ПЕРШИЙ ІСТОРИЧНИЙ ТИП УНІВЕРСИТЕТУ: СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ

З’явившись як інституція у ХІІ ст., Університет Середньовіччя у своїй ідеї постає як результат християнізованої античної традиції, в межах якої було сформовано основні засадничі принципи/підстави його існування. Ідеї античних мислителів було доповнено та трансформовано провідними теологами та філософами Середньовіччя, які підпорядкували античний ідеал Розуму новому авторитету – божественному Одкровенню: «У відношенні до часу переважає авторитет [одкровення], а у відношенні до сутності справи – розум. Істинний, міцний і вищий авторитет той, який називається божественним» (Св. Августин. Про порядок ІІ, 9) [8, c. 95]. Так, через призму схоластичної раціональності були переломлені сформовані давньогрецькими філософами такі важливі засадничі принципи, як єдність наук, універсальність знань, автономія розуму. У результаті, перший історичний тип Університету постає як суспільний інститут, місія якого полягала, з одного боку, в осягненні та передачі істин Одкровення, а з іншого, – у формуванні методів мислення та уміння самостійно здобувати божественний смисл із оточуючої дійсності.

Саме Церква, як зазначають дослідники, у перший період була основним споживачем праці інтелектуалів і тому активно сприяла становленню середовища університетів [5, c. 72]. Під її впливом було сформовано одну із основних моделей – паризьку, відповідно якій Університет поставав як universitas magistrorum et scholarium. Його характерною ознакою був поділ на чотири факультети, з яких факультет вільних мистецтв вважався фундаментом, право та медицина – стінами, а теологія – дахом [1, c. 24]. Для паризької моделі були характерними, також, беззаперечність авторитету викладача, самоуправління, тісний зв'язок із церковною владою, перевага вивчення теології та канонічного права, корпоративний характер організації тощо. Саме ця модель у тій чи іншій формі була втілена більшістю університетами
ХІІ – ХVIII ст.

Ще одним архетипом для університетів Середньовіччя стала болонська модель, яка починає свій розвиток із Болонського університету. Його поява була зумовлена іншими чинниками, ніж поява Паризького університету. Якщо останній отримав легітимізацію своєї діяльності завдяки Церкві, то формуючим началом для Болонського університету стало місто, яке створили соціальне середовище й умови для розвитку науки.

На теоретичному рівні болонську модель варто розглядати як модель гільдії, асоціації чужоземців, для організації життя яких утворювалися земляцтва, що формувалися за лінгвістичним та етнографічним принципами. Мотивами для їх закріплення, поряд із професійними завданнями, була спільність інтересів на ґрунті підтримки земляків. Дана модель, також, постає як universitas scholarium, на чолі якої були школярі, що зумовило такі її характерні ознаки, як демократичний характер прийняття різноманітних рішень, автономність та академічні свободи.

Ще одна модель середньовічного Університету сформувалася у ХІІІ ст. – це модель колегії / коледжу (domus scholarium). Перші коледжі були відкриті при Паризькому університету. Постаючи спершу як пансіони для бідних студентів, вони поступово перетворилися на автономні або напівавтономні академічні співтовариства, корпорації на чолі з магістрами. До їх характерних ознак можна віднести тісний союз із церковною владою; надання переваги богослов’ю та філософії; відсутність поділу на факультети тощо. Ще однією особливістю стало те, що англійські університети – оксфордський і кембриджський, які перейняли цю модель, скоро після свого виникнення, присвоїли собі національний характер, на відміну від континентальних університетів, які можна назвати космополітичними [7, c. 128].

Узагальнивши, можна зробити висновок, що основними стимулами для появи першого історичного типу Університету й утвердження його основних моделей (які, незважаючи на певні відмінності в організації, на рівні ідеї втілювали схожі засадничі принципи) були християнська ідеологія, відповідно якій навчання розглядалося як шлях до спасіння, та професійна консолідація, яка у формі корпорації намагалася монополізувати ринок попиту на свої послуги.

Відтак Університет періоду Середньовіччя у своєму узагальненому вигляді постає як корпорація, що була заснована на професійному диференціюванні праці, і в якій вчені заняття почали розглядатися як тип професійної діяльності [5, c. 175]. Це було зумовлено тим, що навчальне виробництво в той час втілювалося в таких же регульованих формах, як і будь-яке ремісниче виробництво. Завдяки корпоративному характеру середньовічних університетів було закладено основи їх академічних свобод та автономії. Першими офіційними документами, що їх засвідчували, стали грамоти Фрідріха Барбароси, видані болонським школам (1158 р.) та грамота Філіппа ІІ Августа Паризькому університету (1200 р.), які послугували зразком правової регламентації університетів і основою подальшої університетської політики європейських правителів.

Проте, варто пам’ятати, що в Середньовіччі, як і в будь-який інший період розвитку Університету, автономія та академічні свободи не могли бути абсолютними. Як зазначає П. Морау, один із парадоксів того часу пов'язаний із прагненням університетів соціальної автономії у той час, як, в цілому, вони залишалися суттєво залежними від суспільства [4, c. 37]. Як Церква, так і держава, вбачали основне призначення/місію університетів у боротьбі проти будь-яких проявів ідейної опозиції феодальному устрою, а тому, за можливістю, намагалися використовувати їх у своїх цілях. Так, наприклад, активну участь у суспільно-політичному житті раніше за всіх почали брати англійські університети, які зайнялися підготовкою кадрів для державної та церковної служби. Університетські спеціалісти допомагали королівській владі у складанні документів, захисті королівських інтересів і папської курії, взаємодії з парламентом, надавали дипломатичні послуги тощо [5, c. 92].

Католицька церква, у свою чергу, потребувала досвідчених й освічених проповідників, знавців церковного права. Тому, починаючи з ХІІІ ст., могутнім захисником університетів стало папство. Святий престол визнав важливість і цінність інтелектуальної діяльності. Проте, виводячи університети з-під світської юрисдикції, він підкоряв їх церкві. Місія Університету з позиції папства полягала у розширенні горизонтів християнського світу світлом академічної вченості. Відтак під кінець Середньовіччя університети опинилися на службі у різних класів і соціальних груп, які, у свою чергу, були завжди тією чи іншою мірою не задоволені ними.

Ще однією особливістю середньовічного Університету був поступовий розвиток його як Studium generale, яка відкрила доступ до вищої освіти людям усіх звань, віку та земель. Тому однією із його характерних ознак, поряд із корпоративністю, стала інтернаціональність, реалізація якої була можлива за рахунок латини, як єдиної мови викладання; спільної термінології і, що найважливіше, єдиному освітньому простору, який об’єднав увесь християнський світ. Так, професори вважали себе членами Republique des Lettres – міжнародного співтовариства, для якого національних меж не існувало. І хоча середньовічний Захід, звичайно, був далеким від абсолютної інтелектуальної єдності, проте саме за рахунок влади папи, який гарантував універсальне право навчати, завдяки єдності схоластичних методів навчання й умов функціонування болонської та паризької моделей, які стали архетипами для всіх інших університетів, така єдність існувала.

Корпоративний та інтернаціональний характер середньовічних університетів зумовив створення нового класу інтелектуалів-професіоналів, що стало ще однією характерною ознакою першого історичного типу Університету. Появу нового класу, як і появу власне університетів, пов’язують із розвитком міст: «Інтелектуал ХІІ ст. відчуває свою схожість з майстром, з ремісником, з іншими міськими жителями» [2, c. 76]. Основною справою інтелектуала було вивчення вільних мистецтв, які передбачали не тільки пізнання, але, також, і своєрідне виробництво, що витікало прямо з розуму: такі функції побудови (граматика), силогізму (діалектика), мови (риторика), чисел (арифметика), міри (геометрія), мелодій (музика), розрахунку руху зірок (астрономія) [2, c. 76-77]. Окрім вивчення вільних мистецтв, інтелектуал Середньовіччя потребував професійної підготовки для того, щоб реалізувати себе у суспільстві. Тобто він, на відміну від античних мислителів, вже не вважав, що знання потрібно просто накопичувати, а був переконаним у тому, що накопичене варто пускати в обіг.

У той же час, вільний розвиток особистості в період Середньовіччя був певною мірою стриманим саме корпоративним характером університетів, у результаті чого середньовічний інтелектуал виявився нездатним здійснити вибір на користь оновлення. Внаслідок цього університетський професор закріплюється у соціальних структурах і у своїх інтелектуальних звичках, він у них в’язне [2].

Відтак корпоративний дух Середньовічного університету відігравав, окрім позитивної консолідуючої ролі, також, і негативну роль, яка проявилася у неприйнятті новаторства, що, також, можна вважати характерною ознакою першого історичного типу Університету. Так, безперечно, поява університетів стала відповіддю на все нові й нові суспільні вимоги, які потрібно було задовольнити, проте, як зазначає О. Петерсон, немало фактів свідчить, що навіть на початкових етапах існування університети не справлялися з усіма тими завданнями, які виникали перед ними [6, c. 31]. Як результат, університети все більше і більше почали відставати від наукового прогресу і брати все меншу участь у прирості знань.

Незважаючи на те, що статусні позиції науки в середньовічному Університеті оцінюються неоднозначно, так як Церква довгий час залишалася основним цензором, який заважав вільному розвитку наукової думки, саме в Середньовіччі певною мірою все-таки відбулося формування триєдиного розуміння функцій Університету – навчальної, виховної/освітньої та наукової. Як зазначає Н.С. Ладижец, приймаючи у якості основного світоглядного ідейного комплексу для епохи Середньовіччя обґрунтування віри, необхідно враховувати і продовження наукової традиції, що отримала свої особливі пізнавальні форми, нерозривно пов’язані зі специфікою університетського навчання високим знанням [3, c. 16].

Відтак Університет Середньовіччя як ідея постає в узагальненій моделі Studium generale (universitas, alma mater). У своєму ідеальному образі такий вищий навчальний заклад мав корпоративний та інтернаціональний характер, регулював діяльність всіх своїх членів, володів академічними свободами та автономією, здійснював навчальну, виховну та дослідницьку функції, проте через закритість та опір нововведенням не міг та й не прагнув охопити все теоретичне та прикладне знання свого часу. Він протиставлявся спеціалізованим навчальним закладам, які готували вузько направлених фахівців.

Література:

1. Гештор А. Средневековый университет: управление и ресурсы /
   А. Гештор // Alma mater (Вестник высшей школы). – 1996. – № 5. – С. 24.

2. Документы по истории университетов Европы ХII – XV ст. [Електронний ресурс]. – Воронежский государственный педагогический институт, 1973. – С. 76. – Режим доступу: http://www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/Italy/XII/Univers/pred.phtml?id=6005

3. Ладыжец Н.С. Университетское образование. Идеалы, цели, ценностные ориентации: [монография] / Н. С. Ладыжец. – Ижевск: Филиал издательства Нижегородского университета при УдГУ, 1992. – 236 с.

4. Морау П. Средневековый университет: карьера выпускников (Реферат) / П. Морау // Alma mater (Вестник высшей школы). – 1997. – № 6. – С.37.

5. Моргунова А.Г. Институционализация образовательного пространства: феномен университаризма: дис. …докт. філос. наук: спец. 09.00.11 «Социальная философия» / А. Г. Моргунова. – Самара, 2006. – 324 с.

6. Петерсон О. Университет в ранний период современной Европы: традиции и новации (реферат) / О. Петерсон // Alma mater (Вестник высшей школы). – 2000. – № 10. – С. 31.

7. Суворов Н.С. Средневековые университеты / Н. С. Сувров: Изд.3-е. – М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2013. – 256 с. (Академия фундаментальных исследований: история).

8. Хрестоматия по философии: Учебное пособие / Отв. Ред. и сост.
   А. А. Радугин. – Москва: Центр, 2001. – 416 с.

Науковий керівник:

доктор філософських наук, професор, академік НАПН України,

Огнев’юк Віктор Олександрович.