міжнаціональні відносини: у світі та на теренах колишнього Радянського Союзу

Розвиток націй породив так зване національне питання як проблему пригноблення однієї нації іншою, нерівності між ними. Його вирішення на міждержавному рівні призвело до ліквідації світової системи колоніалізму і появи в період після другої світової війни більше ніж 150 держав. Та оскільки держави є переважно багатонаціональними, національне питання існує і як внутрішня проблема цих держав. Більші нації звичайно прагнуть узурпувати владні структури держави, захопити вищі посади у всіх сферах життя, а національні меншини борються за свої права, за більшу самостійність, іноді аж до відокремлення. Наприклад, в Індії, де неймовірна кількість етнічних груп, існують постійні сепаратистські рухи (нагадаємо, що в 1947 р. від Індії відокремився Пакистан, а в 1972 р. від Пакистану — Бангладеш).

Навіть у розвинених країнах Заходу процес вирішення національного питання ще не завершився. В Іспанії, наприклад, багато років диктатор Франко придушував території, де жили баски, галисійці, андалузці. Долаючи наслідки диктаторського режиму, в цій країні дуже виважено підійшли до розв'язання національного питання. Басконії, Андалузії, Каталонії було надано права автономії (цю лінію провела Іспанська соціалістична робоча партія, хоча праві сили розглядали це як «демонтаж» Іспанії, а екстремісти Басконії зі свого боку вимагали відокремлення і створення самостійної держави). Не вирішена остаточно проблема Північної Ірландії. На американському континенті навіть у такій економічно благополучній країні, як Канада точиться конфлікт між англомовною і франкомовною частинами федерації. Кілька років тому Бельгія з унітарної стала федеративною державою.

У колишніх соціалістичних країнах національне питання також не було вирішене. В Китаї чисельність національних меншин перевищує 50 млн. чол. Вони мають лише «культурну автономію», тобто право створювати національні школи, громадські організації культурної спрямованості, видавати книги рідною мовою, але не мають своєї державності, оформленої у вигляді національних органів самоврядування, з своєю символікою, законами та кордонами. У Чехословаччині суперечності між Чехією і Словаччиною привели, зрештою, до «розлучення». Проте найбільш гострі проблеми виявилися в Югославії. Федеративна за формою ця держава була унітарною за змістом. Довгі роки ігнорувалися об'єктивні відцентрові тенденції, а спроба вирішити їх силою призвела не тільки до розпаду держави, а й до кривавої війни.

Досвід XX ст. довів, що в багатонаціональних країнах на національні відносини впливають етнотериторіальні відмінності соціально-економічного характеру, різниця в умовах і рівні життя людей різних національностей. Такі соціальні блага, як багатство, престиж, влада, часто розподіляються залежно від етнічної належності людей. У багатонаціональному суспільстві майже завжди існує фактична економічна нерівність етносів, і в цьому деякі дослідники бачать причини постійної політичної нестабільності поліетнічних країн.

У колишньому СРСР соціально-економічне становище націй і народностей також було неоднаковим, особливо через відмінність початкових історичних умов, незбігання соціально-професійної стратифікації суспільства між етносами, відмінностей у рівні розвитку регіонів, у яких компактно мешкали ті чи інші народи. Різниця в умовах життя міського і сільського населення також впливала на сферу міжнаціональних відносин, оскільки етнічний склад населення міста та села дуже різнився навіть у межах республік, країв, областей. Ігнорування цього факту було досить великою помилкою. До того ж, національні відносини ускладнилися і з причини великих злочинів, які були скоєні радянською владою за часів Сталіна над багатьма народами Союзу, що відбилося у їх національній свідомості.

Руйнація СРСР, як здавалося спочатку, вирішила величезні та глибинні суперечності між націями і відкрила смугу спокійного вирішення культурних, мовних та інших проблем у нових країнах, що виникли на теренах колишнього СРСР. Однак цього не сталося. Міжетнічні суперечності посилились, посіли суттєве місце в суспільному житті майже всіх нових держав, гальмуючи і ускладнюючи економічні перетворення.

Серед причин етнічного відродження народів і підвищення їхньої політичної активності називають такі.

По-перше, бажання народів усунути всі елементи соціальної несправедливості, які вели до обмеження їхніх прав і можливостей розвитку в межах колишнього СРСР імперії та деяких сучасних федеративних держав.

По-друге, реакція з боку етносів на процеси, пов'язані з поширенням сучасної технологічної цивілізації, урбанізації і так званої масової культури, які нівелюють умови життя всіх народів і призводять до втрати ними національної самобутності.

По-третє, прагнення народів самостійно використовувати природні ресурси, які знаходяться на їхніх територіях і відіграють важливу роль у задоволенні їхніх життєвих потреб.

Сприяв «національному ренесансу» на терені зруйнованого СРСР і той факт, що більшість суб'єктів соціальних відносин втратили свою ідентичність з колишніми соціальними структурами, крім етнічних, значення яких у суспільстві зросло. За таких умов відбувається «повернення до етнічності», пошук раніше не потрібної етнічної ідентичності. Усвідомлення своєї етнічної належності найповніше відчувається в іншому національному оточенні чи під час виникнення загрози існуванню етносу (політичної, соціокультурної, воєнної). Соціологічні дослідження різних етнічних меншин, які мешкають у Росії, засвідчили, що 85% опитаних вбачали основу відносин з представниками свого етносу в спільності походження, 80% — у спільній релігії, 70% — у бажанні об'єднатися в іншому національному оточенні, 50% — у меті отримати підтримку і взаємну довіру. Етнічні відносини, як можна побачити, спираються на щось глибинне і стародавнє — спільність походження, колективний захист, релігію, їх глибинні джерела лежать в історичній пам'яті етносу і можуть буди помічені ще глибше, у колективному несвідомому. До несвідомого відносять «слабо рефлексовані психічні стани», що виявляються як передчуття, не підвладні усвідомленню потяги. Вважають, що самосвідомістю етносу є реалізація стародавнього протиставлення «ми — вони», яке існує у колективному несвідомому і втілюється у стереотипах поведінки, міфах, ритуалах та символах.

Слід зазначити, що в певних умовах життя етносу, наприклад в умовах руйнації старої системи цінностей, етнос захищається, протиставляючи їй свої етнічні цінності. На перший план висуваються окремі елементи етнічної культури — мова, релігія, історичні події, святині етносу. Відбуваються символізація, міфологізація культурно-етнічних ознак, люди, наприклад, активніше починають співати національні пісні, вивчати свою історію, діячі культури використовують національні мотиви у своїй творчості. Це перший етап міфотворчості, який тепер переживають усі народи колишнього СРСР. Атеїсти приймають іслам чи проходять обряд православного хрещення; люди космополітичного колись складу світогляду колекціонують книги, картини національного змісту, з задоволенням слухають національну музику, вчать національну мову. Проте після цього настає другий етап, коли народжені в певних колах етнічні міфи і символи підхоплюються політичними діячами, тиражуються засобами масової інформації, набувають ознак політичного міфу, який в результаті активної пропаганди стає масовим. Етнічний міф може стати прапором політичної боротьби, її гаслом.

У культурі сучасних етносів міфологізації піддаються національна історія та історія опозиційного етносу, мова, релігія, а іноді й звичайні побутові відмінності (можна пригадати, наприклад, як багато існує анекдотів про любов українців до сала).

З загостренням міжетнічних відносин негативні образи один про одного у конфліктуючих етносів поглиблюються, з ними пов'язуються всі біди етносу в минулому та сьогоденні, вони набувають гіпертрофованих рис, з масової свідомості потрапляють до преси, публіцистики. Такими стали у пострадянському суспільстві образи росіян, котрі асоціюються у різних націонал-патріотів з царизмом, комуністами, більшовиками.

Пошук ворогів не вичерпується тільки росіянами. Негативний етнічний образ став помітним символом нашого часу. Взаємна неприязнь вірмен та азербайджанців, етносів Таджикистану, татар і башкир, киргизів та узбеків, грузин та вірмен, інгушів та осетин, росіян по відношенню до «осіб кавказької національності» виявляється під час опитувань населення і в багатьох дослідженнях.

Міжнаціональні конфлікти, що виникли в СНД, за їх причинами можна звести до таких типів: конфлікти, приводом яких є прагнення етнічної меншості створити незалежну державу (Абхазія, Чечня, Придністров'я); конфлікти, що ґрунтуються на претензіях однієї держави на частину території іншої. Наприклад, прагнення Естонії та Латвії приєднати до себе деякі території Псковської області Росії, які заселені росіянами, але в 30-ті роки входили до складу цих країн; конфлікти, викликані дискримінацією некорінного населення в країнах СНД і Балтії; конфлікти, які виникають у зв'язку з масовим переселенням до того чи іншого регіону біженців та вимушених переселенців (проблеми південних регіонів Росії); конфлікти, в основі яких лежать чинники історичного характеру (наслідки воєн, помилки в національній політиці, дискримінація); територіальні конфлікти, які пов'язані з возз'єднанням роздрібнених в минулому етносів. Це конфлікти в Нагорному Карабаху, Південній Осетії, національний рух лезгинів в Азербайджані, російський рух в Криму та ін. Сюди ж відносять конфлікти, пов'язані з відновленням територіальних прав депортованих народів (конфлікт між Північною Осетією та Інгушетією, проблема повернення кримських татар). Особливо загострює конфлікти той факт, що територія розселення різних етносів у колишньому СРСР за час його існування значно змінилася і в багатьох випадках не збігалася з кордонами між союзними та автономними республіками.

Багатоаспектний характер етнічних конфліктів передбачає різноманітність засобів їх вирішення — від правових і економічних до соціально-психологічних.

Література:

1. Варзар І.М. Політична етнологія як наука: історія, теорія, методологія, праксеологія. — К., 1994.

2. Обушний М., Мартинюк І. Соціально-етнічні спільності в системі політичних відносин. — К., 1991.

3. Рудницька Т.М. Етнічні спільноти України: тенденції соціальних змін. - К., 1998.

4. Чирко Б.В. Сталінізм і доля національних меншин в Україні. Пам'ятати заради життя. — К., 1993.

5. Шульга Н.А. Этническая самоидентификация личности. — К., 1996.

6. Ямсков А. Межнациональные конфликты в Закавказье: предпосылки возникновения и тенденции развития // Полис. — 1991. — №2.

Науковий керівник:

кандидат історичних наук, доцент, начальник кафедри іноземних мов та гуманітарних наук Академії пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля, Томіленко Андрій Григорович.