З ІСТОРІЇ СТВОРЕННЯ ВИДІВ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

Створення та розвиток видів ЗСУ невід’ємно пов’язаний з етапами будівництва, реформування та розвитку Збройних Сил України. На протязі минулих років практично всі об’єднання, з’єднання, військові частини та установи пройшли складний шлях реорганізації та зазнали змін. Докорінним образом було змінено їх склад, структуру, чисельність, а в деяких випадках і підпорядкованість.

Сухопутні війська

Основою для формування СВ ЗСУ стали війська трьох військових округів (Київського, Прикарпатського та Одеського), які на кінець 1991 р. включали 14 мотострілецьких, 4 танкові, 3 артилерійські дивізії, 8 артилерійських бригад, 1 бригаду спеціального призначення, 9 бригад ППО Сухопутних військ, 7 полків армійської авіації, частини технічного та тилового забезпечення. Концепцією оборони і будівництва ЗСУ було запропоновано створити ЗСУ у складі трьох видів, одним з яких були Сухопутні війська (Війська наземної оборони). Створення СВ на законодавчому рівні закріплено в статті 4 Закону України “Про Збройні Сили України”. В той же час, об’єднання, з’єднання та військові частини СВ не мали окремого органу військового управління та певний період часу підпорядковувались Генеральному (Головному) штабу ЗСУ.

Суперечки про доцільність створення Командування СВ як окремого органу військового управління тривалий час відбувались як у військовому середовищі, так і на рівні керівництва держави. Лише у 1996 р. на підставі Указу Президента України 23 травня 1996 р. № 368/96 “Про Сухопутні війська України” створення СВ, як окремого виду ЗСУ, було завершено. Протягом 1992-1996 рр. в рамках розвитку ЗСУ у Сухопутних військах проводились масштабні організаційні заходи, а саме: розформовано в 1992 р. Київський військовий округ; сформовані в 1996 р. командування СВ ЗСУ; переформовано в 1996 р. управління 1-го армійського корпусу в Північне оперативне територіальне командування; в 1997 р. Прикарпатський військовий округ у Західне оперативне командування; у 1998 р. Одеський військовий округ в Південне оперативне командування, а Північне оперативне територіальне командування – в Північне оперативне командування. В 2005-2006 рр. на базі Північного оперативного командування сформовано новий орган військового управління – Територіальне управління “Північ” (для виконання завдань територіальної оборони та здійснення функцій мобілізаційної підготовки і підготовки резерву).

На кінець 1995 р., після реорганізації армій у корпуси, 5 мотострілкових дивізій – у механізовані бригади й передачі частини з’єднань до складу Національної гвардії, СВ організаційно складалися з 7 штабів армійських корпусів, 12 бойових дивізій, 2 артилерійських дивізій та інших військових частин. До 1996 р. два армійські корпуси були розформовані, оскільки утримання управлінь 7 корпусних штабів на 12 бойових дивізій було не раціонально. З 1997 р. майже до 2001 р. у процесі оптимізації структури й чисельності СВ основна увага була зосереджена на збільшенні питомої ваги бойових з’єднань і частин за рахунок оптимізації співвідношення між ними й структурами забезпечення.

Але незважаючи на ці заходи, в СВ на той час залишалася громіздка й витратна система управління, успадкована від Радянської Армії. Чисельність військових частин корпусних комплектів армійських корпусів СВ практично була така сама, як і у дивізіях країн-членів НАТО, а в дивізіях – як в бригадах. Це було наслідком того, що організація військ пристосовувалася до кількості наявного озброєння, а не до реальних потреб оборони країни.

Враховуючи зазначену диспропорцію, Державна програма реформування і розвитку ЗСУ на період до 2005 р. головною метою реформування й розвитку СВ визначила створення боєздатних оснащених сучасними зразками ОВТ з’єднань і військових частин, які здатні виконувати поставлені завдання в будь-яких умовах обстановки. Одним із шляхів досягнення цієї мети було визначено удосконалення структури з’єднань і частин СВ за рахунок переходу від дивізіонно-полкової до бригадно-батальйонної структури, якій більш притаманні мобільність, багатофункціональність, самостійність у виконанні поставлених завдань.

У 2002-2003 рр. було розформовано управління одного армійського корпусу, а кримський корпус – передано до складу ВМС, 4 механізовані та 2 танкові дивізії були переформовані у 5 бригад. На кінець 2003 року у СВ було 3 армійські корпуси, механізована дивізія на початку розформування, дивізіонна тактична група, 17 бригад і 3 полки, ракетна дивізія та 2 тактичні групи артилерії (у них переформовано 2 артилерійські дивізії), а також частини забезпечення. На кінець 2005 р. всі дивізії вже були переформовані в бригади (13 бойових, 3 артилерійські та ракетну).

Новий етап у розвитку СВ розпочався з початком реалізації Державної програми розвитку ЗСУ на 2006-2011 рр. У 2006 р. функції оперативного управління військами (силами) передано від оперативних командувань Командуванню СВ. Армійські корпуси виведені зі складу оперативних командувань і безпосередньо підпорядковуються командувачу СВ, що значно підвищило ефективність і оперативність управління цим видом Збройних Сил. Всі структури, які залишаються у складі Сухопутних військ у 2011 р., перепідпорядковані армійським корпусам. Ті ж частини і з’єднання, які не передбачені в майбутній структурі Збройних Сил, передано до складу оперативних командувань. На Західне і Південне оперативні командування покладено функції розформовування військових організмів, які не передбачені у складі ЗСУ зразка 2011 р.

Одночасно, протягом 2006 р. завершено створення сухопутного компоненту Об’єднаних сил швидкого реагування – армійського корпусу, основу якого склали багатофункціональні бригади з легким озброєнням. Крім виконання завдань за призначенням, такі бригади складають основу миротворчих підрозділів, а також залучаються до антитерористичних дій, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру.

На сьогодні СВ ЗСУ є найбільш чисельним видом Збройних Сил. За своїм призначенням та обсягом покладених на них завдань вони відіграють одну з вирішальних ролей у виконанні завдань з оборони держави як у мирний, так і у воєнний час. Структурно СВ складаються з Командування, Західного та Південного оперативних командувань, Територіального управління “Північ”, армійських корпусів, бригад, полків та частин матеріально-технічного забезпечення. Родами військ СВ є механізовані і танкові війська, ракетні війська і артилерія, армійська авіація, аеромобільні війська, війська протиповітряної оборони.

Повітряні Сили ЗСУ

ПС – один з головних носіїв бойового потенціалу ЗСУ. Це високоманеврений вид Збройних Сил, який призначений для попередження про напад повітряного противника, захисту важливих адміністративно-політичних центрів і прикриття промислово-економічних районів, угрупувань Збройних Сил, важливих військових та інших об’єктів від ударів з повітря, завоювання переваги у повітрі, авіаційної підтримки військ, висадки повітряних десантів та боротьби з десантами противника на землі і у повітрі, здійснення повітряних перевезень, руйнування та знищення військових, військово-промислових, енергетичних об’єктів, вузлів і комунікацій противника.

Структурно ПС складаються з Командування, трьох повітряних командувань “Захід”, “Центр”, “Південь”, бригад, полків та частин оперативного та матеріально-технічного забезпечення. ПС у своєму складі мають повітряний та протиповітряний компоненти, які розподіляються на роди військ: бомбардувальну, винищувальну, штурмову, розвідувальну, транспортну авіацію, зенітні ракетні та радіотехнічні війська.

ПС є найбільш молодим видом ЗСУ, який сформовано на базі ВПС та ВППО лише на початку 2005 р. Цей процес був не легким та супроводжувався запеклими дискусіями серед військових фахівців. Неодноразово змінювались державні нормативні акти, якими визначалось спільне або окреме існування сил та засобів авіації і протиповітряної оборони. Концепцією оборони і будівництва ЗСУ було визначено, що у складі ЗСУ доцільно утримувати єдиний вид – ВПС (війська охорони повітряного простору). Це положення було законодавчо закріплено в Законі України “Про Збройні Сили України” в редакції від 6 грудня 1991 р. Така структура була визначена на підставі відповідальності кожного з видів Збройних Сил за свою сферу застосування: сушу – повітря   море, що передбачало об’єднання ВПС та Сил ППО.

Слід зазначити, що під юрисдикцію України від Радянської Армії перейшло потужне угрупування авіації та сил і засобів протиповітряної оборони, які організаційно складали чотири повітряні армії, Окрему армію протиповітряної оборони та корпус ППО. Незважаючи на прийняті нормативні акти, швидкого об’єднання в єдиний вид не відбулось. Основні труднощі полягали в тому, що два види, які відповідають за єдину повітряну сферу оборони, мали свої самостійні, за деякими параметрами несумісні системи, органи зв’язку, управління та забезпечення. Крім того, цей процес ускладнювався як нелегкими умовами формування ЗСУ, так і відсутністю досвіду військового будівництва у воєнно-політичного керівництва країни. Як наслідок, протягом 1993-1996 рр. неодноразово з’являлись укази Президента України то про початок створення єдиного виду ЗСУ (від 28.01.1993 № 31/93 “Про ВПС України”, від 20.04.1995 № 326/95 “Про Війська Повітряної Оборони України”), то про існування ВПС та Сил ППО, як окремих видів ЗСУ (від 23.04.1992 № 271/92).

В червні 1996 р. процес створення Військ Повітряної Оборони України було призупинено, а внесенням 5 жовтня 2000 р. змін до Закону України “Про Збройні Сили України” Верховна Рада України законодавчо закріпила існування у ЗСУ чотирьох видів – СВ, ВПС, ВППО, ВМС. Основними причинами невдалої спроби будівництва єдиного виду Збройних Сил на основі об’єднання ВПС та ВППО були: відсутність науково-обґрунтованої програми об’єднання; ведення будівництва нового виду Збройних Сил без врахування реального економічного стану в державі; недостатній досвід при проведенні таких масштабних заходів військової реорганізації.

Протягом 1997-2001 рр. ВПС та ВППО проводили заходи розвитку згідно з завданнями, які були визначені у Державній програмі будівництва та розвитку ЗСУ до 2005 р. Проте, до тривидової структури знову повернулися у 2002 р., були проведені підготовчі заходи, але реальні кроки по створенню нового виду розпочались після внесення відповідних змін до Закону України “Про Збройні Сили України”. Формування ПС, як єдиного виду ЗСУ, відбувалось упродовж 2004-2005 рр., коли було сформовано на базі командувань ВПС та ВППО об’єднане командування виду, на базі двох авіаційних корпусів та трьох корпусів протиповітряної оборони були сформовані повітряні командування “Захід”, “Південь”, “Центр” та тактична група “Крим”. Було проведено бойове злагодження органів управління у новій організаційно-штатній структурі, розпочато заходи щодо побудови єдиної системи бойового і оперативного управління та її необхідного технічного оснащення.

З 2006 р. ПС ЗСУ виконують заходи Державної програми розвитку ЗСУ на 2006-2011 рр., якими передбачені глибинні зміни у їх структурі та складі, спрямовані на підвищення їх боєздатності та оперативних спроможностей. Передбачено створення автоматизованої системи управління авіацією та протиповітряною обороною, а також побудова єдиного радіолокаційного поля в рамках автоматизованої системи управління.

В рамках виконання програми у 2006-2007 рр. удосконалювалися елементи системи управління, структура з’єднань та частин. В цей же період переформовані авіаційні винищувальні бригади, штурмова авіаційна бригада, авіаційна бригада бомбардувально-розвідувальна в бригади тактичної авіації, а авіаційні бригади транспортні – в бригади транспортної авіації. Подальше їх удосконалення відбувається шляхом оптимізації чисельності, покращення якості людських ресурсів, опанування нових форм і способів застосування, оснащення новими та модернізованими зразками озброєння і військової техніки, підвищення рівня підготовки. Основною перепоною на шляху виконання запланованих заходів, як і для усіх Збройних Сил України, є обсяги фінансування. В першу чергу, це стосується оснащення авіаційною і протиповітряною технікою та досягнення запланованого рівня підготовки частин та особового складу.

Військово-Морські Сили України

Процес формування ВМС можна впевнено назвати одним із найбільш важких випробувань України на шляху побудови власних Збройних Сил. Він відбувався на базі Чорноморського Флоту (ЧФ) Радянського Союзу. Всього, станом на січень 1992 р., корабельний склад ЧФ СРСР складався з 113 бойових кораблів та катерів (з яких 14 дизельних підводних човнів, 3 крейсера, 13 фрегатів, 18 тральщиків, 22 десантних засоби (з них 6 амфібійних), 18 бойових катерів), 28 кораблів спеціального призначення (з яких 4 підводних човна, 2 корабля управління, 10 розвідувальних кораблів та 12 інших кораблів та катерів) та 395 суден забезпечення. Авіація Чорноморського флоту мала у своєму складі 163 бойових літаки і 85 бойових вертольотів.

Вперше принципова домовленість між Україною і Російською Федерацією по зазначеному питанню досягнута в ході переговорів державних делегацій України і Російської Федерації 11 січня 1992 р., де було підписане спільне “Комюніке про переговори державних делегацій України і Російської Федерації з воєнно-політичних питань”. В ньому визначалось, що частина дислокованих в Україні сил ЧФ безпосередньо входить до складу Збройних Сил України. Президент України своїм Указом від 5 квітня 1992 р. № 209 “Про невідкладні заходи по будівництву Збройних Сил України” постановив сформувати ВМС України на базі сил ЧФ, дислокованих на території України, та поставив завдання Міністерству оборони України приступити до формування органів управління ВМС України. З метою усунення військово-політичних інцидентів 3 серпня 1992 р. відбулася зустріч між президентами України та Росії, у ході якої була підписана “Угода між Україною і Російською Федерацією про принципи формування ВМС України і Військово-Морського Флоту Росії на базі ЧФ колишнього СРСР”. Але зазначена угода не забезпечила прозорості процесу та не надала механізмів практичної реалізації підписаних домовленостей. Напруженість навколо цього питання продовжувала загострюватись. Тому, 17 червня 1993 р. на зустрічі президентів України і Росії у Москві підписано чергову Угоду про невідкладні заходи щодо формування ВМС України і ЧФ РФ на базі ЧФ колишнього СРСР, у якій було сплановано розподіл останнього за принципом 50 на 50 відсотків.

3 вересня відбулася друга за 1993 р. зустріч Президентів України та Росії щодо подальшої долі ЧФ. Відповідно до Угоди ЧФ мав бути виведений зі складу об’єднаних Збройних Сил Співдружності незалежних держав і підпорядкований Президентам України і Росії. На формування флотів було відведено перехідний період до 1995 р. 9 червня 1995 р. між Україною і Росією було підписано “Угоду між Україною і Російською Федерацією по ЧФ”, яка визначила параметри розподілу ЧФ. Остаточно всі питання стосовно розподілу ЧФ СРСР були визначені 28 травня 1997 р. в “Угоді між Україною та Російською Федерацією про параметри поділу ЧФ”, відповідно до якої корабельний склад ЧФ розподілено у співвідношенні 81,7 %   Росії та 18,3 %   Україні. Безпосередньо розподіл ЧФ колишнього СРСР остаточно завершився в другій половині 1997 р.

До складу ВМС ЗС України увійшло 34 бойових кораблі та катери (з них 1 підводний човен, 3 корабля безпосередньо прийнято від кораблебудівельної промисловості), 6 кораблів спеціального призначення, 100 суден та катерів забезпечення, 12 літаків, 30 гелікоптерів, 227 берегових об’єктів, а також велику кількість техніки, озброєння, боєприпасів та іншого майна. Незважаючи на існуючі об’єктивні перешкоди, структура ВМС ЗС України динамічно розвивалась. Якщо у 1993 р. у складі ВМС було близько 30 військових частин та установ, то вже у 1997 р. було майже 300 військових частин, установ та закладів чисельністю особового складу понад 16 тисяч чоловік. На отриманих від ЧФ РФ фондах, кораблях та суднах були сформовані військові організми, які стали основою створення частин бойового, тилового і технічного забезпечення.

З метою удосконалення структури та приведення її у відповідність до покладених на ВМС завдань: у 1996 р. сформовані Західний та Південний морські райони, які у 2004 р. переформовані відповідно у Західну та Південну військово-морські бази; у 2001 р. створено оперативно-тактичне об’єднання ВМС   ескадру різнорідних сил, до складу якої увійшли бригади надводних кораблів; у 2003 р. прийнято зі складу СВ ЗСУ армійський корпус, який був переформований у Командування військ берегової оборони.

З 2006 р. ВМС основні зусилля спрямовують на виконання завдань Державної програми розвитку ЗСУ на 2006-2011 рр., заходи якої направлені на досягнення якісно нових параметрів щодо структури, складу, рівня підготовки та взаємосумісності з флотами інших країн. З цією метою протягом 2006-2007 рр. у ВМС ЗСУ удосконалені структури військово-морських баз, морської авіаційної бригади та бригади берегової оборони, створені Центр морських операцій на базі ескадри різнорідних сил, Центр військ берегової оборони. Для підтримання взаємодії з учасниками антитерористичної операції в Середземному морі “Активні зусилля” створено контактний пункт, який цілодобово здійснює моніторинг судноплавства, ймовірної терористичної та іншої незаконної діяльності на морських комунікаціях у Чорному, Середземному морях та у портах України.

На сьогодні організаційно до складу ВМС входять командування, центри морських операцій та військ берегової оборони, дві військово-морські бази (Південна і Західна), бригади надводних кораблів, морська авіаційна бригада, окрема бригада берегової оборони, частини бойового та матеріально-технічного забезпечення. Родами військ ВМС ЗСУ є: надводні сили, підводні сили, морська авіація, війська берегової оборони, берегові ракетно-артилерійські війська та морська піхота. Основні зусилля ВМС у 2011 р. спрямовані на підвищення рівня бойової готовності, який забезпечить виконання всього спектру покладених завдань.

Проблем, які супроводжують процес розвитку видів ЗСУ на сучасному етапі достатньо. Негативний вплив на якість виконання ними завдань відіграє рівень їх фінансового та матеріально-технічного забезпечення. Особливо це стосується стану озброєння та військової техніки. В умовах обмеженого забезпечення потреб війська керівництвом ЗСУ проводиться робота з підтримання достатнього рівня боєготовності та боєздатності військ (сил).

Разом з тим, зміни в безпековому середовищі, нові виклики та загрози у військовій сфері, інші чинники вимагають проведення рішучих кроків з реформування національних збройних сил, переведення їх на якісно нові стандарти. Виходячи з цього Генеральним штабом розроблено проект Концепції подальшого реформування і розвитку Збройних Сил України на період до 2016 р., яка визначає мету, завдання та основні напрями подальшого реформування і розвитку ЗСУ у загальній системі Сектору національної безпеки і оборони України.