СУБ’ЄКТИВНО-МОДАЛЬНІ ФОРМИ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

У традиційній синтаксичній теорії вітчизняного та зарубіжного мовознавства, яка, в основному, зорієнтована на опис структурних властивостей та характерних якостей синтаксичних одиниць, досить довго ототожнювались категорії вставності й категорії вставленості, що сприяло суперечливому та хибному розгляду цих явищ.

Для кожного речення характерна об’єктивна модальність. Об’єктивна модальність – це вміщенні в замкненій системі абстрактних синтаксичних категорій значення відношення повідомлюваного до дійсності, тобто значення реальності й ірреальності. Проте деякі речення, крім об’єктивної модальності, мають ще й суб’єктивну модальність [4, с. 375], яка пов’язується з поняттям «ставлення мовця до повідомлюваного» і виражається на рівні логіко-граматичного членування речення, оскільки оцінка міри достовірності з точки зору суб’єкта думки отримує своє формально-граматичне вираження.

Смислову основу суб’єктивної модальності утворюють поняття оцінки в широкому розумінні, включаючи не лише логічний розподіл повідомлюваного, але й різні види емоційної реакції. Суб’єктивна модальність відображає ставлення мовця до змісту висловлення з точки зору його обізнаності у тому, про що йдеться, відповідності змісту повідомлення індивідуальним чи суспільним стереотипам, еталонам. Вона є другою обов’язковою модальною площиною будь-якого висловлювання і може бути вираженою чи прихованою. Отже, суб’єктивно-модальне значення не є компонентом конкретного змісту висловлення, що дозволяє лінгвістам визначати його як «зовнішню модальну рамку».

За В.М. Ткачуком, суб’єктивна модальність – це функціонально-семантична категорія, яка утворює функціонально-семантичне поле. На користь останнього свідчить те, що інвентар репрезентантів суб’єктивно-модальних значень охоплює усі мовні рівні. Найкраще семантичну домінанту поля модальності окреслює слово «оцінка»: мовець оцінює зміст речення та, виражаючи його у висловленні, вказує слухачу на те, приміром, що це висловлення не відображає реальний стан речей, а передає модельовану дійсність, наявну в психіці мовця, тобто підкреслює гіпотетичність чи ірреальність, необхідність чи можливість та ін., вказує на специфічне існування певного конструкту свідомості [5, с. 48].

Досягнення сучасної синтаксичної науки полягає в тому, що різноманітні граматичні форми, які раніше розглядалися розрізнено і формально, зараз вивчаються не тільки з погляду форми, а й змісту, на основі цього змісту об’єднуються в одне поняття. Так, вставні слова, словосполучення, речення, частки, вигуки в реченні тепер розглядаються як особливі засоби вираження суб’єктивної модальності [4, с. 375-376].

Суб’єктивно-модальні форми (вставні та вставлені компоненти, частки й вигуки) мають кожна свою специфіку у передачі суб’єктивно-модальних значень, конкретизуючи загальне поняття «ставлення мовця до повідомлюваного».

Речення можуть ускладнюватися вставними і вставленими словами, словосполученнями і реченнями, які граматично не пов’язані з членами речення, хоч надають усьому реченню чи окремим його членам різних смислових відтінків, виражають додаткові повідомлення, уточнення тощо [2, с. 347].

Ускладнюючі компоненти не вступають з іншими словами в реченні ні в підрядний, ні в сурядний зв’язок, характеризуються відносною відокремленістю та інтонацією, що на письмі передається через розділові знаки – кому, тире, дужки [2, с. 347].

Відсутність граматичного зв’язку з членами речення чи з реченням у цілому зумовлює віднесення вставних і вставлених конструкцій до «слів, що стоять поза граматичним зв’язком», хоча дехто з граматистів обґрунтовує зв’язок цих слів із реченням [2, с. 347].

За смисловою функцією розглядувані слова, словосполучення і речення поділяються на вставні та вставлені [2, с. 347].

Вставними називаються слова, словосполучення й речення, які служать для вираження модальних значень чи оцінки висловленого: вірогідності чи ймовірності, упевненості (ствердження) чи сумніву, вказівки на те, кому належить висловлена думка [6,].

Вставленими називаються слова і речення, які служать для розкриття, пояснення смислового значення якогось із членів речення, уточнення його або доповнення новою інформацією [6,].

Вставні слова і словосполучення – один з поширених засобів суб’єктивної модальності. О. М. Пєшковський запровадив назви – вставні слова і словосполучення слів. Він підкреслює, що вставні слова і словосполучення не пов’язані узгодженням, керуванням чи приляганням, і тому не є членам або частинами речення. Вставні слова О.М. Пєшковський поділив за значенням на три розряди: 1) із значенням ставлення розмовляючого до тієї чи іншої думки; 2) із значенням адресата висловлювання; 3) із значенням відношення до попередньої чи наступної події [4, с. 376].

Отже, за значенням вставні слова і словосполучення можна поділити на такі розряди:

1. вставні слова і словосполучення, що виражають модальну оцінку мовцем міри реальності повідомлюваного (впевненість, невпевненість, передбачення, можливість, неможливість, вірогідність, сумнів тощо) – безсумнівно, безумовно, звичайно, ймовірно, можливо, мабуть, здається, напевно, очевидно, либонь, без сумніву, зрозуміло, правда, безперечно, розуміється, може, може бути тощо;

2. вставні слова і словосполучення, що виражають почуття мовця у зв’язку з повідомленням (радість, здивування, співчуття, застереження тощо) – на щастя, на жаль, як на біду, як на зло, як на гріх, як навмисне, нівроку, шкода, на радість, на диво, тощо;

3. вставні слова і словосполучення, що привертають, активізують увагу співрозмовника – чуєте, чуєш, знаєте, дивись, дивіться, бач, бачите, погодьтесь, повірте, уявіть собі, майте на увазі, зверніть увагу, прошу вас, даруйте, між нами кажучи тощо;

4. вставні слова і словосполучення, що вказують на джерело повідомлення – кажуть, як кажуть, повідомляють, за висловом…, на думку…, на мою думку, по-моєму, по-твоєму, по-нашому, по-вашому, за теорією…, на погляд… тощо;

5. вставні слова і словосполучення, що допомагають упорядкувати думки, пов’язати їх між собою, вказати на послідовність викладу – по-перше, по-друге, нарешті, з одного боку, до речі, між іншим, навпаки, наприклад, отже, словом, значить, виявляється, зокрема, зрештою, повторюю, насамперед, виходить, тощо;

6. вставні слова і словосполучення, що виражають емоційність вислову, підкреслюють його експресивність – даруйте, пробачте, легко сказати;

7) вставні слова і словосполучення, що вказують на оцінку міри того, про що йдеться, а також на міру його звичайності – найбільше, найменше, у крайньому випадку, буває, бувало тощо;

8) вставні слова і словосполучення, за допомогою яких робиться висновок, зв’язок з попередньою думкою, підбиваються підсумки – отже, взагалі, словом, значить, виходить, навпаки.

Оскільки вставні слова надають значенню основного речення додаткового відтінку, це означає, що вони за змістом пов’язуються з ним. Про цей зв’язок свідчить сам факт розташування вставних слів у межах того чи іншого речення, а також інтонаційне об’єднання порівняно з усім текстом. Отже, вставні слова лише з формально-граматичного погляду ізольовані від речення; з комунікативного погляду вони пояснюють основне речення в цілому.

За спостереженням М. М. Шанського, вставні слова пояснюють речення в цілому переважно тоді, коли розташовуються на початку або в кінці речення. Про це свідчить можливість перестановки вставних слів. Логічно припустити, що за змістом та інтонаційно вставні слова можуть стосуватися лише якогось члена речення чи його частини, якщо вони розташовуються безпосередньо біля них. У такому разі вставні слова переставляти неможна [4, с.378-379].

Для вираження основних відтінків суб’єктно-модального значення – ймовірності, безсумнівності, гаданості, непевності – використовуються в основному модальні слова. Інші відтінки суб’єктно-модального значення передаються різними морфологічними формами – дієсловами, прислівниками, іменниками, прикметниками [1, с. 180].

Важко вивести з самостійних речень вставні слова і словосполучення іменникового типу. Для вираження вставності не можуть використовуватися іменники конкретного значення. З цією метою вживаються іменники, придатні передавати суб’єктно-модальні відношення. Найчастіше вони мають прийменникову форму. Переважають іменники з прийменниками на, за, з. Слова і словосполучення з прийменником на можуть виступати без поширювачів і з поширювачами. Форми на думку, на гадку, на погляд виступають тільки з поширювачами, які визначають, кому належить думка або погляд. Форми на гріх, на зло, на сміх, на нещастя звичайно вживаються з порівняльними сполучниками (як на гріх, як на сміх, як на зло, як на нещастя). Вставні слова і словосполучення з прийменниками за, з за самою своєю суттю завжди потребують поширювачів. Менш поширені вставні слова і словосполучення з прийменниками без, в (у), до, над, по тощо. Без прийменників непрямі відмінки виступають рідко. Це здебільшого утворення з орудного відмінка типу таким чином, одним словом, грішним ділом тощо. При самостійному вживанні такі іменні конструкції функціонують, як правило, прислівними чи не прислівними поширювачами.

У ролі вставних слів і словосполучень можуть виступати поєднання прийменників не тільки з іменниками, а й із займенниками типу до того, крім того, між іншим, по мені, поза всім тим, про мене та похідні від них прислівникові форми по-моєму, по-твоєму, по-вашому тощо. За походженням до них близькі прислівники по-перше, по-друге, що вживаються для вираження черговості подій. Вставними можуть бути деякі залишки прикметникових поширювачів. Наприклад, форма головне утворилася з колишнього сполучення головне діло. Тепер вона виступає вставним словом. Паралельно вживається і дещо застаріле слово головно – з прислівника.

Визначення приналежності до вставних одиниць більш-менш задовільне лише тоді, коли йдеться про такі морфологічні форми, які можна кваліфікувати як колишні самостійні речення чи їх члени, тобто про повнозначні частини мови. Службові слова не можуть свідчити про залишки колишніх самостійних речень чи їх членів, тому вони, як правило, не вважаються вставними. Виняток становлять лише кілька сполучників – однак, одначе, проте, втім, які можуть інтонаційно виділятися, бо виражають певний відтінок прислівникового значення типу все ж, все ж таки, все-таки. Деякі з цих форм можуть виступати і як прислівники. Це і дає підставу вважати такі форми вставними словами. Однак повної згоди про функції подібних слів в українських мовознавців немає. Вставні словосполучення бувають вільні і фразеологічні (дієслівні та іменні). До вільних належать такі: на мою думку, сказати по правді, за словами (переказами) чиїмись тощо. До фразеологічних – в усякому разі, таким чином, власне кажучи, так би мовити, хвалити Бога (долю), пробачте на слові тощо [3, с.114].

Вставні слова і словосполучення не несуть нової інформації, вони лише певним чином оцінюють, уточнюють основне повідомлення. Вставні слова і словосполучення не є членами речення, тобто не відповідають на жодне питання в реченні. Вставні слова і словосполучення в усній мові не завжди виділяються паузами, але на письмі обов’язково відокремлюються з обох боків комами, рідше – тире.

Отож, модальність – це комплексна семантико-синтаксична категорія, яка ґрунтується на ідеї двобічності змісту речення. Особлива роль у передачі оціночних значень припадає на суб’єктивно-модальні форми – вставні та вставлені компоненти, вигуки і частки, які спеціалізуються на передачі суб’єктивної модальності. Слід чітко розрізняти поняття вставні та вставлені конструкції. Вставні конструкції виявляють ставлення мовця до висловлюваної ним думки і виражають різні модальні значення (можливості, сумніву тощо) чи оцінку висловлювання, а вставлені – передають додаткові, побіжні повідомлення, розкривають та пояснюють смислове значення якогось із членів речення або речення в цілому, уточнюють його або доповнюють новою інформацією. Але вставлені, як і вставні конструкції з основним реченням граматичного зв’язку не мають.

Література:

1. Бевзенко С.П. Сучасна українська мова. Синтаксис: навч. посіб. [Текст] / С.П.Бевзенко, Л. П. Литвин, Г. В. Семеренко. – К.: Вища шк., 2005. – 270 с.

2. Плющ М.Я. Сучасна українська літературна мова: підручник [Текст] / М.Я.Плющ, С. П. Бевзенко, Н. Я. Грипас та ін.; за ред. М. Я. Плющ. – К.: Вища шк., 1994. – 414 с.

3. Пономарів О.Д. Сучасна українська мова. Синтаксис: підручник [Текст] / О.Д.Пономарів, О. М. Григор’єв, С. Є. Доломан та ін.; за ред. О.Д.Пономаріва. – К.: Либідь, 1994. – 256 с.

4. Слинько І.І. Синтаксис сучасної української мови: проблемні питання: навч. посібник [Текст] / І. І. Слинько, Н. В. Гуйванюк, М. Ф. Кобилянська. – К.: Вища шк., 1994. – 670 с.

5. Ткачук В.М. Категорія суб’єктивної модальності, [монографія] / В.М.Ткачук. – Тернопіль: Підручники й посібники, 2003. – 240 с.

6. Чолкан В.А. Речення з суб’єктивно-модальними формами в сучасній українській мові: автореф. дис. на здобуття ступеня канд. філол. наук. – 10.02.01. [Текст] / В. А. Чолкан. – Івано-Франківськ, 2001. – 19 с.

Науковий керівник:

кандидат наук із соціальних комунікацій, Сегол Радміла Ігорівна.