Так, у київському міському уряді протягом ХVІ ст. відбулося змішування компетенції лавничого та радецького судів, що стало однією із провідних особливостей його організації [2, c.25]. Прикметно, що і у Львові, адміністративному центрі Руського воєводства, де судові функції традиційно виконувала міська лава, очолювана війтом, міська рада поступово перебирає на себе деякі судові повноваження [5, с.57-58]. Внутрішня конкуренція за вплив і судові преференції не могли не позначитися на характері стосунків магістрату з державними органами влади чи станово-представницькими інституціями, до яких належали, зокрема, і шляхетські земські суди.

У судова практика українських земель ВКЛРЖ у першій половині ХVІ ст. свідчить, що справи мішаного характеру між міщанами і зем’янами-шляхтою у межах міста підлягали юрисдикції старости. Тож після масштабного судово-правового реформування 1564-1566 рр. подібні справи були віднесені переважно до сфери відання гродського суду [1, c.162]. Однак недостатня диференційованість сфери компетенції судових інституцій створювала практичні підстави і необхідну прецеденту правову базу, аби та чи інша справа за певних обставин знаходила свій розгляд і можливе завершення, як у гродскому, так і у земському суді.

За підрахунками П. Саса, на кінець 60-их років ХVІ ст. на Волині нараховувалося 32 міста і 89 містечка [8, c.24]. За рівнем урбанізації край значно випереджав Київщину і Поділля. А вже у середині ХVІІ ст. в Україні існувало вже близько тисячі міст та містечок [4, c.285]. Поглиблення суспільного розподілу праці та підвищення її продуктивності, що були головними факторами появи в українських землях нових міст, вимагало і адекватного відображення, і закріплення на законодавчому рівні правового становища їхніх мешканців. Фактично у ХV – ХVІ ст. українське міщанство структурно виокремлюється у новий суспільний стан, генетично пов’язаний із соціокультурними і державно-політичними формаціями минулого, із енергією динамічного розвитку у нових історичних умовах.

Магдебурзьке право, що почало поширюватися на землях Правобережної України починаючи з ХV ст., не охопило переважної більшості міст [3, c.56]. Понад 80% з них перебували у приватній власності і лише одиниці користувались «німецьким» кодексом [4, c.285]. Підпадаючи під виключну юрисдикцію феодала-землевласника, мешканці міст були позбавлені права на власне самоврядування та судочинство. Разом із тим справи за участі війта і міщан приватних містечок Волині та шляхти часто вирішувалися через звернення до «права посполитого» і «статуту земського», тобто згідно норм Статутів Великого князівства Литовського, Руського і Жомойтського 1566 і 1588 років (далі – Статути ВКЛРЖ) [3, c.58]. Центри волинських повітів та відповідних судових округів користувалися правом на самоврядування ще із ХV ст.: Луцьк із 1432 р., Кременець із 1442 р., Володимир із кінця ХV ст.

Норми Статуту ВКЛРЖ 1566 р. врегульовували підсудність між міщанами самоврядного міста і шляхтою залежно від статусу суб’єкта оскарження. Злочин скоєний міщанином щодо шляхтича мав розглядатися у міському суді, натомість протиправні дії шляхтича проти міщанина підпадали під розгляд гродського або земського судів [9, Р.3. Арт.27]. А вже законодавство у вигляді Статуту ВКЛРЖ 1588 р. вимагало, аби усі кримінальні та цивільні справи між шляхтою та міщанством розглядалися виключно земським судом [10, Р.4. Арт.46-47]. Саме цим кодексом було остаточно завершено процес оформлення судово-правових відносин між міщанською та шляхетською верствами українського суспільства [8, c.163]. Однак варто відмітити, що у повсякденному житті, багатому на непередбачувані колізії, часто не вистачало законодавчої бази, або ж окремі її приписи трактувалися односторонньо, в довільному режимі. Відтак навіть в умовах існування єдиного правового поля, забезпеченого Статутами ВКЛРЖ, у практиці українських земель судово-правові відносини між міщанами та шляхтою не були чітко відрегульовані, що призводило до численних правових непорозумінь, сутичок, конфліктів.

Найпоширенішою формою звертання до земських судів жителів волинських міст і містечок були скарги. Типовим і масовим явищем вони стали у тих містах і містечках, які мали значний комплекс юридик – приватних володінь феодалів. Впливові магнати і заможні пани, власники юридик, що були винесені з-за межі компетенції міської влади, часто ставали причиною різного роду конфліктів, що виникали з міщанством з приводу порушення чи то майнових інтересів, чи то станових прав. 26 червня 1585 р. луцькі міщани надіслали до місцевого земського суду скаргу, в якій звинувачували місцеву шляхту у вбивствах, грабунках та різних насильствах над городянами [13, арк.20]. 17 жовтня 1570 року до кременецьких земських книг було внесено скаргу міщан Кременця про повторне і не законне збирання податків орендарем князя Миколи Збаразького [7, c.34].

Взаємні непорозуміння між міщанами і шляхтою нерідко переростали у відверте збройне протистояння. Збройними сутичками у травні 1572 р. завершилися непрості відносини між луцькими міщанами та старостою Богушем Корецьким [6, c.43]. Шляхетсько-міщанські конфлікти із використанням насильства нерідко відбувалися і в Брацлавському та Київському воєводствах [6, c.43,45].

Окрім колективних скарг та звернень до шляхетських судових інституцій, що мали вигляд групових соціальних маніфестацій протесту і були покликані захистити інтереси суспільної верстви як корпорації, до земського документарію приймалися акти, що торкалися проблеми порушення індивідуальних прав та свобод представників міщанства. Так, 1595 р. володимирський земський суд розглядав справу за скаргою жінки володимирського війта Томіли Дубовицької, у якій вона звинувачувала Юрія Овлочимського у збройному нападі на її міський будинок і в нанесенні чималих матеріальних збитків. Але 14 червня Овлочимський у присутності суддів склав очисну присягу, чим спростував усі звинувачення війтівни [15, арк. 16зв.]. Ображена Дубовицька на цьому не зупинилась, прагнучи довести свою правоту і все ж знайти управу на Овлочимського. Вона вирішила оскаржити рішення суду у Головному трибуналі, куди і надіслала апеляційну заяву. Подібний сюжет постає і зі свідчення дунаївського війта Андріаса Громадського про відмову Черкаського старости князя Олександра Вишневецького від розгляду їхньої справи у кременецькому земському суді про несплату стаційного податку [7, c.79]. Війт, не отримавши офіційного вердикту, звернувся до Головного трибунальського суду із аналогічною скаргою-апеляцією.

Аналізуючи стан правової взаємодії та судово-правового регулювання відносин між міщанством і шляхтою можна простежити тенденцію до зменшення ролі земського суду у цьому процесі. Значною мірою це стало наслідком реалізації станово-правового імунітету міщанства, адже магдебургські привілеї відміняли попередні норми литовсько-руського права та скасовували владу і суд над міщанами з боку старост, воєвод та намісників-державців [8, c. 174]. У ряді випадків міські жителі зверталися безпосередньо до королівського суду, сподіваючись таким чином, оминаючи місцеву судову ланку, пришвидшити розгляд потрібної справи. Так, 8 липня 1588р. Сигізмунд ІІІ підписав декрет згідно скарги міщан Луцька на князя Януша Збаразького, якого звинувачували у незаконному привласненні земельних ділянок у межах міста, у встановленні непомірних митних поборів з подорожніх купців, у самовільному («над привиль») заведенні корчом і, тим самим, у заподіянні великих збитків луцьким винокурам [16, арк. 1].

Слід відзначити, що судилися міщани не лише зі шляхтою, з якою у них раз по раз виникали серйозні конфлікти, а й із іншими суспільними групами. Наприклад, до тих нечисленних випадків, коли земський суд розглядав справу між двома представниками двох станів українського суспільства ХVІ ст. – селянством і міщанством, належить запис у кременецьких книгах від 19 листопада 1596 р. про побиття башаровецькими підданими селянами Ганни Жолкевської підданих жомойтського старости князя Станіслава Радзивілла – радзивиллівських міщан [7, c.168]. Однак фактичне підпорядкування цих локальних спільнот шляхетській юрисдикції та фактор групової залежності і відданості патрону-господарю є швидше ще одним додатковим аргументом на підтвердження думки про домінуюче становище шляхти в українському суспільстві і про загалом прошляхетське спрямування права та всієї системи правосуддя у державі.

Серед справ земського суду, у яких міщани захищають корпоративні інтереси і яскраво виявляють свою правосуб’єктність, виділяються скарги про пограбування і побиття, про захоплення документів, записи про стягнення грошового боргу, про ув’язнення, про борги, документи про опіку над маєтками, про оренду, купівлю нерухомого майна та землі, різноманітні угоди приватновласницького змісту [11, арк. 6; 12, арк. 17; 14, арк. 31-33].

Таким чином, у актах земських судів Волині першої половини ХVІ ст. міщани посідають досить помітне місце. Через судову установу вони захищають свої станові, як індивідуальні, так і групові інтереси, вимагають дотримання норм автономістських привілеїв, наданих центральною владою, узаконюють приватноправові угоди та матеріально-грошові операції. Документи шляхетського суду свідчать про посилення суспільної активності міщанської верстви, про зростання масштабів її економічної діяльності з одного боку, та продовження процесу законодавчого оформлення корпусу станових імунітетів з іншої. Практичним наслідком цього стала більш тісна взаємодія із економічно активними групами волинської шляхти, яка у ряді випадків набувала конфліктних форм.

 

Література:

1. Антонович В.Б. Изследование о городах Юго-Западного края / В. Б. Антонович // Монографии по истории Западной и Юго-Западной России В.Б.Антоновича. – К., 1885. – Т.1. – 1885. – С.133-195.

2. Білоус Н.О. Київський магістрат ХVІ – першої половини ХVІІ ст.: організація та структура влади / Н.О. Білоус // Соціум. Альманах соціальної історії. – 2003. – №2. – С. 23-39.

3. Заяць А.  Війтівська влада у приватних містах Волині XVI — першої половини XVII ст. / А. Заяць // Соціум. — 2008. — №8. —С.56-60.

4. История Украинской ССР. [В 10-ти томах]. — К.: Наукова думка, 1982.— Т.2. —1982. – 591 с.

5. Капраль М. Національні громади Львова XVІ-XVIІІ ст. (соціально-правові взаємини) / Капраль М. – Львів: ЛНУ ім. І.Франка, Львівське відділення Ін-ту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, 2003. – 440 с.

6. Каталог документів з історії Києва XV-XIX ст. / [упоряд. Г. Боряк, Н. Яковенко]. — К.: Наукова думка, 1982. — 202 с.

7. Кременецький земський суд. Описи актових книг. Книги 1-11 (1568- 1598 рр.) / [ під загальною редакцією І. Бутича]. – К.:ЦДІА УРСР, 1959. – Вип.1. — 1959. – 256с.

8. Сас П.М. Феодальные города Украины в конце XV – 60-ых годах XVI в. / Сас П.М.– К.:Наукова думка, 1989. — 232 с.

9. Статут Великого князьства Литовского 1566 года // Временник Московского общества истории и древностей российских. – 1855. – Кн. 23. — 1855. –240+75+IXc.

10. Статут Вялікага княства Літоускага 1588. [Тэксты. Даведнік. Каментарыї]. – Мінск: БелСЭ, 1989. — 570 с.

11. Центральний державний історичний архів України, м. Київ (ЦДІАК України), ф. 22, оп. 1, спр. 9, 803 арк.

12. ЦДІАК України, ф. 26, оп. 1, спр. 4, 1002 арк.

13. ЦДІАК України, ф. 26, оп. 1, спр. 5, 746 арк.

14. ЦДІАК України, ф. 27, оп. 1, спр. 4, 199 арк.

15. ЦДІАК України, ф. 27, оп. 1, спр. 8, 240 арк.

16. Центральний державний історичний архів України, м. Львів, ф. 129, оп. 1, спр. 121, 1 арк.