Взаємовідношення слова як знака з референтом та значенням слова

Питання про статус мовного знака у співвідношенні із семантичною структурою лексичної одиниці трактується в лінгвістиці неоднозначно. В роботі ставиться завдання уточнити окремі аспекти значення слова як знака, взаємовідношення знака з референтом та значенням слова.

Під час комунікації носій мови для вираження думки використовує ті слова, які є необхідними у відповідній ситуації. І хоча в різних контекстах смислове навантаження одного і того самого слова різне, це, як правило, не перешкоджає однозначному розумінню значення даної лексичної одиниці в конкретному контексті.

Оскільки знак існує для вираження якогось іншого предметного змісту, то його значення, відповідно, є функціональною властивістю знака. Іншими словами, значення є відношенням знака до предмета, який позначається цим знаком через відношення цього знака до вираженого ним мисленого образу. Останній представляє поняття даного предмету і функціонує в процесі діяльності індивіда в певній знаковій ситуації.

Слово як знак особливої знакової системи, що використовується всіма носіями мови у різноманітних ситуаціях, має свої особливості:

1) Це знак, закріплений за певним об’єктом постійно і незалежно від знакової ситуації, в який він використовується.

2) Його зміст або значення відоме усім носіям даної мови.

Ці дві особливості взаємозв’язані і складають головну рису універсальності мови як знакової системи.

3) Саме слово як постійний репрезент об’єкта серед комунікантів стає своєрідним відправним пунктом для позначення цього ж об’єкта , знаком іншої, особливої знакової системи.

4) Знаки інших знакових систем мають лише речові або предметні відповідники в реальності – тому при передачі інформації відношення між ними не передаються, а лише “маються на увазі” та “вгадуються” залежно від того, кодується чи зчитується інформація, передана в такий спосіб.

5) При передачі інформації за допомогою слів між ними складаються такі самі відношення, як і між реаліями дійсності. (Це забезпечується граматичними категоріями частин мови).

6) Тільки слова мають здатність накладати при сполученні свою інформацію, свій зміст ще на одне, і таким чином конкретизуватися, набувати додаткових відтінків значення, що робить їх винятково точними і однозначно зрозумілими для інформантів, причому конкретизується саме той аспект значення, який порушується в даній знаковій ситуації.

В об’єктивній дійсності існує велика кількість різноманітних об’єктів, явищ, дій, якостей тощо. Діючи на почуття людини, кожний конкретний матеріальний прояв відображається у свідомості, дістає ніби свій відповідник у вигляді певного образу – концепту.

Оскільки людині властиве логічне мислення, вона порівнює явища, предмети, визначає аналогії, відмінності, і таким чином проводить між ними певні логічні паралелі, тобто узагальнює, класифікує їх. Подібні за своєю суттю предмети утворюють певні групи. Головні, релевантні ознаки предметів, що входять у

відповідні групи і роблять предмети подібними один до одного, і разом з тим відрізняють від предметів інших груп, фіксуючись у свідомості людини, утворюють один загальний концепт. Це є, практично, відображенням у свідомості певного виду предметів [1, с. 4].

Поняття само по собі є складним явищем. Іноді воно може бути виражене одним словом, як наприклад, dwelling в англійській мові, “житло” українській тощо. Проте досить часто поняття існує як щось настільки невизначене і неконкретнее, що виразити його одним словом неможливо. В основному це стосується абстрактних понять, а також випадків, коли явище є настільки складним, що всі його взаємозв’язані особливості і характеристики не можуть бути передані одним мовним знаком. Тоді це явище можна виразити описовим способом. Ступень точності й адекватності змісту поняття, переданного в такий спосіб, залежить від пізнання людиною самого явища як такого (суті поняття).

Отже, контекстуальну характеристику слова можна представити як “загальні ознаки поняття плюс контекстуальні ознаки”. Взяті разом, вони утворюють смисл данного слова , який залежить від контексту і є певною інформацією , що виникає в уяві носія мови як реакція на сприняття знака в певному оточенні чи контексті [1, с. 4].

З цього приводу Р.Г. Павільоніс зазначає, що використання мови, вживання мовних виразів є не що інше, як оперування певними смислами [1, с. 13]. Цілком природно, що кількість смислів одного значення залежатиме від кількості контекстів, у якіх дане слово може зустричатись.

У певному контексті те чи інше слово викликає в уяві носія мови певний образ-концепт, подібно до того, як це було у випадку з відображенням у свідомості самого предмета. І чим більше ознак, властивих самому предметові, відбито в смислі слова, що називає його, тим ідентичнішими будуть концепти предмета, викликані в свідомості безпосередньо через відчуття і опосередковано через назву предмета. І лише у випадку, коли носій мови спирається на особистий досвід, пов’язаний із конкретним предметом чи аналогічною ситуацією, ці два концепти збігаються повністю.

Смисл слова є більш конкретним, ніж значення, він несе більше інформаційне навантаження. Абстрагуюча природа значення є однією з властивостей знака і саме ця його особливість забеспечує його цілісність, відповідність самому собі, своєму статусу у певній ситуації.

Література:

1. Павиленис Р.И. Проблема слова. М., 1963. – 286 c.