ПОСТАТІ П. КУЛІША ТА М. КОСТОМАРОВА В ОЦІНЦІ ЛІТЕРАТУРНИХ КРИТИКІВ КІНЦЯ ХІХ СТОЛІТТЯ

У 1857 році в журналі «Русская Бесђда» друкувався історичний роман П. Куліша «Чорна рада». Цей факт не залишився поза увагою російської критики (О. Пипін), особливо епілог, де автор заперечував припущення, що виданням свого роману по-українськи він прагнув до творення окремої літератури. О. Пипін підмітив непослідовність П. Куліша в його поглядах на народність і літературу, а також в оцінці творчості письменників (Г. Квітки-Основ'яненка та Т. Шевченка).

Не менше зацікавила російських критиків і праця П. Куліша «Відокремлення Малоросії від Польщі». Так, у «Русскомъ вђстникђ» були надруковані історико-критичні замітки Г. Карпова про цю публікацію. Російський публіцист обурювався, що П. Куліш «сочинилъ книгу, изумляющую обиліемъ бранныхъ эпитетовъ, которыми чуть не на каждой страницђ quasi-историческаго труда просвђщеннаго польскими источниками малоросса надђляется «казацкій батько» Богданъ Хмельницкій. Ухо благовоспитаннаго читателя не мирится съ такими приставками къ имени знаменитаго гетмана: «свирђпый разбойникъ, кровожадный звђрь, безпутный варваръ, вђчно пъяный отъ горілки и проливаемой крови, людођдъ, соръ Рђчи Посполитой, уродъ нашей малороссійской семьи, лицемђръ, плутъ, пройдоха, развратникъ, грязная душа, измђнникъ, предатель по природђ и воспитанію» [1, с. 300]. Автор дивувався, як Императорское Общество Исторіи и Древностей Россійскихъ надрукувало подібне у своїх «Чтеніяхъ», не змусивши П. Куліша очистити твір від подібних виразів, пояснюючи це тим, що «Відокремлення Малоросії від Польщі» як дослідження «въ предђлахъ находившихся у автора подъ руками источниковъ и пособій, составлено, по его убђжденію, добросовђстно; за выводы же изъ этихъ изслђдованій, изъ уваженія къ свободђ науки, отвђчаетъ авторъ, и редакція съ его историко-политическими взглядами себя не объединяетъ. Но ругань не есть выводъ изъ научныхъ изслђдованій, а является плодомъ личной изобрђтательности сочинителя, никакого уваженія не заслуживаетъ и ничего общаго съ свободою науки не имђетъ. Воспроизводить въ печати бранныя слова собственнаго измышленія автора рукописи – все равно, что воспроизводить надђланные имъ по неряшеству чернильные кляксы и сальныя пятна» [1, с. 300-301].

На думку Г. Карпова, П. Куліш поглумився не лише над історією запорізького козацтва, а й над росіянами, носіями духу «руської» народності в Речі Посполитій. Публіцист слушно відзначив, що автор з повагою ставився лише до польського панства і предметом свого захоплення вибирав таких його представників, як Станіслав Жолкевський, Станіслав Конецпольський. Проте, продовжував Г. Карпов, «личное мнђніе и личныя чувства г. Кулиша, пишущаго на своемъ хуторђ исторію «отпаденія» Малороссіи отъ Польши по «собственнымъ» источникамъ, ни въ чемъ не выражаютъ «малорусскаго признанія», которое краснорђчиво выразилось за одно съ великорусскимъ общественнымъ мнђніемъ въ сооруженіи памятника знаменитому гетману, по праву занимающему въ нашей исторіи почетное мђсто въ ряду воистину великихъ собирателей земли русской. Г-нъ Кулишъ можетъ сколько угодно утђшать поляковъ и протягивать имъ руку на какихъ угодно условияхъ, но только благоволилъ имъ все это говорить имъ отъ себя лично, а не отъ имени великороссійскаго и малороссійскаго народовъ» [1, с. 302].

П. Куліш, догадувався Г. Карпов, користувався переважно польськими джерелами, нехтуючи іншими документами російського походження, чим і пояснюється до певної міри те, що в основу його тритомної праці покладена ідея зради. Але якщо ненависть поляків до постаті Б. Хмельницького можна пояснити, то неприязнь до нього П. Куліша залишається нерозгаданою.

Російська цензура завжди уважно стежила за діяльністю П. Куліша та ретельно вивчала будь-які його прохання. Так, у «Русскомъ обозреніи» М. Шаховський наводив уривок з відгуку тодішнього начальника ІІІ відділу Долгорукова, що стосується альманаху «Хата»: «Имђю честь, увђдомить ваше превосходительство, что, принимая въ соображеніе свђдђнія о губернскомъ секретарђ Кулишђ, которыя ясно доказываютъ, что онъ въ литературной своей дђятельности слђдуетъ прежнему направленію, бывшему причиной особыхъ мђръ, принятыхъ противъ него правительствомъ, я полагалъ бы разрешеніе губернскаму секретарю Кулишу изданія журнала отклонить» [4, с. 210]. Проте П. Куліш не зневірився, а, навпаки, ще ревніше збирав матеріали з історії України, подаючи до цензури все нові монографії. Про одну з них – «Хмельниччина» – цензура написала наступне: «По поводу внесенія въ Главное Управленіе Цензуры рукописи, подъ заглавіемъ: «Хмђльничина», изъ исторіи Малороссіи г. Кулиша, возникаютъ два вопроса: во-первыхъ, какъ смотрђть съ цензурной точки зрђнія на историческія сочиненія отдђльныхъ частей Имперіи, бывшихъ некогда въ извђстной степени автономными, и во-вторыхъ, можетъ ли быть пропущенъ рядъ статей о Малороссіи, подобныхъ представленныхъ г. Кулишемъ. По первому пункту – цензура не можетъ и не должна препятствовать обнародованію спеціальныхъ сочиненій, касающихся разныхъ областей Имперіи, бывшихъ нђкогда отдђльными и нынђ составляющихъ съ нею одно цђлое, если они написаны чисто съ ученою и литературною цђлью, безъ всякой мысли о возможности ихъ самостоятельнаго существованія, безъ всякихъ сепаратическихъ ученій и намђреній. Въ литературђ нашей много существуетъ монографій такого рода» [4, с. 210].

Прочитавши повість П. Куліша «Михайло Чернишенко», Шевирьов вітав її наступними рядками, які також цитував М. Шаховський: «Г. Кулишъ первымъ своимъ опытомъ не измђняетъ тому высокому мнђнію, которое мы уже имђемъ о его соплеменникахъ, и обђщаетъ много прекрасныхъ надеждъ въ будущемъ своемъ развитіи. Первая мысль, выдающаяся такъ сильно изъ всего произведенія г. Кулиша, есть мысль о древней, отжившей свое историческое время Малороссіи. Любовью къ ней проникнутъ весь духъ новаго списателя; память его погружена вся въ преданія родины ‹…›. Словом г. Кулишъ обнаруживаетъ направленіе чисто исторической школы Валтеръ Скотта» [4, с. 214].

Підсумовуючи свій нарис про П. Куліша, М. Шаховський зазначав, що вболіваючи постійно за гірку долю Галичини, П. Куліш не тільки горів бажанням підтримати в русинах національну самосвідомість, а й намагався подати російській громадськості правильне розуміння становища українців в австрійському підданстві. Він був переконаний, що літературна форма повісті відкриє найлегший і найпростіший шлях для того, щоб зацікавити російських читачів і привернути їх увагу до закордонної України.

Звертаючись до творчості М. Костомарова, О. Пипін писав, що потужний і оригінальний талант цього письменника поєднувався з великою витримкою та працелюбством. Особливу увагу російський учений звертав на «Автобіографію» М. Костомарова: «Костомаровъ и здђсь, какъ въ своихъ лучшихъ историческихъ трудах, является оригинальнымъ и занимательнымъ разсказчикомъ. Біографія любопытнымъ образомъ уясняетъ тђ черты, какія развились потомъ у Костомарова, какъ писателя и какъ человђка» [2, с. 789].

Відмітна риса його історичного таланту, на думку О. Пипіна, крім об’ємної пям'яті, яка тримала в його розпорядженні масу фактичних подробиць, полягала також у надзвичайно діяльній та живій фантазії: «Онъ не иначе овладђвалъ историческимъ фактомъ, какь представивъ его себђ въ жывыхъ образахъ и цђлыхъ бытовыхъ картинахъ» [2, с. 795].

Погляди М. Костомарова, які він наводив у своїх статтях, дуже часто викликали різного роду полеміки як з польського боку, так і з російського. Зокрема, його працю «Двђ русскія народности» журнал «Вђстникъ Европы» назвав «позорною». О. Пипін пояснив це тим, що думки М. Костомарова насамперед дали привід до звинувачень його в браку патріотизму.

Не відчував малоруського патріотизму у М. Костомарова ще один російський публіцист – В. Семевський. Останній зазначав, що М. Костомаров спершу дуже мало цікавився Малоросією. Першою книгою, яку він прочитав про Україну, були повісті Г. Квітки‑Основ’яненка. Проте вони не дуже його зацікавили. Прочитавши згодом «Вечори на хуторі біля Диканьки» та «Тараса Бульбу» М. Гоголя, М. Костомаров перейнявся інтересом до вивчення україніки. Він почав вивчати думи і пісні, які видав М. Максимович, багато читати по-українськи, і врешті-решт настільки засвоїв цю мову, що сам почав писати нею.

Цікавими були відгуки російських учених про першу дисертацію М. Костомарова «О причинахъ и характерђ уніи въ западной Россіи», яка так і не була допущена до захисту. Так, професор Петербурзького університету, академік Устрялов писав: «Диссертація сія принадлежитъ къ разряду тђхъ произведеній современной литературы, въ которыхъ молодые, малоопытные писатели, увлекаясь примђромъ полуученыхъ софистовъ, заботятся не о подтвержденіи или лучшемъ развитіи давно признанныхъ истинъ (по ихъ мнђнію устарђвшихъ), а о новости воззрђнія на предметъ, стараются блеснуть остроуміемъ или особеннымъ взглядомъ, дозволяютъ себђ странные парадоксы и впадаютъ въ непостижимые противорђчія. Такъ пишутся многія статьи «Отечественныхъ Записокъ»; въ томъ же духђ писалъ и Костомаровъ» [3, с. 184]. Це був лише початок. Зрозуміло, що після такого критичного відгуку академіка і професора російської історії тодішній міністр народної освіти Уваров наказав знищити усі екземпляри дисертації, зробивши зауваження тим професорам, які її схвалили.

М. Костомарову дозволили написати іншу дисертацію. Це була праця «Объ историческомъ значеніи русской народной поэзіи». Деяким професорам предмет дисертації здався незвичним, дивним, ненауковим. Вони твердили, що науці все одно, що почувають парубки і дівчата. І лише професор загальної історії Лунін доводив, що в дисертації Костомарова міститься справжній погляд на історію, і що для історії вкрай важливим є зображення народних почуттів і настроїв.

Ми вже вище згадували про М. Костомарова як про активного діяча українофільського руху. Додамо тут, що В. Семевський на цю тему зазначав: «Украйнофильство Ник. Івановича, за которое его такъ много обвиняли, было въ сущноти весьма умђреннаго свойства. Въ отношеніи къ украинской литературђ онъ всегда оставался при томъ мнђніи, что она предназначена служить массђ народа, и потому сюжеты для нея должны почерпаться изъ жизни народа и изложеніе должно быть вполнђ доступно пониманію массы. Относительно преподаванія въ народной школђ Ник. Ив. держался того мнђнія, что оно должно происходить не исключительно на русскомъ литературномъ языкђ: онъ требовалъ, чтобы въ руководствахъ для малорусскихъ дђтей прилагался и украинскій текстъ» [3, с. 201].

Твори М.І. Костомарова різко критикували росіяни. Вони вишукували в них ті чи інші дрібні недоліки, перебільшували їх, намагалися відшукати в них якусь ненависть до великоросів. Особливо це стосується праці М. Костомарова «Двђ русскія народности». На думку В. Семевського, в південноруському племені М. Костомаров відзначає перевагу свободи особистості, у великоруському – перевагу общинного духу. В такому випадку симпатії М. Костомарова цілком на боці українців. Високу оцінку дав російський публіцист історичним творам М. Костомарова, таким як «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа і мазепинці», «Гетьманство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницького», спираючись на відгуки українських учених, зокрема київського професора М. Антоновича.

Немало зробив М. Костомаров, вважав В. Семевський, для історії південної Русі, але досить потрудився і для історії іншої частини руського народу (в цьому плані критик згадує твори М. Костомарова «Сђверно-русскія народоправства», «Смутное время», «Очеркъ торговли московскаго государства въ 16-мъ и 17-мъ столђтіяхъ», «Бунтъ Стеньки Разина», «Історія раскола у раскольниковъ»).

На останку свого нарису В. Семевський зробив висновок: «‹...› онъ въ высокой степени содђйствовалъ своимъ замђчательнымъ талантомъ оживленію русской исторіографической дђятельности, заставилъ гораздо большую массу читателей, чђмъ было до того, интересоваться событіями нашего прошлаго и много поработать для подробнаго изученія не только внђшней стороны исторіи, но и внутренняго быта, русскаго народа и для правильной характеристики нашихъ выдающихся дђятелей» [3, с. 212].

На наш погляд, ряд наведених уривків із журнально-газетних статей, критичних оглядів демонструє ту динаміку, яка проймала наукову свідомість росіян 70‑90‑х років ХІХ століття. Творчість українців М. Костомарова та П. Куліша складали той контекст, у якому увиразнюється своєрідність наукової свідомості російських літературознавців окресленого періоду щодо українського письменства. За працями російських учених ми вибудовували конструктивні оцінки творчості М. Костомарова, П. Куліша в російськомовному середовищі останньої третини ХІХ століття.

Література:

1. Карповъ Г. Въ защиту Богдана Хмельницкаго : [историко-критическія объясненія по поводу сочиненія П.А. Кулиша «Отпаденіе Малороссіи отъ Польши», Москва, 1890] / Г. Карповъ // Русскій вђстникъ. – 1890. – № 2. – С. 300-305.

2. Пыпинъ А. Последние труды Н.И. Костомарова / Александръ Пыпинъ // Вђстникъ Европы. – 1890. – № 12. – С. 788-802.

3. Семевскій В.И. Николай Иванович Костомаровъ / В. Семевскій // Русская старина. – 1886. – Томь 49. – С. 181-212.

4. Шаховской Н. Памяти П.А. Кулиша / Н. Шаховской // Русское обозрђніе. – 1897. – № 3. – С. 192-227.