СУСПІЛЬСТВО ЯК ПРАВОВА КАТЕГОРІЯ: ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ЮРИДИЧНОЇ АНТРОПОЛОГІЇ

Проблема співвідношення права та людини (у широкому контексті – суспільства) – одна з найголовніших у дослідницькій зоні соціокультурної антропології. Питання «антропологічності» у юриспруденції залишається важливим аспектом наукових пошуків на заході. В умовах незалежної України мають бути створені теоретичні засади та методологія таких наукових пошуків і в середовищі українського суспільства. Основою для цього має стати юридична антропологія [8, c. 191-204].

Юридична антропологія – субдисципліна соціокультурної антропології, предметом якої є дослідження «юридизації» людини, людської свідомості та усіх сторін її життя. Це передбачає глибоку характеристику правової свідомості первісно-примітивних, архаїчних, історичних державних, історичних недержавних і аналогічних сучасних суспільств. Необхідно зазначити, що платформою для юридично-антропологічних студій є такі аспекти: звичаєве право етносу, історична та сучасна характеристика останнього; «юридизація» суспільної свідомості, етнічної та соціальної психології; роль правової свідомості та розуміння права у етнографічній спадщині, етнографічні вияви «юридичності» буття; характер взаємовідносин між правом, його звичаєвими та офіційними виявами, і людиною у її суспільному (класовому та етнічному) контексті; роль, місце та положення людини у природному праві, філософії права; «людиноцентричність» у звичаєвих та офіційних правових концепціях; право людини в юридичних документах, нормативних актах, законах [1, c. 3-15].

Власне, усе вищенаведене і складає предмет юридичної антропології. Слід також підкреслити, що на заході та і на пострадянському просторі досить часто вживаються і такі терміни як «антропологія права», «правова антропологія». Теоретично, з точки зору соціокультурної антропології це не має жодного значення і усі три терміни означають одне й те саме і використовуються для означення одного вчення. Однак, на мою думку, слід враховувати і практичну сторону цієї проблеми. Саме тому необхідно визначитись з єдиним терміном, не забуваючи, однак, про наявність у науковій літературі його аналогів та активного використання в науковому середовищі. Таким терміном має бути юридична антропологія, як поняття котре одразу визначає «юридизацію» людини як головний предмет своїх досліджень. У цьому контексті, термін «право» одразу інкорпорується до свого практичного вияву – юриспруденції. Розвиток цього антропологічного напрямку припав на другу половину ХХ століття, коли відбувалось становлення соціокультурної антропології як міждисциплінарної, фундаментальної науки про людину. Її створення ознаменувала поява таких досліджень як «Правова антропологія» Е. Лампе (1970 р.), «Антропологія права» Л. Поспісіл (1971р.), «Юридична антропологія» Н. Рулана (1988 р.). Остання праця остаточно закріпила юридичну антропологію на позиціях окремої субдисципліни соціокультурної антропології і навіть дала можливість певних претензій на окремішність «антропології права» від інших антропологічних наук. Втім, методологія впевнено доводить культурно-антропологічний характер юридичної антропології [5; 10].

Коріння юридичної антропології слід шукати ще в ранніх системах правовідносин, що підкреслював і Н. Рулан [10, c. 21-45]. У цьому контексті, прослідковуються досить глибокі теоретичні й, особливо, методологічні взаємозв’язки між юридичною антропологією з одного боку та історичною антропологією, політичною антропологією, історією вчень про державу та право, теорією держави та права – з іншого. При цьому історична антропологія розуміється і у контексті історії повсякденного життя людини, і у контексті історіографії людини та суспільних формацій («антропоса»). Глибока взаємопов’язаність між юридичною та політичною антропологією, закладена вже на рівні етнопсихологічного, традиціоналістичного характеру останньої. Тобто, якщо юридична антропологія вивчає правовий традиціоналізм (переважно звичаєве право), то політична антропологія досліджує традиціоналізм політичний (у формулі «традиціоналізм-фундаменталізм-консерватизм»), де важливу роль відіграють уявлення людини про державу, свої права у державному організмі, побудову справедливого «апарату насильства». юридична антропологія досліджує правовий традиціоналізм у свідомості та практиці як державних, так і недержавних суспільств [8, c. 250-253]. При цьому, вона методологічно споріднена із соціологією, політологією, етнополітологією. Серед українських дослідників, взаємопов’язаність між правовою системою та етнополітологією (на відміну від політичної антропології, етнополітологія вивчає переважно етнополітичну поведінку людей, міжетнічні конфлікти, етнічні меншини у державі, відносини між різними етносами у єдиному державно-політичному організмі і т. ін.) відзначає Р. М. Коршук у своєму дослідженні «Етнополітологія» (2011). Зважаючи на це, у контексті етнополітології, політичної антропології та етнології (в тому числі етносоціології), слід виділити такий правничий напрямок як «етноправознавство» [6, c. 10-35].

Р. Френч вважає, що право не можна відмежовувати від соціуму, від суспільства. Фактично, його погляди можна узагальнити наступною формулою: «право-людина-суспільство», де право через людину та її свідомість інтегрується в суспільство, перетворюється в суспільну формацію. Власне, у регулюванні соціальних відносин, конфліктів, непорозумінь через віднайдення традиційних для суспільства методів і полягає сутність практичного втілення юридичної антропології. Конфлікт, неправові дії, на думку Фрезера – породження соціальне. Визнаючи дане бачення проблематики, мушу, однак, зазначити, що у контексті будь-якого правового прецеденту, дії будь-якої особистості залежать від рівня розумових здібностей, соціальної та індивідуальної психології, окремих якостей етнічної психології, що у своєму комплексі відноситься до культурно-антропологічного аспекту. Саме тому, на мою думку, культура виступає більш фундаментальною підставою для юридично-антропологічних досліджень, аніж соціум. При цьому, соціум у своїх правових відносинах та колізіях повністю залежить від культури в її антропологічному розумінні [5; 7].

Отже, цілком заслужено, фундатором загальної теорії юридичної антропології слід вважати Р. Френча. Інші концепції оформлені С. Мором, С. Меррі, М. Сімсом, слугують доповненням до цієї теорії. Зокрема, С. Ф. Мор визначає як дослідницький ареал юридичної антропології недержавні правові системи, державні правові системи, правовий світогляд в архаїчних спільнотах і додає до цього переліку вивчення правосвідомості в окремих класах. Заслуговує на увагу думка про те, що соціальні правові норми продукуються не лише державним апаратом, але й соціальною свідомістю. В цьому, на мою думку, слід вбачати вияв традиціоналізму у соціальній психології. Тобто, клас, враховуючи державну систему регулювання певних аспектів поведінки, сприймає ті або інші правові норми, у відповідності до власної правової традиції, власного, відмінного від інших, правового світогляду.

В українському дослідженні за редакцією В. Кушерця заслуговує на увагу характеристика принципів історико-філософського розвитку юридичної антропології, заснована на концепції «пошуку нових теорій» С. Меррі. Зокрема, останній виділяє наступні підходи в історії юридичної антропології: «еволюційна теорія, яка використовувалася колонізаторами у Африці та Азії як наукові підстави для утвердження законності своєї влади; теорія соціальних зв’язків, згідно з якою вибір способу врегулювання спору та його результат залежить від характеру соціальних відносин між сторонами (М. Глюкман та ін.); диспутарний підхід, що розглядав право як процеси конфліктів; етноісторичне дослідження права в т. зв. «світоісторичний час» (Д. Стар, Д. Коллієр та ін.); інтерпретаційний, де право тлумачиться в залежності від культури (Л. Розен)» [7; c. 28]. Методологію юридично-антропологічних досліджень серед пострадянських вчених окреслює російська дослідниця Н. Новікова: «На розвиток цієї дисципліни в Росії (а також в Україні – В. М.) суттєво вплинули ідеї правового плюралізму, що розглядається як співіснування двох і більше правових систем, коли поведінка людини відповідає більш ніж одному правопорядку. В сучасних умовах цікавість до цих досліджень викликана також тим, що звичаї і традиції корінних народів стають частиною правової системи держави. Сучасна юридична антропологія приділяє особливу увагу порівняльному дослідженню традиційних і сучасних правових систем, аналізу субкультур, особистих (соматичних) прав, правам людини у міжнародному та національному праві. Юридична антропологія виступає як фундаментальна наука, котра вивчає правовий процес, щоб створити адекватне уявлення правового буття людини. І одночасно з цим, як прикладна наука, метою якої є створення законодавства, заснованого на стилі життя людей, який регулюється різними нормами… Юридично-антропологічні дослідження засновані на сполученні нормативного і процесуального аналізу. Вони будуються на методах польової етнографії: безпосереднє спостереження, інтерв’ю, аудіовізуальна фіксація матеріалу. Юридична антропологія вивчає правове буття людей, розглядаючи відносини, виникаючі в них у зв’язку з правом або його порушеннями, юридичними конфліктами…» [7].

У правовій сфері головною ознакою юридичного традиціоналізму слід вважати звичаєве право. Останнє – це окрема система неофіційних, не затверджених норм і правил, вироблених у кожного етносу протягом історичного процесу за певних історичних умов, яке виступає підставою етнічної та етносоціальної моралі, регулює індивідуальну та суспільну поведінку. Як відомо, нині звичаєве право в сучасних та індустріальних суспільствах зберігається лише в локальному форматі. Саме тому деякі дослідники вважають предметом юридичної антропології передусім архаїчні та первісно-примітивні спільноти, котрі збереглись у сучасному світі [5; 8; 10]. В юридичній антропології дослідження звичаєвого права передбачають, зокрема, і визначення взаємозв’язків між правовим традиціоналізмом етносу та конституційним (у німецькій традиції – «державним») правом. Ця тема, як в українських, так і зарубіжних умовах, на мою думку, потребує більш детального дослідження [4; 8]. Зокрема, необхідно визначити методологію такого дослідження. Звичаєве право тут виступає не як архаїчна, а як традиційна форма, характерна для етнічного організму від перших форм її державності або племінних об’єднань (у випадку з примітивними спільнотами) і до сьогодні. Виявляється воно на кожному історичному етапі щоразу у новому зовнішньому оформленні, але за суттю та змістом переважно залишається незмінним.

Визначення ролі та функцій юридичної антропології в антропологічній науковій структурі і сьогодні залишається складною проблемою. З одного боку – це «етноправо», звичаєве право, його зв’язки із конституційним і кримінальним правом. Однак, методологічні підходи, створення однієї соціокультурної теорії права – все це так і не було розроблено в комплексі єдиної системи. Нині юридична антропологія має близько десяти теоретико-методологічних систем і не має сталої назви (антропологія права, правова антропологія). Висновки можуть бути наступні:

1) Соціокультурні антропологи мають виробити одну, загальноприйнятну теорію юридичної антропології;

2) Нова «соціокультурна теорія права», запропонована антропологами повинна базуватись на політико-антропологічних, економіко-антропологічних чинниках і відображати право у діях, поглядах, психології етнічних спільнот. При цьому, головним об’єктом досліджень юридичної антропології залишається не стільки колектив, скільки «людина етнічна» [2; 3; 9].

3) Право в антропології слід розуміти як різновид світоглядних позицій кожного окремого етносу. Право у людській свідомості – це категорія моралі та менталітету. Право не може бути однаковим у всьому світі. Воно – унікальна система, що виробляється виключно в етносоціальному контексті і є засобом впливу цього середовища на людину з перших років її життя. Кожен етнос має власне «етнічне право» [2; 4; 9].

4) Правові системи не існують без моралі, цінностей, релігійного світогляду. Це доказ психологічності правових взаємовідносин. Право виховується в людині етносоціальним середовищем. Відбувається так звана «соціальна адаптація». Проте, мораль та моральні цінності – поняття психоментальне і цілком можливо, що фундамент їхнього розвитку закладається на етногенетичному рівні. Теоретично, право навіть можна собі уявити як продукт етногенезу [3; 8; 9].

Юридична антропологія – це важливий розділ антропології, але недостатньо «розроблений». Завданням майбутніх соціокультурних антропологів є побудова чіткої теоретичної бази для цього вчення і використання його для характеристики правового світогляду кожного окремого етносу.

Література:

1. Бігун В. С. Правова антропологія: до питання про дослідження людини в праві. / В. С. Бігун. // Часопис Київського університету права. – 2002. – №1. – С. 3-15.

2. Бромлей Ю. В. Современные проблемы этнографии / Ю. В. Бромлей. – М.: Наука, 1981. – 390 с.

3. Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли / Л. Н. Гумилев – М.: Айрисс-пресс, 2012. – 560 с.

4. Данилюк І. Етнічна психологія як галузь наукового знання: історико-теоретичний вимір / І. Данилюк. – К.: Самміт-Книга, 2010. – 432 с.

5. Ковлер А. І. Антропология права. / А. І. Ковлер. – М.: Норма, 2002. – 480 с.

6. Коршук Р. М. Етнополітологія / Р. М. Коршук . – К.: Алерта, 2011. – 200 с.

7. Кушерець В. І. Антропологія права. / В. І. Кушерець, В. М. Кравець, С. О. Мосьондз та ін. – К.: Знання України, 2011.

8. Мельник В. М. Нариси з теорії соціокультурної антропології / В. М. Мельник. – Вінниця: Нова книга, 2013. –320 с.

9. Мельник В. М. Психологічні аспекти соціокультурної антропології / В. М.

Мельник // Вісник Вінницького Національного Медичного Університету. – 2012. – Т. 16, №2. – C. 518-529.

10. Рулан Н. Юридическая антропология. /Н. Рулан. – М.:Норма,2000. – 301 с.

Науковий керівник: доктор філос. наук, професор Кирилюк Федір Михайлович