ПОЕТИЧНИЙ СИНТАКСИС Ф. НІЦШЕ (НА МАТЕРІАЛІ ТРАКТАТУ «ТАК КАЗАВ ЗАРАТУСТРА»)

Фрідріха Ніцше називають філософом-поетом, ліриком пізнання. Його філософський трактат «Так казав Заратустра» – це художній твір, окремими ліричними епізодами якого дослідники просто захоплюються. У книзі автор спробував звести воєдино найбільш значимі висновки своєї філософії.

Ф. Ніцше дуже широко, яскраво та несподівано використовує у тексті «Заратустри» різноманітні засоби контекстуально-синонімічного та синтаксичного увиразнення мовлення, які відтворюють своєрідну гаму світосприйняття та внутрішнього переживання автора, мету його філософських роздумів, проголошених словами Заратустри. Художнє мовлення у тексті увиразнює емоційно-смислове навантаження філософського трактату.

Мета нашого дослідження – проаналізувати основні художньо-стильові засоби риторичного увиразнення мовлення, які, на нашу думку, івизначають особливий поетичний стиль Ніцше-філософа. Аналіз проведений на основі перекладу А. Онишка, проте основним його об’єктом є художні засоби, максимально збережені при перекладацькій трансляції.

Стилістичні фігури — це особливі побудови, що відхиляються від звичайного синтаксичного типу й дають оригінальну форму для образного вираження думок і почувань людини [3, С. 357]. Стилістичні фігури художнього мовлення завжди є наслідком свідомого вибору, спеціального розрахунку письменника з метою вплинути на свого читача. Вони можуть виконувати різноманітні художні функції, зокрема, індивідуалізації мовлення, виділення окремих слів та частин фрази, особливо важливих у смисло­вому відношенні, функцію емоційного увиразнення і т. д. [1, С. 224].

У трактаті Ф. Ніцше “Так казав Заратустра” фігури як засоби увиразнення мовлення використані яскраво та надзвичайно влучно; ретельно підібрані ці прийоми задля досягнення потрібного впливу на читача, емоційного наповнення змісту, акцентування на основних філософських переконаннях автора, висловлених словами Заратустри. Як наслідок, експресія мовлення дуже висока, що породжує ефект догматичності висловлення, істинності проголошених ідей, сила переконання яких досить вагома.

Найчастіше трапляються в тексті «Заратустри» фігури повтору – полісиндетон, плеоназм, тавтологія, синтаксичний паралелізм.

Полісиндетон як засіб увиразнення мовлення у тексті «Так казав Заратустра» Ф. Ніцше використано з різною стилістичною метою. Найвиразнішими функціями цієї фігури є створення різнобічності характеристик зображуваного («І коли я виходив із самотності і вперше ступив на цей міст, я не вірив своїм очам, вдивлявся, і приглядався, і сказав нарешті: “Це вухо! Вухо завбільшки з людину!» [2, С. 143], «Воістину, брате мій, якщо ти дізнався спочатку про біду і про землю, й про небо народу, і про сусіда його, то, мабуть, збагнув ти й закон його переборень, і те, чому він долає ці сходи до своїх сподівань» [2, С. 60] тощо) та стилізація під конструкції біблійного тексту (найяскравіше це демонструє такий приклад: «Коли Заратустрі минуло тридцять, покинув він свою батьківщину й озеро своєї батьківщини і подався в гори. Тут він тішився духом своїм, і самотністю своєю, і десять років це його не гнітило. Та зрештою змінилося серце його, і якось уранці прокинувся він із зорею, став перед сонцем і так звернувся до нього: — О величне світило! Чи було б ти щасливе, якби не мало кому сяяти?! Десять років устаєш ти над моєю печерою. Та якби не я і не мої орел та змія, тобі набридло б і проміння, і дорога сюди. Проте ми щоранку чекали на тебе, вбирали щедроти твої і благословляли тебе» [2, С. 7]), а також для створення ефекту безперервності дії («Я складаю пісні і співаю їх, і коли я складаю пісні, я сміюся, і плачу, й мугичу» [2, С. 9]) та епічної тональності. Виразно простежується використання полісиндетону з метою більшої експресії мовлення.

Плеоназм у тексті «Заратустри» використано з метою досягнення підсиленої емоційності та впливовості мовлення. Яскравими прикладами використання цієї фігури є: «То — твоє власне обличчя у грубому й недосконалому дзеркалі» [2, С. 58], «А навколо було п'ятдесят свічад, що улес­ливо відбивали ваше строкате різнобарв'я!» [2, С. 123], «Надто злий буваю я вранці, ранкової пори, коли біля криниці брязкає відро, а на сірих вулицях тепло іржуть коні» [2, С. 179], «…Мов танцюристка, що наче Вже надто довго, задовго Стоїть на одній ніжці”»[2, С. 321].

Завдяки використанню тавтологій у трактаті Ф. Ніцше досягається емоційно-експресивне множення ознаки чи якості зображуваного: «Благослови повен по вінця келих, щоб волога золотом потекла з нього й понесла по всіх усюдах відблиск твоєї радості!» [2, С. 7], «Подих його віє золотом і золотим дощем…» [2, С. 137], «Моя безодня заговорила, свою найглибшу глиби­ну вивернув я на світло!» [2, С. 226] тощо.

Фігура синтаксичного паралелізму у «Заратустрі» використана нечасто, але дуже колоритно, емоційно посилюючи сприйняття, адже автор застосовує водночас і психологічний паралелізм зіставлюваних явищ. Паралельно зіставляються абстрактні поняття з матеріальними предметами та явищами: «Пташиний ключ заворожує курку; дурниця, скоєна людиною, заворожує її вбогий розум; божевіллям після вчинку я таке називаю» [2, С. 38], явища повсякденного життя і філософські настанови Заратустри: «Жаба, надимаючись надто довго, зрештою лускає, і повітря з неї виходить. Хто надима­ється від пихи, того треба штрикати в черево — оце славна забава. Чуєте, хлопчаки!» [2, С. 267].

Одним із найчастіше використовуваних у тексті «Заратустри» є стилістичний прийом градації (фігура зіставлення). Автор послуговується висхідною градацією, де кожне наступне слово містить у собі підсилене інтонаційно-емоційне значення, завдяки чому підкреслюється важливість і переконливість проголошених тез: «Суть завжди прислухається і шукає — порівнює, підкоряє, завойовує, руйнує» [2, С. 34], «Як соромлюся я свого сходження і спотикання! Як я глузую зі свого сопіння! Як ненавиджу того, хто літає! Як я стомився вгорі!» [2, С. 43], «Пізнаючи, плоть очищується; намагаючись пізнати вона підноситься; для того, хто пізнає, священні всі порухи; душа в піднесеного радіє» [2, С. 80], «Ви все мізернішаєте, малі люди! Ви кри­шитеся, любителі вдоволення! Вам недалеко до загибелі — через ваші численні малі чес­ноти, через безліч дрібних недоглядів, через безмір жалюгідного смирення» [2, С. 176] тощо.

Почасти Ф. Ніцше у тексті «Заратустри» використовує фігури протиставлення – антитези, оксиморони та катахрези.

Антитезу автор використовує різноманітно і яскраво. Завдяки цьому стилістичному прийому досягається стислість і лаконічність вислову, його емоційність, створюється ефект новизни й афористичності мовлення. Особливо афористично сприймаються фрази, які загалом побудовані на контекстуальній антитезі: «Нема пастиря, є лише отара!» [2, С. 16], «Один вдається до ближнього через те, що шукає себе, а інший — через те, що хоче себе втратити» [2, С. 63], «Адже те, чого не існує, жадати не може; те, що існує, хіба може жадати існування!» [2, С. 119]. Автор, актуалізуючи увагу на протиставлених явищах, виявляє оригінальність світовідчуття і свіжість ідей, проголошених вустами Заратустри («Це правда, ми любимо життя, та не тому, що ми звикли жити, а тому, що звикли любити» [2, С. 41], «Дехто не може позбутися власних кайданів, та все ж для друга він — визволитель» [2, С. 59], «Всі вони хочуть допастись до трону — вони схибнулися на цьому, ніби на троні щастя сидить! Нерідко на троні нечисть сидить, а часто й сам трон стоїть у нечисті» [2, С. 51]).

Оксиморон у тексті «Заратустри» зустрічаємо нечасто. Мета його застосування – позначення складних, внутрішньо суперечливих явищ: «Твій друг повинен бути тобі ще й найкращим ворогом» [2, С. 58], «Розумні дурні вміють казати краще» [2, С. 288], «Я хотів би дарувати і роздавати, поки мудрі серед людей знову зраділи б глупоті своїй, а бідні — своєму багатству» [2, С. 7]. Прийом катахрези допомагає створенню амбівалентної образності твору: «Кому випало бути творцем, той завжди знищує» [2, С. 59], «Надто солодкі плоди воїнові не до смаку. Тому він і любить жінку — і внайсолодшійжінці є гіркота» [2, С. 68], «Може, треба спершу повідривати їм вуха, щоб вони навчилися слухати очима?» [2, С. 14].

Рідше у тексті «Заратустри» використано композиційні повтори. Анафори, епіфори, симплоки, епанафори, епімони та епіфонеми автор застосовує для створення образності твору, його увиразнення, акцентування думки, виокремлення основного мотиву висловлення. Завдяки засобам повтору створено різні ефекти впливу тексту на читача. Найяскравіші приклади використання цих фігур: «Вірте мені, брати мої! Тіло, яке зневірилося в тілі,— ось що обмацувало пальцями ошуканого духа останні мури. Вірте мені, брати мої! Тіло, яке зневірилось у світові,— ось що чуло, як черевомовить буття» [2, С. 31], «Чому ви такі м’які? Це я запитую вас, бра­ти мої, — хіба ви — не мої брати?Чому ви такі м'які, покірні й поступливі? Чому стільки зречення й заперечення у вашо­му серці?» [2, С. 224], «Мужність — найкраща смертельна зброя: мужність долає навіть співчуття… Мужність — найкраща смертельна зброя, мужність — напасниця: вона разить на смерть навіть смерть…» [2, С. 160-161] (анафори, які активізують думку читача, сприяють ритмізації мовлення, підкреслюють авторські акценти); «З'явилося вчення, а поряд з ним дріботіла віра: «Все пусте, все однакове, все вже було!» І з кожного горба залунало у відповідь: «Все пусте, все однакове, все вже було!»» [2, С. 138], «Одначе та сама хвиля принесе їм нові іграшки й розсипле перед ними нові барвисті мушлі! Діти втішаться; як вони, так і ви, друзі, матимете свою втіху – нові барвисті мушлі!» [2, С. 98] (експресивні епіфори-ствердження); «Власна суть промовляє до Я: «Тут відчуй біль!» І ось Я страждає і думає, як перестати страждати,— і власне для цього воно й повинно думати. Власна суть промовляє до Я: «Тут відчуй радість!» І ось Я радіє і думає, як би радіти іще частіше — і власне для цього воно і повинно думати» [2, С. 34] (думки, оформленні симплокою, утворюють логічну цілість, тому цей текст сприймається афористично); «Одна річ — занедбаність, зовсім інша — самотність: цього ти вже навчився! І що се­ред людей ти завжди будеш чужий і безпритульний.Чужий і безпритульний, навіть коли тебе люблять: бо люди передусім хочуть, щоб їх щадили!» [2, С. 189] (епанафора, що вживається у тексті задля посилення емоційного настрою твердження); «Тоді згадай, згадай, гаряче серце, Як спрагло ти жадало, Жадало безнадійно, марно Небесних сліз, краплиночки роси» [2, С. 311] (епімоною затримується мовлення і таким чином концентрується увага на головному); загальнотекстовою є епіфонема «Так казав Заратустра» (створює ефект достовірності та догматичності висловлення).

Отже, у трактаті Ф. Ніцше «Так казав Заратустра» фігури ретельно підібрані задля досягнення потрібного впливу на читача, емоційного сприймання змісту, акцентування на основних філософських переконаннях автора, висловлених словами Заратустри. Найчастіше трапляються в тексті «Заратустри» фігури повтору (полісиндетон, плеоназм, тавтологія, синтаксичний паралелізм), зіставлення (градація), протиставлення (антитеза, оксиморон, катахреза), рідше – композиційні повтори (анафора, епіфора, симплока, епанафора, епімона, епіфонема), зовсім рідко – фігури конструкції (поліптот, традукція, парагменон, хіазм), поодиноко трапляється використання фразеологізмів, гендіазису, імпрекації. Художні функції фігур у тексті різні, зокрема, індивідуалізації мовлення, виділення окремих слів та частин фрази, функцію емоційного увиразнення та інші. В єдиному образному контексті тропи і стилістичні фігури, всі зображально-виражальні чинники служать для єдиної мети – вплинути на читача саме так, як цього потребує автор. Як наслідок – експресія мовлення дуже висока, а сила переконання досить вагома.

Література:

1. Галич О. Теорія літератури: Підручник / О. Ганич, В. Назарець, Є. Васильєв / За наук. ред. О. Ганича. – Київ: Либідь, 2001. – 488 с.

2. Ніцше Ф. Так казав Заратустра; Жадання влади / Ф. Ніцше / Пер. з нім. А. Онишка, П. Таращука. – К.: Основи, 2003. – 437 с.

3. Сучасна українська літературна мова. Стилістика. Т.5 / За заг. ред. І. К. Білодіда.– К.: Наукова думка, 1973.– 588 с.

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук, доцент Лавринович Лілія Богданівна.