ТРАНСФОРМАЦІЇ ПОНЯТІЙНО-КОНЦЕПТУАЛЬНОГО ПІДХОДУ У ФІЛОСОФІЇ МІШЕЛЯ ФУКО

Сьогодні неможливо говорити про філософію ХХ століття та перспективи на майбутнє залишаючи поза увагою творчість Мішеля Фуко, одного з найбільш авторитетних французьких філософів другої половини ХХ століття. Розроблені ним концепції „епістеми”, „архіву”, „розриву”, „дискретності історії”, „влади”, „смерті суб’єкта”, „дискурсу сексуальності”, „переживання культури” та низка інших виявилися серед дослідницьких інтересів як зарубіжних так і українських філософів, наприклад, до цієї теми звертаються Н.Автономова, І.Бичко, Ж.Бодріяр, Ю.Габермас, В.Візгін, Ф.Гро, Ж.Дельоз, Ж.Дерріда, Х.Дрейфус, А.Дьяков, І.П.Ільїн, Е.Істхоуп, Е.Кавальярі, В.Каплун, С.Леш, В.Лейч, М.Морріс, А.Погоняйло, П.Петтон, П.Рабіноу, З.Сокулер, М.Саруп, В.Табачковський, C.Табачникова, О.Хархордін, В.Ярошовець та інші. Незважаючи на їх серйозні здобутки, дана тема не може вважатися вичерпаною і залишається актуальною в контексті дослідження витоків та перспектив сучасної філософської парадигми.

Постійний творчий пошук Мішеля Фуко зумовив серйозні трансформації понятійно-категорійного апарату, методологічних підходів, об’єктів дослідження і у зв’язку з цим виникає проблема періодизації його творчості. Найважчим тут виявляється розрізнити Фуко-структураліста від Фуко-постструктураліста та знайти те, що залишалося незмінним протягом всього його творчого шляху. За словами І.П.Ільїна, з Фуко відбулася та ж метаморфоза, що й з багатьма іншими теоретиками, яких спочатку вважали структуралістами, а потім почали сприймати як безумовних постструктуралістів [5, с.56]. Але, якщо уважно проаналізувати дослідження Фуко ще 50-х рр. ХХ ст., то в них вже одразу можна виявити не тільки всю ту тематику, яку він потім буде розглядати протягом свого життя, але й безсумнівну єдність загального підходу до предмета дослідження, ту методику аналізу, яка потім була визнана як постструктуралістська за своєю суттю [див. 5, с.56].

Цікавою видається думка В.Візгіна проте що періоди творчості Фуко можна умовно позначити як „археологія знання”, „генеалогія влади-знання” та період „естетик існування”; відповідно дослідники ведуть мову про археологічний, генеалогічний період та про період аналізу „естетик існування” чи „технік самості”. Проте, В.Візгін зауважує, що не зважаючи на справді глибокі зсуви у стилі дослідження, у його мові та ін., всю творчість філософа-історика можна подати і як реалізацію єдиного генеалогічного проекту [2, с.96]. Підтвердженням цього може слугувати наявність характерних для генеалогії прийомів аналізу вже в „Історії божевілля” та інших працях археологічного періоду, і вирішальне значення зустрічі Фуко з творчістю Ніцше, і прагнення в 80-х рр. ХХ століття замінити генеалогічною мовою археологічну термінологію чи принаймні підпорядкувати першій другу.

На проблему періодизації творчості Фуко також звертає увагу А.Дьяков. Зокрема він зазначає, що багато дослідників уважають за достатнє виявити „головні теми” того чи іншого періоду творчості філософа і в результаті виокремлюють три фази: 1) аналіз дискурсів і наукових дисциплін, переважно гуманітарних наук; 2) звернення до проблем політики, влади та контролю над населенням; 3) відкриття „практики себе”. Американські дослідники Х.Дрейфус та П.Рабіноу дещо модифікують цю періодизацію, отримуючи чотирьохчленну схему: 1) гайдеггерівський період; 2) археологічний чи квазіструктуралістський період; 3) період генеалогічний; 4) період етичний. На думку А.Дьякова, така періодизація, дуже поширена і на перший погляд самоочевидна, виявляється надто поверховою, оскільки, по-перше, одні й ті ж теми пронизують всю творчість Фуко в цілому, а по-друге, його тексти виявляють імпліцитну присутність та змішування означених тем у всі періоди його діяльності. Найбільш переконливою для А.Дьякова є „тематизація” творчості Фуко, запропонована А.МакХоулом та В.Грейс: Фуко відповідаючи на питання „хто ми такі сьогодні?”, тематизує поняття дискурсу, влади та суб’єкта і відповідно до цього переформульовує першопочаткове питання: 1) „хто ми такі у термінах знання про себе?”; 2) „хто ми такі у термінах тих способів, якими ми творимося у політичних процесах?”; 3) „хто ми такі у термінах ставлення до себе і в тих етичних формах, через які ми керуємо собою?” [див. 3, с.11–12].

Окрім аналізу головних варіантів періодизації творчості Фуко, Дьяков пропонує і свій. Використовуючи тезу Дельоза: „мислення Фуко не еволюціонувало, а проходило через кризи”, Дьяков розрізняє наступні кризи в творчості Фуко: перша криза – криза породжена розривом з модною на той час феноменологією на користь епістемології, і ознакою виходу з цієї кризи стала „Історія божевілля”. Другою була криза 1968 р. з якої (звичайно, не тільки в творчості Фуко) почалася атака на владні відносини. Третя криза розпочалася після „Волі до знання”, і в результаті багатьох зовнішніх подій та боротьби з внутрішніми демонами Фуко переорієнтувався з історії на „естетики існування” [3, с.12].

Позиція А.Дьякова щодо періодизації творчості Фуко достатньо обґрунтована і серед згаданих вище оптимальна, а тому може використовуватися для наступних досліджень текстів Фуко.

Як відомо, Фуко напрацював свій особливий категоріально-понятійний апарат, яким згодом почали користуватися й інші дослідники. Одним із найпопулярніших стало поняття „епістема”, хоча сам Фуко, окрім праці „Слова і речі”, його практично надалі більше не використовував, воно добре прижилося не тільки в колах філософів, але й літературознавців, соціологів, культурологів. Епістема у Фуко стала одним з методологічних принципів за допомогою якого доводилася спільна для структуралізму та постструктуралізму теза про „смерть людини”. Епістема виявилася результатом ще структуралістських уявлень дослідника, коли він, як і багато французьких структуралістів 60-х рр. ХХ ст., уважав, що існує певний глобальний принцип організації всіх проявів людського життя, певна „структура перед всіма структурами”, за законами якої утворюються і функціонують всі інші структури. Відповідно до наукових уявлень тієї епохи цій домінантній структурі приписували мовних характер, і розуміли її за аналогією з мовою. Виходячи з концепції мовного характеру мислення і зводячи діяльність людей до дискурсивних практик, Фуко постулює для кожної конкретної історичної епохи існування специфічної епістеми – проблемного поля, яке досягло рівня культурного знання і утвореного з дискурсів різних наукових дисциплін.

Незважаючи на все розмаїття цих дискурсів, яке зумовлене специфічними завданнями кожної наукової дисципліни як особливої форми пізнання, у своїй сукупності вони утворюють єдину систему знань – епістему, яка реалізується у мовній практиці сучасників як строго визначений мовний код – зібрання приписів та заборон. Ця мовна норма несвідомо визначає мовну поведінку, а отже, мислення окремих людей. Таким чином, зазначає І.П.Ільїн, характерною особливістю розуміння епістеми у Фуко є те, що вона виступає у нього як історично конкретне „пізнавальне поле” наукової якості, як рівень наукових уявлень свого часу [5, с.62].

Остаточний варіант понятійного апарату Фуко першого періоду творчості отримуємо в праці „Археологія знання” (1969). Н.Автономова виокремлює тут такі три ключові поняття: „позитивність”, „історичне апріорі” та „архів” [див.1, с.27–28]. Позитивність, у Фуко, – це єдність у часі та просторі матеріалу, який утворює матеріал пізнання. Історичне апріорі – сукупність умов, які дозволяють позитивності проявитися в тих чи інших висловлюваннях. Особливе місце серед цих понять займає „архів” (archives) як перелік висловлювань, що породжуються у межах позитивностей за правилами, які задаються історичним апріорі. Користуючись цим поняттям Фуко описує правила народження „нових дискурсивних об’єктів”, формалізує процес, який призводить до зміни однієї наукової формації іншою. Для сучасників неможливо розкрити свій власний архів, оскільки вони говорять, перебуваючи всередині правил. Успішно можна досліджувати виключно архів іншої епохи. Кожна історична епоха має властивий їй архів, який утверджує свою оригінальність та неповторність, анулює своє походження і наступну долю; йому на зміну прийде інший архів, який так само забуде про свого попередника. І.Ільїн зазначає: „Фактично ми бачимо, що в „Археології знання” поняття „архіву” замінило епістему; недарма В.Лейч заявляє, що епістема – це свого роду «позитивне несвідоме культури – її архів»” [4, с.17].

Насамперед для Фуко видається цікавою проблема умов самої можливості того чи того типу дискурсу (як пов’язаної певним чином сукупності висловлювань) у тому вигляді, у якому він наявний, і на тому місці, на якому він існує. В цьому контексті Фуко розглядає низку гіпотез, які намагаються пояснити дисциплінарні спільноти, що сформувалися – медицину, граматику, політичну економію, та показує їх недоліки. Для забезпечення цього аналізу Фуко запроваджує поняття історичного апріорі як апріорі не істин, що ніколи не могли б бути сказаними чи безпосередньо дані досвіду, а історії, яка дана оскільки, остільки ця історія є історією дійсно сказаного. Це поняття дозволяє враховувати, що дискурс має не тільки смисл та істинність, але й історію, причому власну історію, яка не зводить його до законів чужого становлення. Проте історичне апріорі не над подіями – воно визначається як сукупність правил, що характеризують дискурсивну практику і включених у те, що вони об’єднують. Сфера висловлювання, артикульована відповідно історичним апріорі та виголошувана різними дискурсивними формаціями, задається системою, яка установлює висловлювання як події (які мають свої умови та сферу появи) та речі які містять свою можливість та сферу використання) – її Фуко називає архівом.

„Дискурс” (discours) – ще одне часто вживане Фуко слово. Перекласти його однозначно українською (як і російською) важко, найчастіше воно перекладається як „мова”, „роздуми”. Поняття „дискурс” було запроваджене структуралістами. Воно інтерпретується як семіотичний процес, що реалізується у різних видах дискурсивних практик. Коли ведуть мову про дискурс, то насамперед мають на увазі специфічний спосіб чи специфічні правила організації мовної діяльності (письмової чи усної). Часто дискурс використовується як поняття, що є близьким до стилю, наприклад, „науковий дискурс”, „літературний дискурс”. У праці „Слова і речі” „дискурс” використовується як термін, що стосується мови класичної епохи, яка здатна розчленовувати мислительні уявлення, виражати їх у послідовності словесних знаків. У наступних працях Фуко значення цього слова ще більше розширюється і починає практично означати всю сукупність механізмів структурування надбудови на противагу недискурсивним (економічним, технічним) механізмам та закономірностям.

Поряд із „дискурсом” Фуко використовує термін „дискурсивні практики” (pratiques discoursives). Як зазначає І.П.Ільїн, цей термін активно використовується постструктуралістами та деконструктивістами, теоретичне обґрунтування отримав у працях Ж.Дерріди та Ю.Крістевої, але, як правило, використовується соціологічно орієнтованими критиками у тому розумінні, якого надав йому М.Фуко [4, с.77].

Автор статті приходить до висновку, що потрібно погодитися з поділом творчісті Фуко на три етапи: 1) до 1968 року; 2) від 1968 року до праці „Воля до знання”; 3) третій період – „естетики існування”. У кожен з цих періодів бачимо не тільки зміну дослідницьких зацікавлень філософа, але й зміну мови його текстів. Остаточний варіант понятійного апарату Фуко першого періоду творчості отримуємо в праці „Археологія знання”, ключовими поняттями тут стали „позитивність”, „історичне апріорі” та „архів”.

Надзвичайно важливим у вченні Фуко виявилося його положення про необхідність критики „логіки влади та панування” у всіх її проявах. Специфіка розуміння поняття „влада” у Фуко полягає насамперед у тому, що вона виявляється як влада „наукових дискурсів” над свідомістю людини. Зокрема, у праці „Воля до знання” Фуко виступає проти тиранії дискурсів, які легітимізують владу. Використовуючи поняття „смерть суб’єкта” та „смерть автора” Фуко здійснив радикальну критику гуманітарного знання. Завдяки Фуко у сучасній філософії широко використовується поняття „епістема”, яке й досі не втратило евристичного потенціалу.

Література:

1. Автономова Н. С. Археология знания // Современная западная философия: Словарь. /сост.: Малахов В. С., Филатов В. П./ – М., 1991. – С. 27–28.

2. Визгин В. Генеалогический проект Мишеля Фуко: онтологические основания // Мишель Фуко и Россия: Сб. статей / под ред. О.Хархордина. – СПб.; М.: Европейский университет в Санкт-Петербурге: Летний сад, 2001. – С.96–110.

3. Дьяков А.В. Мишель Фуко и его время / А.В.Дьяков. – СПб.: Алетейя, 2010. – 672 с.

4. Ильин И.П. Постмодернизм. Словарь терминов / И.П.Ильин. – М.: Интрада, 2001. – 384 с.

5. Ильин И.П. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм / И.П.Ильин. – М.: Интрада, 1996. – 255 с.