МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ КОНЦЕПЦІЇ ДЖ.ХОЛТОНА

Перші публікації Дж.Холтона, в яких розкривається сутність тематичного аналізу, з’явилися на початку 70-х рр. ХХ століття, але в цей час не дістали належної уваги, і ще принаймні ціле десятиліття тематичний аналіз взагалі залишався поза увагою широких кіл істориків та філософів науки. Сьогодні ці ідеї потребують нового прочитання, оскільки, на думку автора статті, володіють достатнім методологічним потенціалом для функціонування в новітній філософії науки.

Не вдаючись до глибоких роздумів над тим, що таке тема, Дж.Холтон, показує, як вона працює в реальних наукових дослідженнях. Він говорить про тему як про чинник обмеження чи вмотивування індивідуальних дій, а інколи навіть і дій усього наукового співтовариства. „…Однією з найважливіших особливостей діяльності багатьох визначних творців науки було визнання ними невеликої кількості тих чи тих тем і що суперечки між ними включали опозиційні теми, об’єднані в діади чи триплети, такі, як атомізм і неперервність, простота й складність, аналіз і синтез, незмінність, еволюція, катастрофічні зміни” [2, с. 9]. Такі методологічні теми як редукціонізм, еволюціонізм, холізм та інші, проходячи через усю історію науки, засвідчують високий ступінь стабільності науки на глибинному рівні. Поява нової теми є винятковою подією, серед новітніх доповнень до тематичного арсеналу фізики Дж.Холтон називає такі теми, як „доповнюваність” (1927р.) та „кіральність” (50–ті рр. ХХ ст.).

Дж.Холтон приходить до висновку, що тематична структура наукової діяльності є незалежною від емпіричного чи аналітичного змісту досліджень, і виявляється під час вивчення тих можливостей вибору, які були відкриті перед ученим. Саме ця структура може відігравати головну роль у стимулюванні наукових прозрінь, у їх прийнятті чи у виникненні суперечок стосовно них [2, с. 8]. Прихильність того чи того вченого до певного набору тем є, на думку Дж.Холтона, одним із головних джерел тієї енергії, яка спрямовує їх зусилля, що ведуть до створення нового знання, і ця прихильність доповнює виключно інструменталістські чи утилітарні стимули в науці [2, с. 11]. Виходячи з таких міркувань Дж.Холтон аналізує історію науки передусім через дослідження творчої біографії відповідного вченого, зокрема, Кеплера, Ейнштейна, Бора та інших видатних природодослідників, намагаючись з’ясувати які теми для них були пріоритетними і як це вплинуло на їх наукові дослідження. Загалом існує обмежений набір таких стандартних тем, і кожен учений є лише носієм певної комбінації цих тем.

Незважаючи на те, що Дж.Холтон застерігає від ототожнення тем з юнгівськими архетипами, неможливо не помітити їх подібність. Відомо, що К.Г.Юнг часто ще називає архетипи первинними образами. Архетипи (чи первинні образи), за К.Г.Юнгом, є найдавнішими і найбільш загальними формами уявлень людства. Вони є водночас і почуттям і думкою, і навіть видаються такими, що мають власне самостійне життя, ніби життя окремих душ, що легко можна побачити у філософських чи гностичних системах, джерелом пізнання для яких є сприйняття несвідомого. [див.3, с. 79–80] К.Г.Юнг стверджує, що у глибинах несвідомого приховані скарби, до яких завжди долучалося людство, саме звідти воно взяло своїх богів і демонів і всі ті найцікавіші та могутніші ідеї, без яких людство перестає бути людством. Як приклад такої ідеї К.Г.Юнг розглядає ідею збереження енергії. Він вважає, що справжнім творцем ідеї збереження енергії став німецький природодослідник та лікар ХІХ століття Роберт Юліус Майєр.

Схожий на юнгіанський підхід, але в інших термінах, знаходимо у Дж.Холтона, коли він досліджує творчість І.Кеплера та Н.Бора і хоча Дж.Холтон застерігає читачів не ототожнювати архетипи з темами, з чим варто частково погодитися, можна зробити припущення, що в науковому пізнанні архетипи, про які вів мову К.Г.Юнг, виявляють себе як теми в розумінні Дж.Холтона. Аргументами на користь цього є те, що теми, як і архетипи зберігаються в історичному просторі й часі, і їх витоки потрібно шукати ще в міфологічному мисленні. Теми, вочевидь, як і архетипи, мають примусовий вплив на вченого, тобто ми ніколи не можемо повністю раціонально пояснити, чому вчений прихильний саме до таких тем, і чому, незважаючи навіть на переконливі дані експериментів, його тематична орієнтація виявляється здебільшого незмінною. Підтвердженням цього є також міркування самого Дж.Холтона про те, що існує невелике число загальних постійних тем, які набувають специфічного вираження в конкретних науках.

Через застосування тематичного аналізу Дж.Холтона відкривається можливість знаходити в науці певні інваріантні структури навіть у періоди масштабних наукових революцій. Виявляти в ній риси неперервності та постійності, на що звертає увагу і сам Дж.Холтон. Він, зокрема, зазначає, що застосування його методу дає змогу знаходити в розвитку науки певні риси постійності, відносно стійкі структури, які відтворюються навіть у змінах, що вважаються революційними, і які інколи поєднують зовні неспівмірні і конфронтуючі одна з одною теорії 2, с. 9. З огляду на це виникає запитання чи можливим є поєднання парадигмального підходу Т.Куна і тематичного аналізу Дж.Холтона, і чи може воно відкрити якісь нові можливості для дослідників.

На перший погляд позиції Т.Куна та Дж.Холтона видаються несумісними, це ніби дві різні парадигми філософії науки, два різних бачення світу науки. Так, Т.Куна цікавить передусім наукове співтовариство, а Дж.Холтона діяльність окремого вченого. Але це не зовсім так, адже Т. Куна цікавить також діяльність окремих учених, на його думку, як і на думку Дж.Холтона, наука є певним видом діяльності, який здійснюється конкретними людьми. Т.Кун задає запитання: „що являє собою процес, через який новий претендент на статус парадигми замінює собою попередника?” І найперше дає таку відповідь: „будь-яке нове витлумачення природи, чи то відкриття, чи то теорія, виникають спочатку в голові в одного або кількох індивідів. Це саме ті, хто першими вчиться бачити науку й світ по-іншому...” [1, с.183]. Дж.Холтон, у свою чергу, каже, що хоча первинними носіями тем, як правило, є окремі вчені, але самі теми з невеликими варіаціями приймаються і цілими науковими співтовариствами [2, с.41].

Т.Кун не розкриває глибинних механізмів процесу формування і зміни парадигм, він обмежується лише таким поясненням: здатність окремих дослідників до принципово нового бачення проблем полегшується двома обставинами, вони концентрують увагу на проблемах, які породжують кризу в науці, і вони є молодими вченими чи новачками в галузі, яка охоплена кризою. Отже ці новатори не є надто сильно зв’язаними попередньою парадигмою [див. 1, с. 183]. Якщо ж спробувати до цих міркувань додати холтонівські міркування, то можна очікувати обгрунтованішого пояснення процесу формування нових парадигм. Очевидно, що зміни відбуваються на рівні тематичної орієнтації дослідників, і тут можливі чотири варіанти: 1)попередні теми, які треба пам’ятати є лише схемами, залишаються, але набувають нового змістовного наповнення; 2)старі теми замінюються альтернативними – наприклад, тема редукціонізму замінюється ірредукціонізмом; 3)відбуваються зміни у структурі тематичного комплексу, частина тем попередніх тем залишається, а частина замінюється іншими; 4)з’являються нові теми – наприклад, кіральність, доповнюваність.

Тут виникає запитання як і чому відбуваються тематичні переорієнтації? Саме через це запитання здійснюється вихід на другу точку перетину холтонівської та кунівської концепцій. Виявляється, що Т.Кун, як і Дж.Холтон визнає наявність позараціональних чинників у створенні та прийнятті наукових теорій. Т.Кун вважає, що окремі вчені приймають нову парадигму, виходячи з найрізноманітніших міркувань і, як правило, одразу мають кілька мотивів. Деякі з цих мотивів – наприклад, культ сонця, який допомагав Коперніку стати коперніканцем, – перебуває повністю поза сферою науки. Інші – повинні залежати від особливостей особистості та її біографії. Навіть національність чи попередня репутація новатора та його вчителів інколи може відігравати значну роль [1, с. 193].

Далі, для обох дослідників спільною є також думка про те, що вчені не можуть абсолютно автономними у своїй діяльності. Адже вони або як фахівці формуються в межах певної парадигми, і надалі їх бачення світу повністю визначається цією парадигмою, принаймні в період так званої „нормальної науки” (Т.Кун), або вони перебувають у залежності від своєї прихильності до певних тем (Дж.Холтн).

Ключові поняття парадигми Т.Куна та теми Дж.Холтона теж мають чимало спільних точок перетину. Можна стверджувати, що тема є однією з головних складових парадигми і глибинним чинником її формування. Такої позиції, вочевидь, дотримувався і сам Дж.Холтон, оскільки він наголошував на тому, що парадигми й світогляд включають у себе тематичні елементи. Коли одна парадигма витісняє іншу, тематичні опозиції продовжують існувати вже в рамках нової парадигми; тематичні опозиції зберігаються впродовж цілих періодів „нормальної науки”, а деякі теми переживають навіть епохи наукових революцій 2, с. 41.

Як і Т.Кун стосовно своєї концепції парадигм, так і Дж.Холтон щодо тематичного аналізу переконаний, що він може успішно працювати не лише в дослідженнях історії фізичних наук, але й у дослідженнях історії інших наук. До того ж, як наголошує сам Дж.Холтон, ця можливість уже реалізується на практиці, і підтверджується деякими сучасними дослідженнями з історії біології та біохімії, соціології, літературознавства та психології [див.2, с.9, 17]. Дуже цікавим є також той факт, що Дж.Холтон також зауважує на тому, що техніка подібна до тієї, яку він використовував для тематичного аналізу науки, вже використовувалася значно раніше в деяких інших галузях, наприклад, у контент-аналізі, лінгвістичному аналізі та культурній антропології. І на думку Дж.Холтона, робота з виявлення і класифікацій тематичних структур може призвести до відкриття якихось глибинних рис спорідненості між природничим і гуманітарним мисленням [2, с.10].

Однією із проблем холтонівського тематичного аналізу є питання, чому відбувається розвиток і занепад тем? Дж.Холтон вважає, що вивчення цього питання є вкрай потрібним, і як варіант пропонує говорити про „кар’єру” тем у термінах життєвого циклу, спочатку теми можуть зазнавати підйому і широко використовуватися, а згодом це поняття може звужуватися і зрештою зводитися нанівець [див.2, с.41.] Але як пояснити той факт, що одні і ті самі теми пройшовши навіть чимало таких циклів, не зникають зовсім.

З іншого боку потребує аналізу концепція Т.Куна щодо зміни гештальту. Так він, зокрема, зазначає, що хоча вчені в межах нової парадигми і отримують нові засоби дослідження, однак важливим є те, що в період революцій вони бачать нове й отримують інші результати навіть тоді, коли використовують звичні інструменти в галузях, які досліджували до цього. Тобто Т.Кун вважає, що під час революцій у науці відбувається переключення гештальту, і вчений, який приймає нову парадигму, виступає швидше не в ролі інтерпретатора, а як людина що дивиться через лінзу, яка перевертає зображення [див.2, с. 140–173]. Очевидно, що таке переключення гештальту відбувається десь на глибинному рівні психіки, і повністю пояснити його звичними раціонально-логічними чинниками неможливо. Якщо припустити, що в основі будь-якого гештальту є певний набір тем, і переключення гештальту означає заміну одного тематичного набору на інший (часто ймовірно альтернативний), визнати, що тема – це спосіб вияву архетипів у науковому пізнанні і застосувати висновки аналітичної психології К.Г.Юнга, то вищезгадані проблеми, які виникають перед Дж.Холтоном і Т.Куном насправді виявляться однією проблемою, і з’явиться перспектива її розв’язання.

Отже, на думку автора статті, одночасне застосування парадигмального підходу Т.Куна та тематичного аналізу Дж.Холтона, або ж їх коректний синтез дозволяє ефективно аналізувати як діяльність як наукових співтовариств так і окремих учених. Крім того, це має зорієнтовувати дослідження не лише на опис парадигм та фіксування моменту їх зміни в різних науках, а й на виявлення глибинних засад існуючих парадигм та причини заміни їх іншими. Але найважливішим вочевидь тут є те, що доповнення парадигмально-тематичного аналізу методологією, запропонованою К.Г.Юнгом дозволить в перспективі успішно вивчати глибинні засади єдності природничонаукового та гуманітарного знання.

Література:

1. Кун Т. Структура научных революций / Т.Кун. – М.: Прогресс, 1975. – 288 с.

2. Холтон Дж. Тематический анализ науки / Дж.Холтон. – М.: Прогресс, 1981. – 383 с.

3. Юнг К.Г.Очерки по аналитической психологии / К.Г.Юнг. – Минск: Харвест, 2003. – С.3–142.