ПРИРОДА НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА І ДУХОВНІСТЬ НАШОЇ МОЛОДІ

Ой земле, рідна! Боляче душі

За ту збіднілу фауну і флору.

І сором за душевних тих сліпців,

Що нівечать безцінну твою вроду.

Сліпців, котрі невтямили азів,

Що справжнє щастя – в килимах із квітів…

(Педколектив Трикратської ЗОШ)

Розмаїття живих кольорів... Досліди підтверджують той факт, що кольори та їх поєднання впливають на процеси в організмі людини: діяльність центральної та вегетативної нервових систем; увагу та сприйняття навколишнього середовища; запам’ятовування тощо. Вітчизняні та зарубіжні вчені приділяють значну увагу дослідженню впливу кольорів на психіку людини [6, с. 36].

Природна кольоротерапія регулює вібрації тіла людини на таку частоту, яка дає їй здоров’я, гармонію. Колір має силу, вагу, він необхідний для душі, як повітря для тіла. Зелені газони біля офіційних установ можливо втомлюють зір одноманітністю, не вистачає барвів, які лікують, зближують, відміняють напруженість і офіційність. А відсутність не тільки квітів, а й зеленої трави біля житлових будинків робить буденність сірою та похмурою.

Мета статті – акцентувати увагу на вихованні почуття прекрасного через емоції радості, подиву та захопленості красою природи й створення певних умов для спілкування українського суспільства зі своєю природною та культурною спадщиною.

В. Гетьман на підставі аналізу літературних джерел з археології, етнографії, історії, природознавства дотримується думки, що нація формується, насамперед, через духовне та практичне освоєння природи, що особистість від батьківської землі отримує живильні соки, наснагу до творчості, інтуїтивні імпульси для духовних пошуків. Заповідний ландшафт порівнюється з місцем церкви у спасінні людських душ, його високий виховний потенціал, естетика виховує, вражає [2, с. 20-21].

Ф. Достоєвський говорив, що краса врятує світ. Підтвердженням цьому є незаймана краса земної природи, яка впливає і буде впливати в подальшому на нашу релігію, філософію, мистецтво, науку і визначатиме матеріальний і духовний розвиток людства. Крім духовного, може здійснюватися ще й інтелектуальний «діалог» людини і природи. Помічено: там, де знаходяться і ще збереглися найбільш цінні природні місцевості, своєрідна духовна атмосфера, в якій людина найбільш гостро відчуває естетичну досконалість живої природи і своє єднання з нею. Коли милуватися мальовничими ландшафтами, можна відчути на собі всю силу очищення, переконатися, що саме тут вічно співіснують добро, істина і краса. Лев Миколайович Гумільов („Географія етноса в історичний період”, „Етногенез і біосфера Землі”) наводив цікавий приклад з історії середньовіччя. Там, де найбільш була збережена природа, там уціліли древні етноси. Їх врятував Дух своєї землі, вони жили у злагоді з природою [2, c. 21].

Процес формування української нації поєднаний історією, культурою, мовою, традиціями, міфами, легендами, переказами, вірою.

Та, на жаль, тотальна глобалізація суспільного життя призвела до стирання національних і суто індивідуальних якостей людини. На думку академіка М. Жулинського, етноцид уже призвів й до морально-етичної кризи, кризи стосунків людини й природи. Очевидно, що наше ставлення до іншого живого світу – світу рослин, тварин, – моральний тест на людяність, на здатність ідентифікувати навколишній світ як священну територію [3, с. 10]. Автори М. Жулинський та В. Гетьман доводять необхідність культивації національних природного та історико-культурного ландшафтів України, щоб не потрапити в уніфікаційну пастку глобалізації. З природничого погляду в основу глибокого патріотизму нації, її великої любові до своєї країни мусимо класти тиху і невинну чарівність розкішної української природи [2, с. 18; 3, с. 10].

Наприклад, екофілософ Родерік Неш в своїй книзі ”Дика природа і американський розум” пише, як американці XIX ст., не маючи порівняно з Європою іншого предмета гордості (культурні традиції, багата історія), взяли за основу свого націоналізму винятковість і величність дикої природи на американському континенті. Хто знає – можливо, звеличування власної природи, відчуття національної гідності за її красу стало тим фундаментом, на якому виросла велика сила духу американського народу. В Італії, наприклад, встановлений День національного ландшафту [2, с. 20].

Академічні екологи підкреслюють, що головним змістом екологічної освіти залишається накопичення і розвиток біологічних знань про взаємозв'язки, взаємовідношення між живими організмами, а також з-поміж останніми і неживою природою і через безпосередню діяльність. А тому варто приділяти більшу увагу краєзнавчому компоненту змісту освіти. Нині підлітки вивчають загальні теми про людину та географічну оболонку замість вивчення природи і населення своєї місцевості. Були проведені дослідження і з'ясувалося, що у формуванні ставлення підлітків до природи головна роль належить не засвоєнню абстрактних істин глобального рівня, а безпосереднім контактам з довкіллям. Еколог О. Нікольський використав твір М. Некрасова „Саша” („плакала Саша, как лес вырубали...”) для доводу цієї тези : „ дівчинка не стала б плакати за незайманими лісами Амазонії, навіть якби знала, що вони є „легенями планети”. Гірке відчуття втрати викликає у неї вмирання рідного для неї лісу, поряд з яким минуло її дитинство [4, с. 35].

Проблема екологічного виховання молоді полягає не тільки в нагромадженні екологічних знань, а й у вихованні любові до природи, бажання зберегти і примножувати її, у формуванні вмінь і навичок діяльності в природі. Естетична краса природи сприяє формуванню почуттів обов'язку і відповідальності за її збереження, спонукає до природоохоронної діяльності, запобігання нанесенню збитків природі. Екологічна культура передбачає не тільки глибокі знання про навколишнє середовище, а й відповідальне ставлення до природи, вміння вирішувати екологічні проблеми, безпосередню участь у природоохоронній діяльності. Отже, екологічне виховання полягає в веденні системної позаурочної роботи з предмета, що доповнює урочну. Головні засади в завданні і меті екологічної освіти в сучасній школі – це комплексне розкриття проблем охорони природи; взаємозв'язок теоретичних знань з практичною діяльністю учнів в цій сфері; поєднання аудиторних занять з безпосереднім спілкуванням з природою (екскурсії, трудові екологічні практикуми, польові табори тощо) [1]. Цьому можуть сприяти створені в Україні національні природні парки.

Вирішити проблему духовної деградації молоді можуть також і навчально-виховні аграрні комплекси. Це найефективніша сходинка у підготовці молоді до життя. В процесі роботи комплексів є можливість особливу увагу надавати дослідництву. Система освіти школярів та студентів має передбачати і суто практичну діяльність. Набуті теоретичні знання й аналітичні навички необхідно підкріплювати практичними методами та формами роботи: дебатами, рольовими іграми, дискусіями, індивідуальними та груповими проектами. Але навчальний процес повинен мати не лише механічне засвоєння і відтворення певної кількості інформації, а й власну дослідницьку роботу студентів, коли вони самостійно розв'язуватимуть проблеми, знаходитимуть відповіді на питання і, таким чином, міцно закріплюватимуть знання. Це дасть змогу студентам розв'язувати різні життєві ситуації, самостійно приймати рішення та нести за них відповідальність, адже у прийнятті рішень головне не знання проблем, а досвід знаходження шляхів успішного їх розв'язання. Так рівень екологічної вихованості визначається не тільки тим, що знає молодь про правила поведінки в природному середовищі, а також тим, наскільки її емоційні хвилювання пов’язані з навколишнім середовищем, різноманітною діяльністю в ньому.

Практичну спрямованість екологічно доцільної діяльності можна вбачати і в тому, що школярі повинні навчитися оцінювати зміни в складі ґрунтів, рослинного і тваринного світу внаслідок господарської діяльності людини, наводити приклади впливу природи на людину та людини на природу; доречно залучати для формування цих знань і вмінь краєзнавчий матеріал. Стовідсотково краєзнавчу спрямованість матиме виконання підлітками реальних природоохоронних дій, що є необхідною умовою виховання екологічних ціннісних орієнтацій, наприклад, участь в охороні середовища існування рідкісних рослин і тварин своєї місцевості [4, с. 36].

Першопричиною пізнання молоддю навколишнього природного середовища є духовно-емоційний світ. Дедалі ширшає прірва між людиною та довкіллям. Варто лише подивитися з вікна свого будинку і переконатися в цьому, що на місці, де раніше був садок з квітучими деревами, стоїть купа автомобілів, а замість клумбочки з квітами, росте лише зелена трава.

Варто задуматись в пошуках можливостей, „щоб земля в цвіту стала довкола” з обов’язковою, посильною участю молодого покоління. Адже важливо навчити цьому своїх дітей – прикрашати рідну землю. Нині розірвані всі зв'язки між дитиною і природою. Дитина шукає свою нішу в природі на підсвідомому рівні, бо батьки не можуть забезпечити належну екологічну освіту та виховання [5, c. 15].

Отже, необхідною умовою виховання є вплив на духовну сферу особистості, зокрема, споглядання краси природи, чи активній участі в трудовій діяльності, краєзнавстві, благоустрої житлових зон, тощо.

Є ще надія... Природа – геніальний учитель, а ми – її учні.

Література:

1. Волкова Н. П. Педагогіка / Н. П. Волкова. – Р. 2.3 Основні напрями виховання. – К., 2001.

2. Гетьман В. І. Національний ландшафт та етнос / В. І. Гетьман // Науковий світ. – 2010. – №1. – С. 18-21.

3. Жулинський М. Навколишній світ як священна територія / М. Жулинський // Науковий світ. – 2011. – №3. – С. 9-10.

4. Копилець Є. Екологічне виховання шестикласників у процесі вивчення тем „Біосфера” та „Географічна оболонка” / Є. Копилець // Географія та основи економіки в школі. – 2010. – №3. – С. 34-37.

5. Литовка В. Ян навчити дитину розуміти природу? / В. Литовка // Біологія і хімія. – 2010. – №33(645). – С. 12-31.

6. Люшер М. Психология цвета / М. Люшер. – М., 2006. – 280 с.