ІЗМАЇЛЬЩИНА У ХІХ СТ.: СОЦІОКУЛЬТУРНА СПАДЩИНА

У ході пізнання минулого своєї батьківщини, за висловом Л.Зашкільняка, продукуються смисли для культурної комунікації сучасників [1, с. 597]. У вимірі малої батьківщини цей процес, безумовно, сприяє згуртуванню мешканців краю в горизонтальне співтовариство, формуванню у них почуття соціальної солідарності та відповідальному ставленню до майбутнього рідної землі.

Наповнення смислами життєпростору Ізмаїльщини дослідниками триває, чимало сторінок історії краю потребують вивчення та осмислення. Зокрема, доленосним для буття цього регіону було ХІХ століття, у яке він «вступив» складовою мусульманської Туреччини, перетворившись в ході її військового протистояння з Росією у 1806-1812 рр. на майже безлюдну територію; а «вийшов» з цього століття регіоном зі своїм «обличчям», де тривали бурхливі модернізаційні перетворення. Характерною рисою «обличчя» краю наприкінці століття був надзвичайно строкатий в етнічному відношенні склад населення, мирні стосунки між представниками різних культур, переважна більшість яких знайшла на Ізмаїльщині нову батьківщину, оскільки належала до нащадків чималої кількості мігрантів, що заселили край у попередні десятиліття.

Вивчення історії Ізмаїльщини досі не стало в науковій літературі об′єктом спеціальної уваги, хоча фрагментарно минуле краю описано у низці праць вчених дореволюційної доби [2], радянських часів [3] та сучасності [4-8]. Не прагнучи усебічного висвітлення проблеми, спробуємо охарактеризувати найважливіші явища соціокультурного буття Ізмаїльщини ХІХ ст.

Пройшло ХІХ століття для краю під знаком протистояння між Росією та Туреччиною: три війни між цими країнами і як наслідок - перманентні зміни у державній приналежності регіону не створювали тут сприятливих умов для усталення соціальних та культурних традицій. Водночас кожна «нова» влада, заволодівши краєм, приступала до його «оновлення», що створювало на цій землі динамічне культурне середовище. С включенням в 1812 р. Бессарабії до складу Росії у передмісті фортеці Ізмаїл в жовтні цього року було засновано місто Тучков [8, с. 443], а у 1830 р. - особлива територіально-адміністративна одиниця Ізмаїльське градоначальство, що усе разом створювало організаційне підгрунтя для господарської і культурної розбудови Ізмаїльщини. До складу градоначальства увійшли міста Тучков, Кілія, Рені, селища Кугурлуй, Сафіани, Броска, Хаджи-Курда, Кислиця, Муравльовка, Вілкове, Чимашир, Гасан-Спаг [9, с. 98]. Дослідник І.Юрій зазначає, що градоначальства створювались в стратегічно важливих регіонах на нещодавна приєднаних територіях і мали завдання пришвидшити процес колонізації краю, вжити ефективних заходів для його заселення та інтенсивного розвитку [9, с. 197]. Ізмаїльський градоначальник С.Тучков отримав надзвичайні повноваження від імператора і був підлеглий особисто йому та Новоросійському і Бессарабському генерал-губернатору [9, с. 91]. Вже у 1820-1830-ті рр., як свідчать архівні дані, в краї відбувалась активна розбудова адміністративних, освітніх, господарських об′єктів. У 1823 р. відкрито перші ланкастерські школи, 1825 р. – Ізмаїльський комерційний суд, 1827-1828 рр. – будівничі комітети, совісні суди, 1831-1833 рр. – влаштовано богодільню та гостинний двір в Ізмаїлі (так в документах часто іменували місто Тучков), завершено будівництво Свято-Покровського собору, у 1834 р. поблизу міста Тучков заведено громадські виноградники та фруктові сади [10, арк. 4-8]. Населення Ізмаїльщини складалось з малоросів, великоросів, вірмен, євреїв, циган, греків, молдован, болгар тощо [11, арк. 5-45]. Важливою культурною домінантою, яка сприяла встановленню мирних відносин між представниками різних етнічних культур в краї, було православ′я – культуроутворююча релігія для більшості мешканців Ізмаїльщини [6, с. 76]. Проте у 1856 р. Ізмаїльське градоначальство припинило існування, край по результатах Кримської війни перейшов до Молдавії, а через кілька років – до Румунії, у складі якої перебував до 1878 р. Розпочався новий період розвитку Ізмаїльщини.

Протягом цього періоду регіон став плацдармом для скупчення та підривної діяльності антиросійських сил, що ставили за мету, користуючись підтримкою західних держав, розпочати військові дії на прикордонні Росії та сприяти поваленню у ній монархічного режиму [7, с. 46]. Активну діяльність спробували розгорнути масони, проте їх ідеї викликали протестні настрої серед місцевого населення, більшість якого, будучи малоосвіченим та вірним православній традиції, звинуватило безбожників-масонів у бідах, що прийшли разом з посухою в край [12, с. 82]. Загалом минуле Ізмаїльщини у контексті її перебування в складі Дунайських князівств мало вивчалось і потребує ретельного опрацювання документальної бази. Натомість одне явище соціокультурного життя краю викликає особливий інтерес. Пов′язане воно з реформами румунської влади 1864-1874 рр., у ході яких в краї постало комунальне самоуправління. Усе населення Ізмаїльського повіту об′єднувалось у громади-комуни, будь-який мешканець краю мав обов′язково бути приписаним до певної комуни і сплачувати відповідні податки. Кожна комуна – міська (об′єднувала населення міста та прилеглих територій) чи сільська (об′єднувала населення одного або кількох селищ) - були самостійними юридичними особами, формально - установами всестанового характеру. У межах Ізмаїльського повіту існувало 108 сільських комун. Управлялась комуна комунальною радою в складі 9-17 осіб. Ради обирались усіма членами комуни, які досягли 21 року, мешкали у комуні не менш двох років та сплачували державі належні податки. Виборці ділились на дві колегії відповідно до суми сплачуваного податку, вибори проводились раз на чотири роки. Очолював комунальну раду примар, його особа затверджувалась губернатором. По затвердженні примар ставав представником місцевої адміністрації, давав клятву на вірність державі і монарху, отримував платню з комунального бюджету. Самостійність комуни проявлялась у її праві вирішувати деякі питання життя комуни господарського характеру, зокрема, щодо утримання місцевої церкви, священників, соціально незахищених мешканців, приміром, дітей-сиріт. Не менш важливим напрямком діяльності було опікуватись ефективністю місцевого аграрного виробництва, вживати заходи щодо підвищення культури господарювання на селі. Фінанси комуни складались з 20-відсоткових відрахувань від загальної суми прямих державних податків, що стягувались з населення, та від надання в оренду закладів, що торгували міцними напоями. До обов′язкових для комуни видів діяльності утримання комунального управління, початкових шкіл, громадських будівель, цвинтарів, видатки на фінансове і загалом господарське планування та справочинство [5, с. 27-28].

По входженні Ізмаїльщини до складу Росії у 1878 р. нова влада залишила тут систему комунального самоврядування, оскільки у повіті з його поліетнічним складом населення в різних частинах мешканці на різних, зумовлених історичними обставинами, засадах користувались чи володіли землею, мали різні права в господарському і соціальному житті. Держава мусила врахувати специфіку етнокультурного буття краю і докласти зусилля, аби запобігти появі на своїх південно-західних кордонах вогнища конфліктів чи то на соціальному, чи то на етнічному, чи то на релігійному грунті. Не менш важливим аргументом, який змушував російських урядовців шукати адекватні форми управління краєм, була необхідність якнайшвидше налагодити виконання місцевими установами фіскальних функцій. Виходячи з цього, радикальна руйнація і реорганізація місцевого управління загрожувала виконанню тут важливих державних завдань і соціальній стабільності. Дореволюційні історики акцентували увагу на всестановому характері організації комунального самоуправленні і зазначали, що на відміну від інших регіонів Росії, мешканці Ізмаїльщини буцім-то мали більше прав у вирішенні проблем свого життя, при чому усі члени комуни мали рівні права у комунальному самоврядуванні, тоді, як, на думку цих дослідників, після запровадження у 1861 р. селянського та у 1864 р. земського самоврядування населення інших російських губерній зазнавало надмірної опіки та адміністративного контролю з боку управлінців, селяни були позбавлені «господарського самоуправління». Натомість, аналіз архівних джерел змушує поставити питання про достатність підстав щодо високих оцінок комунального самоврядування на Ізмаїльщині порівняно з іншими регіонами Росії. Дійсно, на формальному рівні селяни цього краю залучались до самоврядної діяльності у комуні, проте в реальному житті самоврядування у розглядуваний період тут, як і в інших регіонах, зазнавало надмірних контролю та тиску з боку поліцейсько-адміністративних установ, комунальне самоуправління на Ізмаїльщині, по суті, складовою місцевого поліцейсько-адміністративного апарату. Про досягнення в організації господарського життя своїх місцевостей з боку комунальних установ Ізмаїльщини, їх інтеграцію до земських об′єднань початку ХХ ст. тощо архівні джерела «мовчать». Подибуємо зовсім інші відомості, зокрема, про несвоєчасну сплату комунами коштів казначейству, постійну заборгованість у виконанні податкових зобов′язань через неврожаї, несплату грошів вчителям сільських шкіл, дріб′язкову опіку і контроль з боку «непремєнних земських комітетів». Величезну перешкоду в організації ефективної допомоги з боку губернського земства комунам Ізмаїльщини становили фінанси останніх: комуни не сплачували податки з землі і нерухомості, як у решті «земських» регіонів країни, а сплачували окладні збори і прямі податки, також населення виконувало натуральні повинності. Кошти йшли у державну казну, губернське ж земство витрачало фінанси на улаштування шляхів сполучення в краї, утримання лікарень та інших установ соціальної допомоги, послугами яких користувались мешканці ізмаїльських комун. У документації Бессарабської губернської земської управи вказувалось, що через невідповідність системи оподаткування ізмаїльських комун «загальноземській» системі оподаткування кошти від них не отримує. Саме тому протягом 1910-1911 рр. губернські земці неодноразово виступали з клопотанням щодо необхідності уніфікації системи земського самоуправління на Ізмаїльщині [5, с. 28].

Сучасний дослідник В.Григор′єв зазначає, що комуна належить до тих типів спільнот, які постали в умовах відсутності транспортних систем модерного типу і функціонували в обмеженому географічному просторі. Общинна ж модель, застосована в інших губерніях Росії, прагне до збалансованих відносин між індивідуумом і групою [13, с. 211-213]. Отже, питання щодо ефективності комунального самоврядування на Ізмаїльщині означеними часами залишається відкритим, попереду ретельний аналіз діяльності ізмаїльських комун у справі господарського та загалом суспільного оновлення краю, як і загалом регіональна соціокультурна спадщина ХІХ століття.

Література

1. Зашкільняк Л. Метаморфози сучасної Кліо (про нові тенденції світового історіописання на початку ХХІ століття) // Theatrum humanus vitae: Студії на пошану Наталії Яковенко. – К., 2002. – С. 595-604.

2. Куницкий П. Краткое статистическое описание Заднестровской области, присоединенной к России по мирному трактату, заключенному с Портою Оттоманскою в Бухаресте 1812 года. – С-Пб., 1813. – 30 с.; Гессен І.В. Сельская коммуна в Измаильском уезде Бессарабской губернии // Мелкая земская единица: Сборник. – СПб., 1902. – С. 179-185.

3. Будак И.Г. Буржуазные реформы 60-70-х годов XIX в. в Бессарабии. Кишинев, 1961.; Андриевский В.А. Бессарабское земство (1890-1914 гг.): Автореф. дис… канд. ист. наук: 07.00.02. – Кишинев, 1985. – 18 с.

4. Марчук Ю.І., Тичина А.К. Ізмаїл. Історичний нарис. – Одеса, 1997. – 72 с.; Лебеденко О.М. Українське Подунав`я: минуле та сучасне / О.М. Лебеденко, А.К. Тичина. – Одеса, 2002. – 208 с.; Бачинська О. А. Українське населення Придунайських земель XVIIІ – початок ХХ ст. (Заселення й економічне освоєння). – Одеса, 2002. – 328 с.; Пригарин А. Русские старообрядцы на Дунае: формирование этноконфессиональной общности в конце XVIII – первой половине ХІХ вв. – Одесса-Измаил-Москва, 2010. – 528 с.; Грек И.Ф., Руссев Н.Д. 1812 – поворотный год в истории Буджака и «задунайских переселенцев». – Кишинев, 2011. – 142 с.

5. Верховцева І.Г. Комунальне самоврядування на Ізмаїльщині (кінець ХІХ – початок ХХ ст..): pro et contra // Матеріали V Волинської Міжнародної історико-краєзнавчої конференції (м. Житомир, 9-10 листопада 2012 р.): Збірн. наук. праць. - Житомир, 2012. – С. 26-29.

6. Верховцева І.Г. Православ′я в історичних долях Південної Бессарабії // Філософія. Культура. Життя.: Міжвузівський збірник наукових праць: Спеціальний випуск: Матеріали IV всеукраїнських філософсько-богословських читань «Православ’я у світовій культурі» (Дніпропетровськ, 2006.). – Дніпропетровськ, 2007. – С. 74-77.

7. Верховцева І.Г. Антиросійські організації у Подунав′ї (60-70-і рр. ХІХ ст.): за матеріалами двох справ з фондів Державного архіву Одеської області // Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри: збірка наукових праць. ІV Міжнародна наукова конференція 26–27 квітня 2013 р. – Одеса, 2013. – С. 43-47.

8. ПЗЗ – І. – Т. ХХХІІ. – № 25248. – С. 443.

9. Юрій І.А. Інститут градончальства в системі державної влади на Півдні Російської імперії (ХІХ – початок ХХ ст.: Дисерт… канд. юридичних наук. - Одеса, 2010. – 262 с.

10. Державний архів Одеської області. – Ф. 1. – Оп. – 214. – Спр. 21.

11. Комунальна установа «Ізмаїльський архів». – Ф. 514. – Оп. 1. – Спр. 33.

12. Верховцева І.Г. Масони на Ізмаїльщині (60-70-і рр. ХІХ ст.) // Матеріали ІХ Міжнародної науково-практичної інтернет-конференції «Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах СНД» (березень 2013 р.): Зб. наук. праць. – Переяслав-Хмельницький, 2013. – С. 81-82.

13. Григорьев В.А. Эволюция местного самоуправления. Отечественная и зарубежная практика: Монография. – К.: Истина, 2005. – 424 с.