ВЗАЄМОДІЯ ЕВРОПЕЙСЬКИХ ПРАВЛЯЧИХ ПАРТІЙ ТА КООПЕРАЦІЇ В ПЕРШІЙ ЧВЕРТІ ХХСТ.: РЕТРОСПЕКТИВНИЙ АНАЛІЗ

Суспільна актуальність дослідження коопера­тивного руху країн Центральної Європи у контексті політики комуністичних та аграрних партій у 20-х роках минулого століття зумовлена певними факторами. Останнім часом спостерігається обґрун­товане зростання уваги до потенціалу кооперації у вирішенні комплексу соціальних та економічних проблем, породжених ринковими трансформаціям останніх років у галузі сільського господарства. Адже за умов глобалізації і концентрації сільсько­госпо­дарського виробництва дрібне селянське господарство може мати перспективу лише за умови широкого і різнобічного кооперування. Світовий досвід підтвердив успішність та результативність не лише збуто-поста­чальницької, а й кредитної кооперації селян-власників.

Мета роботи полягає у з’ясуванні історичного досвіду взаємодії коопе­ративного руху та політичних сил на прикладі вивчення теорії та практики кооперативної політики селянських та комуністичних партій Центральної Європи. Висвітлити процес ґенези та еволюції різних форм та видів євро­пейського кооперативного руху в першій чверті ХХ ст.

Історіографія проблеми

Чисельні збірки документів присвячені кооперативному рухові, що вийшли друком у радянський час, готувалися відповідно до пануючих за однопартійного режиму ідеологічних імперативів. Відібрані у них документи мали вписуватись в офіційну схему перебігу історичних подій. Цей блок джерел репрезентований насамперед тематичними публікаціями присвячених кооперативно-колгоспному будівництву в СРСР та окремих його республіках та регіонах [1; 2]. У зв’язку із зазначеними особливостями археогра­фічних збірок радянської доби, особливий науковий інтерес становлять ті із них, які побачили світ за останні роки існування Радянського Союзу, адже у них, хоч і не повно, проте знайшла своє відображення реальна картина взаємодії між більшовицьким режимом та кооперативним рухом [3;4]. Загальнодоступними для дослідників є чисельні праці теоретиків комунізму та більшовизму, які визначали зміст партійно-державного курсу щодо кооперації [5; 6], а також функціонерів компартій країн Центральної Європи, які робили більш або менш вдалі спроби принатурення «генеральної лінії» до специфічних особливостей власних країн [7; 8; 9]. Натомість публікації праць теоретиків соціал-демократії, кооперативного соціалізму та аграризму, які висловлювали альтернативні офіційній компартійній лінії погляди на перспективи пере­творення суспільства і роль кооперації у цьому процесі, репрезентовані або виданнями досліджуваного періоду, або публікаціями, які побачили світ уже після розпаду СРСР, чи, в крайньому випадку, за останні роки його існу­вання [10; 11; 12; 13].

У 20-х роках ХХ ст. окремі селянські партії Центральної Європи отримали можливість для реалізації власної програми сус­пільної модернізації, важливою її складовою мало стати використання потенціалу різних видів кооперації. Проте, перш ніж перейти до розгляду здійснюваних перетво­рень, варто з’ясувати соціально-економічні та суспільно-політичні особли­вості, за яких вони відбувалися. Країни регіону залишалися у цей час пере­важно аграрними із домінуванням дрібновласницьких верств населення не лише у соціальній структурі села, а й міста. Наприклад, в Угорщині на початку 20-х років із 7,5 млн. жителів країни сільське населення становило абсолютну більшість – 4,2 млн. осіб. В містах мешкало лише 3,3 млн. [14, с. 61]. Кількість найманих працівників та службовців хоч і зросла з 1920 до 1930 рр. з 465 до 660 тис., проте більшість з них і надалі залишалась зай­нятою у дрібновласницькому (кустарному) виробництві. У свою чергу 60 % робітників великих підприємств концентрувалися у межах Великого Буда­пешту. Серед селянства чітко виділялась група середньо за­можних та заможних господарів, що володіли ділянками від 5 до 50 га землі. Охоплюючи понад 26 % усіх селян вони обробляли 37,5 % земельних угідь країни [14, с.61, 65]. У Польщі частка найманих робітників та службовців також зростала дуже повільно (з 27 % у 1921 до 30 % у 1938 рр.). При цьому і серед них традиційно домінували робітники дрібновласницьких (кустарних) підприємств та сільськогосподарські робітники. Лише 12 % усіх найманих працівників країни становили робітники великих підприємств, а це близько 3% населення країни.

Ще більш яскраво ці особливості виявляли себе у Болгарії, так на початку 20-х років про­живало все ще менше 1 млн. осіб. У профспілках після завершення Першої світової війни налічувалося менше 40 тис. осіб, з 200 тис., найманих робітників у промисловості та ремеслах. У країні, населення якої значно перевищувало 4,8 млн. осіб робітниче населення становило менше 1% [15, с. 31–32]. У свою чергу найвпливовішою групою селянства в Болгарії були власники 5–30 га землі (52% усіх господарств та понад 70% землі), які у свою чергу, поділялись на групу середньозаможних (близько 35 % господарств та 35% землі, у середньому по 7,3га) та заможних (близько 17% господарств та 34% землі, в середньому по 15га) [33, с. 52]. Саме вони становили аб­солютну більшість серед членів сільськогосподарської кооперації країни.

Відповідна специфіка позначилася на кооперативному русі. В усіх країнах регіону серед його членів домінували селяни. Проте, якщо у Чехо­словаччині це стосувалося лише сільськогосподарських кооперативів, то в Угорщині провідну роль відігравала селянська споживча кооперація, згуртована у спілці «Хангія», (понад 1 млн. членів). Серед членів споживчого руху Польщі (понад 0,8 млн. осіб) частка селян, хоч і поступалася міщанам, проте була значною [16, с.13]. Зокрема, у найбільшій у країні Польській спілці споживчої кооперації «Сполем», станом на 1923 р. фіксувалось майже паритетне співвідношення членів сільських та міських кооперативів (180 та 152 тис. відповідно). Схоже співвідношення спостерігалась і у Спілці спо­живчої кооперації Познані. У Румунії частка селянства у спо­живчій кооперації становила 75% [17, с. 38–39]. Подібна ситуація склалася і у Бол­гарії, де в сільській місцевості наприкінці 1922 р. концентрувалося майже 60 % загальної чисельності споживчих товариств. Щоправда більшість із них мала невелику кількість членів [16, с. 66]. Незначною була частка селянства лише серед членів споживчих товариств Чехословаччини. Це пояснювалось найвищим серед країн регіону рівнем урбанізації та індустріалізації. Відтак, саме в споживчій кооперації Чехосло­ваччини склалась специфічна для регіону Центральної Європи ситуація, за якої наймані робітники та інші мешканці міст становили майже всю членську базу споживчої кооперації.

Кооперативний рух країн регіону впродовж 20-х років позначався орга­нізаційною неоднорідністю. Так, якщо в Угорщині він був не лише інтегро­ваний до загальнонаціонального кооперативного центру – Угорської коопе­ративної спілки, а й структурований у консолідовані організації споживчої, кредитної та інших форм кооперації, то у Чехословаччині та Польщі процеси інтеграції кооперативного руху тривали у цей період. Це зумовлювалось як особливостями формування їх територій, так і національним складом насе­лення. Зокрема, в Польщі давалося взнаки тривале входження її територій до трьох сусідніх імперій (Російської, Австро-Угорської та Німецької), на яких і відбувалися процеси ґенези кооперативного руху наприкінці ХІХ ст. В ре­зультаті, у Польщі існували окремі взаємонезалежні центри усіх видів кооперації, а у Чехословаччині окремі національні об’єднання сільськогоспо­дарської та споживчої кооперації. Процеси консолідації кооперативного руху наштовхувались на політико-ідеологічні суперечності між тими політичними силами, що контролювали ті чи інші центри. Саме з цієї причини роз­дробленість польської сільськогосподарської кооперації долалась повільніше аніж чехословацької. Це зумовлювалось боротьбою за вплив у можливому єдиному центрі – Центральній спілці сільськогосподарських кооперативів. Великі землевлас­ники – члени кооперації колишньої прусської Польщі – у Познані знайшли собі сильних опонентів у особі заможного селянства колишнього Царства Польського, згуртованого селянськими демократами[18, с. 6–8]. У результаті проти­стояння під егідою познанського центру об’єднались три спілки сільсько­господарських товариств у всіх трьох частинах Польщі, а інші п’ять реві­зійних землеробських спілок та дев’ять центральних кооперативів створили у червні 1924 р. альтернативне Об’єднання землеробських кооперативних спі­лок з центром у Варшаві.

У Чехословаччині позначався притаманний кооперації колишньої Австро-Угорщини поділ за національною ознакою. Селянська кооперація була об’єднана у створеній 1921 р. Союзі спілок чеських сільськогосподарсь­ких кооперативів, до якого входили сім обласних спілок. Його торговельним центром була Центральна спілка сільськогосподарських кооперативів. Німецька сільськогосподарська кооперація різних частин Чехії – Богемії, Моравії та Сілезії – об’єднувалась у альтернативні чеським Спілки, що, у свою чергу, були консолідовані у створеному 1920 року загальнодержавному Союзі спілок німецьких сільськогосподарських кооперативів [19, с. 48]. Загальна чисельність членів товариств, охоплених Центральною спілкою чеських споживчих і виробничих товариств, сягала на початок 20-х років 700 тис. осіб. До німецької Центроспілки належали 239 товариств, з яких 223 були споживчими. Загальна кількість членів німецької Центроспілки сягала 290 тис. осіб. Тут процеси консолідації гальмувалися гострою боротьбою між комуністами та соціал-демократами. Вплив комуністів був особливо значним у слов’янській частині чехословацької кооперації, а в німецьких абсолютно домінували помірковані соціал-демократи, які побоювались ініційованого комуністами злиття двох кооперативних центрів [19, с. 50–52].

Поряд із процесами консолідації кооперативного руху у країнах регіо­ну спостерігалась і тенденція до організаційного виокремлення робітничої споживчої кооперації. Вона теж була зумовлена політико-ідеологічними мо­тивами, а саме: намаганням соціал-демократів, і особливо комуністів, уник­нути розчинення нечисленних робітничих товариств у споживчій кооперації, серед членів якої домінували дрібновласницькі верстви села (насамперед Угорщина) та міста (насамперед Польща). Адже останні знаходились під ідейним впливом кооперативного соціалізму (в основному польська спо­живча кооперація). Насамперед відповідна тенденція знайшла свій вияв у організаційному виокремленні із споживчої спілки «Хангія» Спілки робіт­ничої кооперації в Угорщині (1920) та протидії входженню Спілки робіт­ничої кооперації Польщі до загальнонаціонального об’єднання споживчої ко­операції країни «Сполем» у 1924–1925 рр.

У зв’язку з цим, можливості вирішення аграрного питання та реалізації власної програми суспільної модернізації у представників селянських полі­тич­них сил Польщі були мінімальними. Навіть закон про аграрну реформу був прийнятий лише у грудні 1925 р., та й то у поміркованій редакції, що зу­мовлювалось його компромісною природою: відчуженню підлягали лише землі тих маєтків, що мали понад 180 га (для західноукраїнських та західно­білоруських земель цей показник становив 300 га) [20, с. 85]. Коли ж, після чергових виборів, 10 травня 1926 р. був сформований новий уряд правоцент­ристської більшості (так звана Хієна – «П’яст») на чолі з лідером консерва­тивних сил В. Вітосом, військові під проводом Ю. Пілсудського, за під­тримки лівих політичних сил, включно із представниками радикального крила – ПСЛ–«Визволення» – здійснили державний переворот. Щоб запобігти загостренню ситуації, обоє лідерів ПСЛ–«Пяст» – президент С. Войцехівський та прем’єр В. Вітос – заявили про свою відставку. Проте досить швидко представники ПСЛ–«Визволення», зрозуміли, що не от­римають бажаного впливу на політику нового режиму, і також перейшли в опозицію.

Отже, як бачимо, соціально-економічні та політичні умови окремих країн регіону суттєво різнилися. У селянській, найбільш чисельній гілці руху, домінували соціалісти-революціонери, а у споживчій – прихильники ідей кооперативізму або кооперативного соціалізму. У робітничій кооперації провідні позиції займали помірковані соціал-демократи які розглядали кооперацію як позапартійну, незалежну від політичних течій організацію трудящих та саме з нею пов’язували сподівання про перебудову суспільства.

Найбільш сприятливими для реалізації коопера­тив­ної політики аграрних політичних партій були у Болгарія та Чехословаччина, на жаль популярні серед населення південної Європи аграрні партії впродовж
20-х років ХХ ст. так і не мали можливостей для впровадження в життя своїх теоретичних положень.

Аналізуючи політику лівих партій, важко не погодитись з В. Кабановим [2], що говорив про утилітарні підходи комуністів до кооперативного руху, вказуючи на те, що їх метою було встановити ідеологічний контроль над кооперованими масами. Дослідник наголошує на диференційованому підході більшовиків до потенціалу кооперації, яким так і не вдалось подолали упередженого ставлення до коо­перації, що склалося ще до жовтневого перевороту. В той самий час ідея «загальнонаціонального кооперативу» не містила нічого кооперативного, внаслідок чого класичні принципи кооперативного руху більшовики нама­галися підмінити чужими, штучно прив’язаними, але відповідними доктри­нальними побудовами своїх ідеологів.

Література:

1. Кооперация в СССР за десять лет / Ком. акад. Кооп. секция. Центр. кооп. совет; Отв. ред. В.П. Милютин. – М.: Изд-во Ком. акад., 1928. – 330с.

2. Кооперирование и коллективизация бедноты в кустарно-промысловой кооперации. – Сборник материалов. 4-е изд., доп. и испр. – М.: РИО Всекопромсоюза, тип. «Рабочий коммунар», 1930. – 56с.

3. Кооперативно-колхозное строительство в СССР, 1917 – 1922: До­кументы и материалы / АН СССР. Ин-т истории ССР и др.; Отв. ред. В.П. Данилов. – М.: Наука,1990. – 399с.

4. Кооперативно-колхозное строительство в СССР, 1923 – 1927: До­кументы и материалы / АН СССР. Ин-т истории ССР и др.; [Сост.: Е.А. Тюрин и др.]. – М.: Наука, 1991. – 426 с.

5. Андреев А.А. Кооперация в социалистическом строительстве / Андреев А.А. – М.: ГИЗ, 1924. – 118 с.

6. Каминский Г.Н. Сельскохозяйственная кооперация: Содоклад к док­ладу о кооперации на XIV партконференции / Г.Н. Каминский. – М.: Кооп­издат, 1925.

7. Ленин В.И. Полное собрание сочинений. Изд. 5-е / В.И. Ленин. – Т.37.: июль 1918 – март 1919. – М.:Политиздат, 1974. – 747 с.

8. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. Изд. 2-е. / К. Маркс, Ф. Энгельс. – Т 36.: Письма Ф.Енгельса к разным лицам. Апрель 1883 –1887. – М.: Политиздат, 1964. – 805 с.

9. Горов М. Кооперация и борьба за крестьянство в Болгарии / М. Горов // Международная кооперация. – 1929. – №3. – С.12-19.

10. Зассен И. Развитие теории кооперации / И. Зассен. – Х.: Книгоиздательство «Союз» Харьковского кредитного союза кооперативов, 1919. – 148 с.

11. Кауфман Г. Позиция социал-демократии в кооперативном дви­жении / Г. Кауфман. – СП-б, 1911. – 118 с.

12.Тотомианц В. История, теория и практика потребительской коопе­рация / В. Тотомианц. – М., 1919. – 280 с.

13.Туган-Барановский М.И. Социальные основы кооперации / М.И. Туган-Барановский. – М., 1919. – 512 с.

14.Лацко М. Обострение внутренних противоречий социальной струк­туры в Венгрии (1919–1941) / М. Лацко // Социальная структура и поли­тические движения в странах Центральной и Юго-Восточной Европы. – М., 1987. – С. 29–37.

15. Булацель А. Очерки социально-политической жизни современной Болгарии / А. Булацель. – М.: ГИЗ, 1925. – 136 с.

16. Бадулеску А. О кооперативном движении в Румынии / А. Бадулеску // Международная кооперация. – 1925. – № 9. – С. 35–44.

17. Иванюк В. Возникновение и современное положение кооперативного движения в Польше /В. Иванюк // Международная кооперация. – 1926. – № 7. – С. 15–23.

18. Махлин Б. Кооперативное движение в Польше / Б. Махлин // Между­народная кооперация. – 1925. – № 3–4. – С. 47–55.

19. Фишгендлер А.М. Кооперации в Запанной Европе и СССР (Схема строительства) / А.М. Фишгендлер. – М.: Изд-во Центросоюза, 1925. – 74 с.

20. Айненкель А. Крестьянство и крестьянские партии в политической системе ІІ Речи Посполитой / А. Айненкель // Социальная структура и политические движения в странах Центральной и Юго-Восточной Европы. – 1987. – С. 79–91.

21. Кабанов В.В. Кооперация, революция, социализм / В.В. Кабанов. – М.: Наука, 1996.-246 с.