«СИЛЬНІ ПРЕЗИДЕНТИ» ЗА РІЗНИМИ ФОРМАМИ ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТСЬКОГО ПРАВЛІННЯ

Форма правління у широкому розумінні означає нормативно встановлені принципи і механізми взаємодії між парламентом, урядом і главою держави.

У вузькому розумінні форма правління визначає коло суб’єктів політико-правової системи, що у формально-правовому сенсі впливають на формування уряду і тривалисть його існування у сформованому складі.

Розрізняють президентські, парламентські та президентсько-парламентські форми правління [1, c. 114]

Ми можемо бачити, що відповідно до співвідношення влади президента з іншими органами державної влади, у світі склалися моделі “сильного президента” та “слабкого президента”. Різняться вони переважно у залежності від обсягів повноважень, що їх має та реально здійснює глава держави, міри його втручання в державно-політичні процеси, зокрема в організацію та здійснення виконавчої влади.

Моделі “сильних президентів” утвердилися там, де глава держави має вирішальний вплив на формування органів виконавчої влади, очолює її безпосередньо або ж через свого представника в Уряді – віце-президента чи прем’єр-міністра.

Моделі “слабких президентів” прижилися переважно в країнах із міцними традиціями парламентаризму, де одноособова влада глави держави зведена до мінімуму, а домінуючою є парламентська відповідальність урядів.

Моделі “сильних президентів” притаманні країнам із президентськими та напівпрезидентськими формами правління, тоді як моделі “слабких президентів” – країнам з парламентарними формами правління [2, c. 10]. Отже, розглянемо рольові моделі країн із «сильними президентами», які мають місце в президентських та напівпрезидентських країнах.

Президентська республіка – це держава, де посада президента є політично самостійною, дозволяє главі держави під свою відповідальність приймати рішення. У будь-якій республіці носієм суверенітету є народ. Однак право представляти народ належить не лише парламенту, але й президенту. Роль президента не обмежується формальною участтю в політиці. З його посадою державне право пов’язує ряд політичних функцій, які здійснюються саме президентом.

Якщо президент має відносну політичну самостійність, то парламент неможна розглядати в якості вищої установи серед інших державних органів. Про президентську республіку неможна говорити як про державу, де діє принцип верховенства парламенту. У данній формі правління у законодавчого органа є політичний конкурент – система виконавчої влади, яка очолюється президентом. В президентській республіці встановлена система розподілу влад між главою держави, виконавчою владою, яку він очолює, та, з іншого боку, законодавчим органом – парламентом.

Можливі і такі республіки, де повноваження не лише розподілені між парламентом та президентом, але й формально і фактично визнаний приоритет глави держави. Ці республіки також є президентськими, оскільки політична самостійність глави держави поза сумнівом. Іноді їх називають суперпрезидентськими. Більше того, республіканську форму мають навіть держави, де взагалі відсутній парламент та єдиним республіканським інститутом є президент, якого обирають. Так, у 1981 році президентом Центральноафриканської республіки (ЦАР) стал генерал А. Колінгба, повноваження якого не були обмежені наявністю колегіального органу, який обирається, тобто параламенту.

Наведені ознаки президентської республіки є основними. Однак, звичайно до них залучають і інші, також вельми вагомі [3, c. 159-160].

Політична система є президентською тоді і тільки тоді, коли глава держави (президент): а) обирається на основі загальних виборів; б) протягом встановленого терміну правління президента не можна позбавити влади парламентським голосування; в) дійсно призначає глав або інших керівників уряду. У випадку виконання цих трьох умов ми, поза всяким сумнівом, маємо чисту систему президентського правління [4, c. 79-80].

На відміну від парламентських республік, де самостійна роль президента невелика і де він на ділі не володіє ніякою виконавчою владою, і на відміну від президентських республік, де він – глава виконавчої влади, в напівпрезидентських (парламентсько-президентських або президентсько-парламентських) дуже помітне прагнення вивести президента за межі жорстко полярної схеми, за межі традиційної концепції розділення властей при згадці останньої в конституціях як основного джерела.

На думку прихильників змішаної форми правління, в чистому вигляді принцип розділення влад реалізується на практиці украй рідко [16, c. 35]. Значно частіше має місце змішування влад. При цьому є небезпека порушення необхідного балансу, який або веде до домінування парламенту, що породжує нестабільність і кризові явища, або спричиняє за собою панування виконавчої влади, що може призвести до монократізму або навіть диктатури. Для усунення такої небезпеки і забезпечення рівноваги виконавчої і законодавчої влад необхідний інститут президента-арбітра.

Спільним знаменником як президентської, так і напіпрезидентської форми правління є наявність всенародно обраного президента, чи, принаймі, президента, якого не обирає парламент. Але цей загальний принцип двох форм радікально відрізняється один від іншого, тому що напівпрезидентська форма правління є саме “половиною” того, що ділить наполовину президентське правління шляхом заміни подвійної структури влади на моноцентристську структуру влади. У президентських системах президент захищений і ізольований від парламентського втручання завдяки принципу поділу влади. І навпаки, напівпрезидентські системи спираються на розподіл влади: президент повинен ділитися повноваженнями з прем’єр-міністром; а прем’єр-міністр, у свою чергу, повинен мати довгострокову підтримку парламенту [4, c. 116-117].

Ми можемо окреслити основні властивості та характеристики напівпрезидентської форми правління:

А) глава держави (президент) обирається на основі всенародних виборів, прямим чи непрямим голосуванням на визначений термін.

Б) глава держави розділяє виконавчу владу з прем’єр-міністром таким чином, що це призводить до структури двоїстої влади.

В) президент незалежний від парламенту, однак він не уповноважений управляти один чи безпосередньо, тому його воля повинна передаватися і здійснюватися через його уряд.

Г) і навпаки, прем’єр-міністр і його кабінет є незалежними від президента в тому, в чому вони є залежними від парламенту: вони є суб’єктом або парламентської довіри, або недовіри (чи обох), але в будь-якому випадку кабінету необхідна підтримка більшості в парламенті.

Д) структура двоїсної влади за напівпрезидентської форми правління допускає різноманітні види рівноваги, а також зміну переваги повноважень у межах виконавчої влади за суворого виконання умови, що існує “потенціал автономності” кожного елементу виконавчої влади [4, c. 125].

Становлення деяких інститутів (наприклад, парламентаризму в Англії, президентської влади в США) має історію майже два століття. Такого строку освоєння демократичних моделей в країнах СНД історія не надає. Отож, в ході розвитку державності виникають різноманітні “перекоси”, специфічні проблеми та труднощі. Важко налагодити процес взаємодії гілок влади. Часто президенти входять у жорстку конфронтацію із законодавчою владою. Про це свідчить досвід не лише України та Росії, але і інших країн СНД. Президенти все частіше у випадку виникнення суперечок між законодавчою та виконавчою владами стають на бік виконавчої влади, тому що своєрідно розуміють свою арбітражну функцію.

Виходячи з цього у науковому та практичному аспекті важливо виявити тенденції, які проявляються у формуванні та функціонуванні президентської влади. В літературі відмічається, що в постсоціалістичних країнах визріває особливий різновид президентської влади, яка характеризується наступними рисами: а) тенденція до “демократичного вождизму”; б) комплексним характером; в) зосередженням у себе функцій арбітру по відношенню до інших влад; г) наявністю контрольних повноважень.

Тенденція до “демократичного вождизму” проявляється в тому, що президенти в більшості постсоціалістичних республік прийшли до влади під демократичними гаслами. Вони зруйнували тоталітаризм, і багато хто з них продовжує боротися з його наслідками і у сучасності. Але робиться це частіше з використанням авторитарних методів, ігноруючи положення конституції. Для зруйнування колишніх порядків президентам необхідно було створити собі імідж народного вождя. Російській режим уявляє собою практичне втілення теоретичного проекту М. Вебера про “пребісцитарну вождістку демократію”. Ця модель припускає обрання харизматичного лідера на посаду глави держави, в результаті чого він наділявся широкими повноваженнями, в той час коли інші органи займають значно ніжче положення. При цьому роль населення, суспільної думки до наступних виборів ігнорується. М. Вебер так характеризує свою модель: “Це така політична система, де люди самі обирають собі лідера, який потім каже: “А тепер замовкніть та слухайтеся мене!”

Президентська влада у тому вигляді, як вона складається в деяких постсоціалістичних країнах, має комплексний характер, окільки вона об’єднує деякі елементи повноважень інших державних структур. Це ми можемо бачити не лише із аналіза текстів конституцій, але й при розгляданні фактичного функціонування вищіх органів держави [5, c. 36-37].

Характеризуючи системи президентського правління, ми можемо говорити про те, що вони мають декілька спільних рис – тобто існування посади президента, наявність виборів глави держави, формування уряду саме президентом тощо. В світі модель президентського правляння найбільш яскраво показує приклад Сполучених Штатів, де президент має дуже широке коло повноважень. Однак повна реалізація цих повноважень залежить від вміння президента домовлятися про підтримку своїх рішень Конгресом. За прикладом США були побудовані політичні системи країн Латинської Америки. Проте, головною відмінністю є те, що частіше президентська посада в цих випадках ставала символом деспотизму та порушення принципу розподілу влад.

Напівпрезидентське правління, яке ми можемо бачити у Франції (принципи якого були вжиті в Україні), поєднує в собі риси парламентської та президентської системи, та виводить постать президента за рамки жорсткого розподілу влад. Президент обирається всенародно, однак він не захищений від втручання парламенту та повинен ділитися повноваженнями і узгоджувати свої дії із прем’єр-міністром.

Таким чином, на утвердження державності, вибір форми правління накладають відбиток особливості історичного розвитку країни, специфіка її політичної культури, традиції державності, співвідношення політичних сил у період розробки та прийняття конституції. Всі ці фактори, без сумніву, системно донині впливають на становлення інституту президентства в більшості країн СНД.

Література:

1. Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна –К.: Асоціація молодих українських політологів і політиків, 2000. – 200 с.

2. Стародубець В., Стародубець Г. Політичні процеси та інститути в Україні – Тернопіль, 2003. – 204 с.

3. Арановский К.В. Государственное право зарубежных стран: Учебное пособие. – М.: ИНФРА – М, ИД «ФОРУМ», 2000. – 488 с. – (Серия «Высшее образование»).

4. Сарторі Джованні. Порівняльна конституційна інженерія: Дослідження структур, мотивів і результатів: Пер. з 2-го англ. вид. – К.: АртЕк, 2001. – Бібліогр.: 4 с. – 224 с.

5. Тодыка Ю. Н., Яворский В. Д. Президент Украины: конституционно-правовой статус. Монография. – Харьков: «Факт», 1999. – 256 с.