Переклад можна визначити як «збереження змісту повідомлення при зміні його мовної форми». У зв’язку з тим, що форма та зміст художнього твору перебувають у нерозривній діалектичній єдності, найважливішим завданням художнього перекладу є збереження цієї єдності. Перекладач повинен не тільки правильно відтворити ідеї, а й відобразити спосіб художнього втілення цих ідей, передати образність оригіналу з не меншою силою, ніж це зробив автор. Досконалим перекладом художнього твору вважається лише такий твір, який передає ідейно-образну суть першотвору через відображення його семантико-стилістичної структури. Всі важливі складники оригіналу в їх взаємозв’язках між собою та художньою цілісністю твору мають бути відтворені в перекладі. [7, с. 10]

Переклад художнього твору – не копія іншого тексту, а насамперед – витвір словесного мистецтва. Перекладач не має права в ім‘я вірності першотворові поступатися художнім рівнем свого перекладу, а редактор має слідкувати за доцільністю літературних відхилень у роботі перекладача.

Переклад поезії істотно відрізняється від перекладу прози, оскільки сама природа поетичного твору має чимало відмінностей від природи твору прозового – значно більша вага окремого слова, широке використання фонетичних засобів організації тексту, ритміко-інтонаційна своєрідність.

При перекладі поезії варто брати до уваги, що треба зберігати оригінальний розмір, риму, щоб у перекладі, як і в оригіналі, розкривався змістовий аспект поетичної форми. Для редактора важливо мати поетичне чуття, щоб переклад зміг донести ті культурні надбання, які зосереджені в поетичних творах.

«Найпримітивніша схема масової комунікації виглядає так: автор – текст – читач (глядач, слухач)». Спілкування автора й читача опосередковано текстом. Редактор у цьому випадку виступає в ролі професійного посередника між читачем і автором. «Його основні завдання – аналіз, оцінка та поліпшення тексту відповідно до цілей комунікації». [6, с. 124]

Редакторський варіант тексту має право на життя тільки тоді, коли він краще авторського. Один з важливих принципів редагування – не можна захоплюватися.

Що ж до редагування перекладу, тобто вдосконалення вже існуючого його варіанту, то воно буває двох типів. По-перше, це саморедагування, коли редактором тексту виступає сам перекладач. По-друге, це редагування готового тексту, яке здійснює інша людина, тобто редактор. У цьому випадку в перекладі можуть з’явитися риси, чужі перекладачеві, привнесені редактором. Редакторська праця потребує великого досвіду, вміння й такту. Захищаючи інтереси іншомовного автора та читача-співвітчизника від різних погрішностей перекладу, редактор має виявляти виняткову чутливість до творчого почерку перекладача.

Виникає питання, наскільки необхідно залучати до перевірки редактора, який є сторонньою особою, якщо редагування може здійснити сам перекладач. На жаль, для забезпечення перекладу високої якості недостатньо лише авторського редагування, бо воно не відрізняється нічим істотним від пошуків нових варіантів у процесі перекладу. Проблема полягає в тому, що перекладач не може дати адекватну, об’єктивну оцінку свого тексту, йому важко уявити механізми сприйняття реципієнтів лише тому, що він є автором тексту. Крім того, автор має поважати свою аудиторію. Моральні норми ніхто не скасовував. Але все частіше мова сучасної літератури грубішає, занижується цінність культури й історичного минулого. Як неповага до аудиторії розцінюється й низький професійний рівень літераторів – безграмотність, невідповідний оригіналові стиль перекладу, неправильні побудова та вживання граматичних і синтаксичних конструкцій. Тому особливо перекладачі як міжнаціональні носії культури мають притримуватися певних моральних норм у своїх працях.

Загальна схема роботи редактора виглядає так. На першому етапі відбувається знайомство з добутком і постановка завдання редагування. При цьому редактор аналізує, наскільки дотримані параметри матеріалу: обсяг, жанр, тематика, виявляє переваги й недоліки рукопису. Потім редактор приймає рішення, чи повернути текст на доопрацювання чи прийняти в роботу, як і в якій мірі правити. Сам процес редагування найбільш тривалий, для кожного тексту свій [8, c. 115].

Виділяють три аспекти перекладу, які потрібно перевірити редактору:

• ступінь формальної відповідності оригіналу тексту;

• ступінь формальної відповідності у мові перекладу;

• ступінь смислового навантаження та прийнятності для цільової аудиторії.

Аналіз ступеня формальної відповідності оригінальному тексту можна здійснювати двома способами: або ретельним порівнянням структур, що співвідносяться, або оцінкою загальних відмінностей у перекладі та оригіналі. Завданням редактора є виявлення ступеня зрозумілості значення, змісту повідомлення. Дані аспекти визначають специфіку редагування перекладів, яка тісно пов’язана з використанням знань із контрастивної лінгвістики. Більшість тексту передається за допомогою позамовних засобів, створюється культурний фон оповідання, а це, у свою чергу, викликає труднощі при перекладі. Переклад практично базується на знанні контрастивної лінгвістики та типології двох мов. Під час перекладу перекладач використовує порівняльний аналіз як метод вибору форми, яка найбільш адекватно передає і зміст, і попередньо обрану форму. Тому редагування, так само як і переклад, пов’язане з такими розділами знань як мова та мислення, мова та культура, психо- та соціолінгвістика.

Оскільки перед редактором стоїть вирішення не одного завдання, його робота має бути організованою та систематизованою.

Тож, можемо створити модель процесу редагування та перевірки перекладної літератури, яка включатиме такі етапи:

1) ознайомлення з текстом оригіналу та перекладу, що включає в себе «сканування» тексту, яке спрямоване на визначення тематики, стилістичних особливостей, якості вжитої у документі мови; ідеї щодо можливостей покращення тексту;

2) звірення тексту перекладу з вихідним текстом, а це послідовна, ретельна перевірка відповідності кожного слова, кожної фрази перекладу вихідному тексту, єдності використаної термінології, логіки викладу, а також порівняння смислової відповідності. Даний етап включає в себе роботу зі словниками, довідниками, мережею Інтернет, консультації колег та спеціалістів тієї чи іншої галузі. Редактору необхідно мати редакторський зошит, де б зазначались власні назви, термінологія, а також помилки та виправлення, що дасть змогу забезпечити однорідність вжитої термінології;

3) внесення смислових і стилістичних правок; перевірка тексту на наявність граматичних, орфографічних, пунктуаційних, синтаксичних та ін. помилок.

Виправити помилку недостатньо, адже необхідно узгодити все речення, перевірити його завершеність, не забувати при цьому про індивідуальний стиль перекладача.

4) Порівняння попереднього тексту з його новим варіантом, остаточна перевірка тексту.

Якщо ж роздивлятися розвиток сучасного українського, то його можна описати, як рух від травестійного обігрування оригіналу до його адекватного відтворення. Але ця «адекватність» доволі ефемерна в поетичному перекладі і, попри зусилля теоретиків художнього перекладу вивести якісь закономірності відтворення поетичного тексту, читачам зрозуміло, що насправді про перекладну поезію можна говорити, як про більшою чи меншою мірою переспіваний текст. Ситуація спрощується у випадку з верлібрами, але й то не завжди. [11, c. 65]

Подібна ситуація була б надто простою й позитивною, тому й залишаються такі рідкісні вияви авторської унікальності, які й зараз нагадують нам про перші кроки українського перекладу, коли перекладачі ще не знали мов, користувалися перекладами-посередниками, не маючи уявлення про теоретичну базу.

Дати докладний, майже дослівний переклад поетичного твору — може бути тільки мрією, що за умов українського мовного матеріалу її ніколи не вдасться здійснити. Беручи для прикладу англійську поезію, можна сказати, що переважно односкладові та двохскладові англійські слова не мають в українській лексиці відповідних коротких термінів, і тому з цілої низки слів оригінального віршового рядка перекладачеві доводиться вибирати лише деякі. Тому англійський поет втрачає в українському дуже багато зі своєї вимовності, образності й емоційності.

В українській мові не заохочується використання довгих періодів, якими рясніють рядки англійської поезії. Через те українському перекладачеві не зостається нічого іншого, як розтинати авторський період на декілька цілком самостійних речень, а це доводить до дроблення думки оригіналу.

Наприклад, чотирьохстопний ямбічний рядок, що став за зразок для найкращих світових поетів із часів романтики, не може звучати в українському перекладі так мелодійно, як в оригіналі. Цьому на перешкоді стоять довжина слів, умови наголосу й ще недостатня виробленість українського ямбу.

Щодо рими, то вона в українському перекладі не може бути всюди чоловічою (наголос на останньому складі), як в обраних для прикладу творах Дж. Байрона, бо й нам важко сприймати такі рубані рядки із сильною кінцівкою: крім того, доводиться вживати дієслівні рими або рими, створені з форм тієї самої граматичної категорії. А в той час англійські рими майже всі — неграматичні, тобто римуються слова різних частин мови.

Українському перекладачеві дуже важко вкласти образну думку оригіналу в таку саму кількість віршових рядків. Правда, перекладач може коротко переповісти цю думку такою ж кількістю рядків, але це вже був би не переклад, а «сухий» переказ, позбавлений усіх елементів художності, про що промовисто говорить рівень перекладної поезії на сучасному етапі.

Перекладний твір повинен сприйматися читачем як авторський і відповідати добі, в якій він створювався. Крім загальних навичок, редактор повинен мати поетичний хист, аби відчувати і правити недоліки перекладного тексту, щоб зробити художній текст справді поетичним, не втрачаючи його змісту.

Література:

1. Бібліотека української літератури. Дж. Г. Байрон: вірші у перекладі
   Д. Паламарчука «http://www.ukrlib.com.ua/books-zl». – 20.11.2010.

2. Гула Є. А. Редагування як один з головних чинників якісного перекладу «http://www.uta.org.ua/data/loads/Gula.pdf». – 15.10.2010.

3. Іванченко Р. Г. Літературне редагування. – К.: Вища школа, 1983. – 365 с.

4. Коптілов В. В. Теорія і практика перекладу: Навч. посіб. – К.: Юніверс, 2002. – 280 с.

5. Непийвода Н. Ф. Сам собі редактор: Порадник з української мови. – К., 2000. – 235 с.

6. Тимошик М. С. Редагування текстів за видами видань (навчальні, художні) // Друкарство. – 2004. – № 1. – С. 18-22.

Науковий керівник:

кандидат наук із соціальних комунікацій, доцент Сегол Р. І.