ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК МОРАЛЬНИХ, РЕЛІГІЙНИХ ТА ПРАВОВИХ НОРМ: СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ АНАЛІЗУ

Проблема регуляції соціальної поведінки людей, не дивлячись на свою прадавню історію виникнення, залишається актуальною і для сучасності. Її розробці присвячені праці філософів, психологів, соціологів, юристів тощо. Проте постійна динаміка економічної, політичної, культурної та інших сфер життєдіяльності суспільства породжує все нові і нові форми людської поведінки, які потребують соціально-нормативного контролю та регуляції. Саме такі функції покликані виконувати право, мораль та релігія.

Виступаючи категорією історичною, право виникло в той період часу, коли людство перейшло до епохи цивілізації. Розвиток виробництва, налагодження товарообміну і розширення у зв’язку із цим системи соціальних відносин обумовили потребу в появі універсального інституту управління цими відносинами, яким і стало право. До його виникнення поведінка людей регулювалась звичаями, які згодом перетворювались на традиції.

Першоджерелами права були релігійні та моральні норми. Як специфічні форми суспільної свідомості, мораль і релігія не просто слугували витоками правових норм, але й до сьогодні справляють помітний вплив на правову систему суспільства. Саме у взаємозв’язку моралі, релігії та права, а також у здатності останнього віддзеркалювати, з одного боку, специфіку соціальної психіки і психологічні особливості поведінки людей певної епохи, а з іншого боку – впливати на них і проявляється психологічний зміст права.

Таким чином, право – це феномен поведінкової культури суспільства, алгебра поведінки людини в соціально розвинутому суспільстві, інструмент цивілізованого розв’язання міжособистісних конфліктів. Право закріплює в обов’язкового-нормативній формі досягнення людської культури, духовно-моральні цінності людства, охороняє суспільство від вторгнення в нього демонічних сил [1, с.22].

В контексті аналізу взаємозв’язку права, моралі та релігії доцільно, на наш погляд, простежити як він видозмінювався в історичному розвитку людства. Так, в епоху античності поняття право було нерозривним із поняттям моралі. Все, що відповідало тогочасним поглядам на справедливість, сприймалося як право. Епоха середньовіччя внесла свої корективи в поняття «право». На відміну від античності, право середньовіччя набуло теократичного характеру. В той час релігія виступала правовою основою суспільного життя, а положення священного писання перетворились на кодекс повсякденної людської поведінки. Порушення цього кодексу неодмінно тягнуло за собою застосування жорстоких караючих санкцій. Історія людства, як відомо, не знає більш жорстокішого у плані покарання «правопорушників» періоду, ніж середньовіччя.

Епоха Відродження як певний переломний етап у розвитку людства ознаменувала себе докорінно новими поглядами на право і правову систему суспільства. Саме в цей час виникає гуманістичний напрям в юриспруденції, сутність законів починає розглядатись з позиції антропоцентризму. Крім цього, характерними ознаками Ренесансу були переорієнтація правової основи владних структур від моралі до політики і зародження ідей про можливість відмежування церкви від державної влади. Пріоритет держави над усіма іншими соціальними інститутами означав, що саме право (а не мораль чи релігія) стає головним регулятором людської поведінки. Головні ідеї прав і свобод людини як громадянина, які залишаються актуальними і для сучасної правової системи, були засновані саме в епоху Відродження.

Новий час та епоха Просвітництва сформували основи сучасної теорії держави і права. В цей час право істотно відокремилося від релігії, з’явилось поняття міжнародного права і утвердилась ідея суверенної особистості. Вперше за всю історію світової цивілізації людина отримала статус автономного суб’єкта.

Розвиток права у ХІХ столітті відбувався в напрямку утвердження особистості як найвищої цінності. ХХ ж століття характеризувалось розмаїттям правових систем різних держав, що визначалося пануючою в них ідеологією. Стосовно України, як зазначають вчені, ідея права початку ХХ століття все ще зберігала релігійно-екзистенційний характер, який в різні періоди часу обґрунтовували такі мислителі, як Г.Сковорода, П.Юркевич, М.Драгоманов, І.Франко, М.Грушевський та ін. Однак, починаючи із 20-х років ХХ століття у правовій науці утверджується правовий позитивізм у марксистському варіанті, де панівним принципом стає «абсолютний суверенітет держави», а право розуміється як «зведена в закон воля пануючого класу» [2, с.163]. Право перестає виступати гарантом забезпечення свобод людини і натомість набуває обмежувально-заборонного спрямування, тобто зводиться лише до функції контролю за поведінкою громадян. Така ситуація тривала аж до 70-х років ХХ століття. Хотілося б сказати, що в сучасній незалежній Україні вона змінилась на краще, проте це не так. Наші права і свободи здебільшого декларуються, однак в реаліях життя проявляються слабо. Дедалі частіше в українському суспільстві можна спостерігати таке негативне соціальне явище, як аномія (термін Е.Дюркгейма), яке виражається у різкому зниженні престижності закону. Паралельно із цим знижується авторитет всієї правоохоронної, правозастосовної та судової діяльності. Люди все частіше нарікають на свою правову незахищеність, на свавілля владно-політичних структур у державі.

Як вже зазначалось вище, право сформувалось на основі моралі та релігії, тому має багато спільного з ними. Так, вплив релігії на право простежується у всіх правових нормах, закріплених у Кримінальному та Цивільному кодексах України, а також у Кодексі України про адміністративні правопорушення. Зокрема, ці норми можна розглядати як роздроблений сингуляр десяти заповідей Божих і двох головних заповідей любові, котрі становлять основу християнства. Наприклад, четверта заповідь («шануй батька і матір своїх…») представлена у ККУ статтею, яка карає людину за ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків; п’ята заповідь («не вбивай») – цілою низкою статей, об’єднаних такими розділами, як «Злочини проти життя та здоров’я особи» і «Злочини проти волі, честі та гідності особи»; шоста заповідь («не чини перелюбу») – статтями із розділу «злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи»; сьома заповідь («не кради») – статтями із розділу «Злочини проти власності»; восьма заповідь («не свідчи неправдиво на ближнього свого») – однією із статей розділу «Злочини проти правосуддя», в якій йдеться про покарання за завідомо неправдиві показання.

Необхідно зазначити, що при порівнянні смислу релігійних заповідей і правових норм в аспекті регуляції ними людської поведінки більшою глибиною відзначаються, безумовно, перші. Наприклад, та ж сама шоста заповідь застерігає людей навіть від добровільних позашлюбних зв’язків, не кажучи вже про насильницькі статеві дії щодо іншої особи. Закон же забороняє тільки останній вид поведінки. Смисл восьмої заповіді не зводиться лише до того, щоб не дозволити свідомий обман, але й до того, щоб унеможливити осуд, плітки, пустослів’я тощо. Адже навіть те, що людина безпосередньо чула із уст свого співрозмовника, переломлюючись через її суб’єктивне сприйняття (суб’єктивний світ емоцій, знань, досвіду і т.д.), уже набуває ознак викривлення. Подальша передача такої інформації лише поглиблює викривлення і в результаті вихідна інформація, яка була правдою, мимоволі перетворюється на неправду.

Цікавими для аналізу є дев’ята і десята заповіді, які по своїй суті випереджають закон, адже запобігають формуванню ненормативної поведінки вже у її зародку – на рівні бажань. Як відомо, поведінка людини завжди мотивована, а основу мотивів складають потреби. У їх виникненні немаловажну роль відіграють саме бажання. Отже контроль своїх бажань, про що і йдеться у зазначених заповідях, є превентивним засобом щодо виникнення ненормативної поведінки, крайнім проявом якої є злочинність.

І, нарешті, дві головні заповіді любові, якщо вони дійсно активовані в житті людини, унеможливлюють порушення нею не лише правових, але й будь-яких інших соціальних норм. Любов виключає будь-яку агресію, навіть на рівні думок і підпорядковує життя людини вищим духовним цінностям. Це фактично виводить її з-під необхідності підкорятися земним цінностям у вигляді правових норм, адже вона вже просто не спроможна їх порушити.

Таким чином, релігійні та правові норми як регулятори людської поведінки тісно пов’язані між собою. Цей взаємозв’язок має спільні і відмінні ознаки. Спільним є те, що і релігійні, і правові норми захищають одні й ті ж цінності, найвищою серед яких є людина. Відмінне проявляється у тому, що якщо правові норми носять загальнообов’язковий характер, а їхнє невиконання тягне за собою застосування методів державного примусу, то релігійні норми поширюються лише на громаду віруючих і позбавлені методів будь-якого примусу.

Взаємозв’язок права і моралі також очевидний. Мораль як одна із форм суспільної свідомості опирається на систему усталених приписів, які з’явились ще на перших етапах виникнення людської цивілізації. Вони розвивались і видозмінювались в процесі історичного розвитку людства, відшліфовуючи свою основу у вигляді уявлень про добро і зло, обов’язок і відповідальність, справедливість і несправедливість тощо. На цих уявленнях і виникло право. Проте, як свідчить сучасна практика життя, правові норми не завжди узгоджуються з моральними. Іншими словами не все те, що дозволяє право, схвалюється мораллю, і навпаки – не все те, що дозволяє мораль, підтримується правовими нормами. Наприклад, мораль всіляко засуджує аборти, а право дозволяє їх робити (безперешкодно на терміні вагітності до трьох місяців, а на більших термінах – за медичними показаннями); мораль засуджує розлучення, цивільні шлюби, гомосексуальні стосунки, право ж не забороняє їх. Мораль не підтримує сурогатне материнство, право пасивно дозволяє його, адже на сьогодні в Україні нема жодного закону, який би регулював цей вид стосунків. Тому в таких ситуаціях включається в дію негласний принцип законодавства – «все, що не заборонено, - дозволено». Таких прикладів можна наводити ще багато, але існують і зворотні випадки – коли мораль дозволяє, а закон (право) – забороняє. Зокрема, мораль завжди стане на бік людини, яка, захищаючи своє життя, нанесла смертельний удар кривднику (злочинцю). Закон же встановлює допустимі межі самозахисту і якщо людина їх переступає, то легко із потерпілого може перетворитися на звинувачуваного. Ще один приклад: мораль безумовно підтримує бажання людей опікуватися дітьми-сиротами (в плані їх усиновлення чи удочеріння). Закон же вносить обмеження в таку поведінку (наявність хороших житлових умов, постійного заробітку, не пенсійний вік і т.д.).

Таким чином, взаємозв’язок права і моралі має свої особливості. Спільною у них є аксіологічна основа, а відмінне проявляється у тому, що, якщо норми права закріплені письмово у вигляді нормативно-правових актів, то норми моралі передаються усно і опираються не на примус, а на силу переконання, громадську думку, традиції. Норми права є результатом правотворчої діяльності держави, а норми моралі виникають із практики взаємодії між людьми і носять відображення їх історичного досвіду. Правові норми мають точно визначений зміст і межі дії, моральні ж норми можуть різнитися в залежності від рівня культури, віку, соціального статусу людей. Ще однією відмінністю права і моралі є те, що право – більш динамічне і мобільне, воно швидше реагує на зміни соціальної психіки, ніж мораль. Для цього у права існує спеціальний інструмент, який називається правотворчістю.

Отже, підводячи підсумок статті, слід зазначити, що право – це складна, багатогранна соціальна система, яка забезпечує саморозвиток суспільства і регулює найбільш складні, в багатьох випадках конфліктні, сфери міжособистісної взаємодії. Право як історичний феномен фіксує в собі морально-духовні здобутки людства, а як регулятор соціальної поведінки слугує інструментом прогресивного розвитку суспільства.

Маючи тісний зв’язок із мораллю та релігією, право володіє не лише однаковою із ними аксіологічною основою, але й завдячує моралі, зокрема, таким принципом, як справедливість, а релігії (йдеться про християнство) – принципом милосердя. Справедливість втілена у праві як еквівалентність діянь і відплати, наданого і одержаного, а милосердя виражається через такі поняття, як амністія, помилування, пом’якшена відповідальність тощо.

Література:

1. Еникеев М.И. Юридическая психология: [учебник для вузов] / М.И.Еникеев. – М.: Издательство НОРМА, 2002. – 517с.

2. Філософія права: навч. посібн. / [О.Г.Данільян, Л.Д.Байрачна, С.І.Максимов та ін.]; за заг. ред. О.Г.Данільяна. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 272с.