ОБРАЗ ДЕРЖАВИ-МАНІПУЛЯТОРА В РОМАНІ Р. БРЕДБЕРІ «451° ЗА ФАРЕНГЕЙТОМ»

Маніпулятивні функції держави – тема, яка в художній літературі ХХ століття виникала неодноразово, особливо в контексті жанру антиутопії. Класичні зразки жанру (романи Є. Замятіна «Ми», Дж. Орвелла «1984» та О. Гакслі «Прекрасний новий світ») мали об’єктом зображення «нібито ідеальне» суспільство – на позір гармонійне, гуманне, проте насправді ущербне, таке, де людина позбавлена права самовизначення, елементарної свободи, суспільства, побудованому на обмані та жорстокості. Літературна антиутопія була викликана до життя суспільними тенденціями першої половини ХХ століття (згадані твори були написані саме в цей час), проте у другій половині століття антиутопічні тенденції почали виявлятися у творах красного письменства лише як окремі елементи поетики, переплетені з елементами інших жанрових різновидів. Таку стратегію творення художнього світу спостерігаємо в романі відомого американського письменника-фантаста Р. Бредбері. У переліках романів-антиутопій твір згадується часто (про це говорили І. Д. Тузовський, С. Г. Шишкина, В. В. Кучер та ін.), проте під цим кутом зору він не розглядався, зокрема в аспекті особливостей творення образу тоталітарного суспільства в романі, що і визначає мету нашого дослідження.

У романі «451° за Фаренгейтом» (1953) автор попереджає про загрозу тоталітарного режиму. Він вловлює оком письменника-фантаста і відображає у своєму романі механізми, за допомогою яких держава маніпулює суспільством, формує з нього безлику масу. Один із найважливіших чинників, які роблять можливим запуск механізму такої маніпуляції, як показано у творі, – відмова людства від читання книг. Влада лише підтримала і допомогла прискорити процес повної відмови від книг за допомогою різного роду розваг. Умовно-фантастичне припущення в романі стає засновком до творення антиутопічної ситуації – моделі тоталітарного суспільства.

Тоталітаризм як форма державно-політичного режиму, що регламентує всі сфери суспільного існування, а також не визнає незалежність від державної влади таких окремих сфер приватного і суспільного життя, за визначенням базується на примусі. У класичних романах-антиутопіях прозаїки чітко не прописують особистісно-психологічні причини поведінки суспільного індивіда в тих чи інших тоталітарних умовах: антиутопійний світ зазвичай є даністю, в надрах якої визріває протест героя-протагоніста. Так це відбувається і в романі Р. Бредбері (головний герой, який є органічною частиною системи, виріс із неї, виявляється здатним на бунт). Проте автор дещо по-інакшому (порівняно із класичними зразками антиутопії) зображає джерела та засоби тоталітарного впливу держави на особистість. Примус, базований на страху, Бредбері замінює на «таємний примус» – несвідомий, маніпулятивний. Прозорливість письменника-фантаста полягала в тому, що він ще в середині ХХ століття зумів відчути і продемонструвати у своєму романі (який невипадково часто означують як роман-попередження) загрози, які стали вже не фантастичними, а реальними в інформаційну епоху, коли засоби масової інформації мають чи не найбільший вплив (далеко не позитивний) на формування суспільних стереотипів мислення та уявлень про норми поведінки. Таким чином, фантастика та антиутопічний простір Бредбері виявилися чи не найбільш наближеними до сучасних реалій.

Сучасні ЗМІ мають у суспільстві ряд функцій, серед яких основні – комунікативна, ідеологічна, рекламна, рекреативна (пов’язана зі світом розваг, зняття напруження, отримання задоволення) [4, с. 48].

У світі, зображеному Бредбері, саме завдяки ЗМІ, відбувається процес м’якого, ненав’язливого, але руйнівного впливу на членів описуваного суспільства. Відповідно, перелічені функції ЗМІ або модифіковані, або діють непропорційно. Відтак вони стають ідеальним засобом маніпуляції в державі.

Так, комунікативна функція ЗМІ у часопросторі роману, викривлена. Звичайне міжособистісне спілкування у суспільстві, зображеному Бредбері, заборонене, натомість розважальні радіо- й телепередачі транслюються постійно. Оскільки влада робить усе, щоб контролювати свідомість людини, вона забезпечує їй спілкування, що спрямує розумові процеси пересічного громадянина у русло, яке дозволить контролювати його максимально. Відповідним чином облаштовується побут. Телевізійні екрани стали настільки великими, що заміняють стіни вітальні. Завдяки цьому в людини, яка перебуває в кімнаті, складається враження, ніби вона безпосередньо вбере участь у всьому, що відбувається на екрані, перебуває в центрі подій улюбленої телепередачі. Диктор стає співрозмовником глядача і навіть звертається до нього по імені: «Спеціальний прилад, який коштував сто доларів, автоматично підставляв її прізвище, коли диктор, звертаючись до своїх анонімних слухачів, робив паузу. Інший прилад відповідно коригував на телевізійному екрані порухи губ і лицьових м'язів диктора, щоб вони збігалися з вимовою прізвища господині. Цей диктор, безперечно, був другом дому, добрим другом» [2, с. 245]. До програми телепередач вводяться п’єси зі спеціально відведеною роллю для глядача: «П'єсу писали, опускаючи одну роль. Зовсім нова ідея! Цю роль господарки дому виконую я. Коли треба подати репліку, якої немає в п'єсі, всі дивляться на мене з трьох стін, і я промовляю цю репліку» [2, с. 209]. Тут, як бачимо, Р. Бредбері описує прообраз телепередач «реаліті-шоу», без яких важко уявити сучасний інформаційний простір.

Вплив таких засобів комунікації на свідомість пересічної особи Бредбері показав на прикладі Мілдред, дружини головного героя, яка готова на все, аби мати максимальний доступ до усіх можливостей телевізійних стін. Увесь свій час героїня проводить за переглядом безконечних телепрограм і згодом стає вірити, що суміш віртуальних образів із них є реальними особами, пов’язаними з глядачем сімейними стосунками. Потреба комунікації задовольняється штучно, це ерзац-комунікація.

Акцент у суспільстві, зображеному в романі «451° за Фаренгейтом», ставиться на розважальній функції ЗМІ. Принаймні саме такою є головна мета встановлення у приватному помешканні телеекранів. Особливо вплив телепередач позначається на молоді, тому що її психіка ще остаточно не сформована. Розважальні програми переповнені натуралістичними картинами та насильством: «На одній телевізорній стіні якась жінка, усміхаючись, пила апельсиновий сік…На інших стінах видно було в рентгенівських променях, як освіжаючий напій рухається по стравоходу тієї жінки до шлунка, що аж тремтів од захвату. Раптом вітальня ринула до хмар на ракеті; потім пірнула в каламутні зеленаві води моря, де сині риби поїдали червоних і жовтих риб. А за хвилину троє білих мультиплікаційних клоунів уже відрубували один одному руки й ноги під вибухи сміху, що безперестанно напливали й відпливали. Через дві хвилини вітальня перенеслася за місто, де по треку з шаленою швидкістю ганяли автомобілі, зіштовхувались і збивали один одного. Монтег бачив, як у повітря злетіли кілька людських тіл» [2, с. 267–268].

Загальновідомо, що картини зображення фізіологічних процесів і насильства не можуть не відбитися на психіці глядача. По-перше, людина, яка стала свідком агресії, відкриває для себе нові вербальні та фізичні реакції, яких раніше не було в її поведінковому репертуарі; по-друге, спостереження за безкарними проявами агресії збільшує ймовірність вияву агресивних дій з боку спостерігача; по-третє, постійне спостереження за сценами насильства сприяє поступовій втраті емоційного сприйняття агресії і чужого болю; насамкінець, телевізійні сюжети, перенасичені сценами насильства і жорстокості, обумовлюють зміну індивідуального образу реальності: люди починають сприймати світ вороже налаштованим до них [див. про це: 1].

Відчуття віртуальності злочину, відсутності за нього покарання (бо телеекранна агресія не впливає безпосередньо на благополуччя глядача, який спостерігає за нею) призводить до відчуття умовності всього, що існує насправді: реальний та віртуальний світи змішуються, і поступово агресивна поведінка стає звичним явищем у житті поза межами екрану.

Р. Бредбері демонструє цю метаморфозу на прикладі, зокрема, підлітків, для яких чуже і своє життя втрачає будь-яку цінність. Атмосфера загальної байдужості до всіх і всього, як і до власного життя, – наслідок описаного «телевиховання»: «...машина, напхана підлітками, певне, років дванадцяти-шістнадцяти. Галаслива, криклива, вересклива ватага дітей вирушила на прогулянку; діти побачили чоловіка - він ішов пішки, а це так незвичайно, піша людина в наші дні, й вирішили: «Нумо, зіб'ємо його!»… Хтозна, чи повернуться вони додому на світанні, і чи будуть живі – в цьому й полягала принадність таких пригод» [2, с. 294].

Засоби масової інформації в романі пропагують безтурботне життя і постійні розваги. Ба більше, люди втрачають здатність і бажання глибоко думати і відчувати, натомість задовольняються лише зовнішніми подразниками: «Якщо п'єса погана, якщо фільм беззмістовний, якщо вистава порожня, дайте мені дозу збуджувального – вдарте по нервах оглушливою музикою! І мені здаватиметься, ніби я реагую на п'єсу, хоч це всього-на-всього механічна відповідь на звукові хвилі» [2, с. 243]. У такому світі книги, які, до того ж, завантажують мозок складною інформацією, не витримують конкуренції з телебаченням і радіо. Вважаючи читання шкідливим і марним проведенням часу, влада залишає лише ту друковану продукцію, яка «не несе» негативних емоцій, – комікси та еротичні журнали.

Таким чином, засоби масової інформації є основним джерелом маніпуляції свідомістю в романі. Вони творять певні суспільні міфологеми, які впливають і на творення суспільного устрою. У цьому аспекті спостерігаємо чи не найсуттєвішу відмінність роману Р. Бредбері від класичної антиутопії: коли в останній в суспільному житті діє тоталітарна система, базована на кореляції страху та жорсткого примусу громадян, то американський письменник-фантаст зображає м’який, таємний примус особи, коли вона поза своєю волею, несвідомо виконує ті чи інші приписи та настанови, причому відбувається це за безпосередньої участі ЗМІ.

Скажімо, так зображені Р. Бредбері особливості президентських виборів. Громадяни вибирають президента не за ділові якості, а за гарну зовнішність: «На минулих виборах я голосувала, як і всі. За Нобла, звісно. Це найчарівніший чоловік з усіх президентів!

- Авжеж. А той, що його висунули проти...

- І в слід Ноблові ступити не вартий, чи не так? Маленький, миршавий, погано поголений і зачесаний хтозна-як! (…). До того ж він товстун і навіть не намагається замаскувати це одягом. То й не дивно, що більшість проголосували за Вінстона Нобла…» [2, с. 270].

Гарна телекартинка, над якою працюють фахівці-інформаційники, виявляється чи не єдиною спонукою до громадянського вибору. Це, по суті, ілюзія свободи вибору. Бредбері тонким чуттям письменника відчув у середині ХХ століття загрозу, яка через кілька десятиліть стала масовою реальністю, звичною технологією, яку використовують фахівці з паблік рилейшнз – шляхом впливу на цільову аудиторію з метою досягти бажаного результату. Через непомітне залучення людей у певну діяльність (чи то купівля рекламованого товару, чи голосування на виборах за конкретного кандидата або партію) державні, політичні чи комерційні структури здійснюють таємний примус особистості. При цьому більшість людей впевнена, що вчинили вибір добровільно й усвідомлено, без зовнішнього впливу [3, с. 4].

Ще одним прикладом розмивання реального та віртуального з метою маніпуляції суспільною свідомістю є в романі опис трансляції на телеекранах погоні за Монтегом, а особливо її закінчення. Замість справжнього «злочинця», який зумів втекти, страждає ні в чому не винна людина, бо злочин має бути покараний привселюдно: «…он там, у кінці вулиці. Призначена жертва. Дивіться, як знімає камера. Створюють ефектну сцену. Тривожне очікування. Вулиця в перспективі. (…). На екрані з-за рогу вулиці з'явився чоловік…

– Монтег, стійте на місці! – пролунав голос з неба. (…). Чоловік закричав. Він кричав, кричав, кричав!.. (…).

– Пошук завершено, Монтег мертвий. Злочин проти суспільства покарано» [2, с. 310–311].

І відразу після жорстокого вбивства без суду, телебачення продовжує звичну програму розважальних телепередач.

Таким чином, Р. Бредбері в романі-застереженні «451° за Фаренгейтом» передбачає наслідки впливу ЗМІ на життя людства. Зображаючи основні аспекти маніпулятивного впливу держави на особистість через ЗМІ (засилля екранної продукції розважального характеру, віртуалізація реального життя та зворотній процес сприйняття віртуального як реального, інформаційне перенасичення тощо), автор застерігав своїх читачів, вказуючи на проблеми, які стали очевидною реальністю вже через 20–30 років після написання роману. Образ держави-маніпулятора в романі (коли абстрагуватися від принципу умовності, характерного для будь-якого різновиду художнього) має характер не стільки фантастичний, скільки реалістичний, підсилений гротескною поетикою.

Література:

1. Ануфрієва Олена, Тенденції взаємодії засобів масової інформації з молодіжною аудиторією [Електронний ресурс] / Олена Ануфрієва // Соціальна психологія. – 2005. – № 6. – С.111–119.– Режим доступу: http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=6&n=45&c=935 ???

2. Бредбері Р. 451° за Фаренгейтом / Рей Бредбері // Марсіанські хроніки. – К. : Дніпро, 1988. – С.195–324.

3. Василевич О. Г. Вплив засобів масової інформації на свободу вибору й самовизначення людини / О. Г. Василевич // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. – 2006. – № 30. – С. 3–6.

4. Прохоров Е. П. Введение в теорию журналистики / Е. П. Прохоров. – М., 1995. – С. 48–72.

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук, доцент Лавринович Лілія Богданівна.