АНАЛІЗ ІДЕОЛОГІЧНИХ АСПЕКТІВ ВЧЕННЯ РУСЬКОГО ПРАВОСЛАВНОГО КОЛА ВІДНОСНО ПИТАНЬ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Руське Православне Коло (РПК, повна назва – Духовний центр «Руське Православне Коло») – українська рідновірська течія з центром у місті Запоріжжя, що утворилася в 2007 році внаслідок розколу в Родовому Вогнищі Рідної Православної Віри (нині – Родове Вогнище Слов’янської Рідної Віри). Лідер – Верховний Волхв Світовит Пашник. До складу РПК входять більше двадцяти громад і груп по всій території України. Діє школа Рідної Віри та інформаційний ресурс «Вісник рідновіра» [http://ridnovir.in.ua/].

Метою статті є розгляд вчення РПК крізь призму питань, пов’язаних з національно-культурною ідентичністю. Дана розвідка є складовою комплексного дослідження, присвяченого вивченню проблематики національно-культурної ідентичності у вченнях основних слов’янських неоязичницьких течій України кін. ХХ – поч. ХІХ ст.

Віровчення Руського Православного Кола значною мірою подібне до вчення Родового Вогнища Слов’янської Рідної Віри, що зумовлено, на сам перед, спільністю походження. В основу покладена Велесова Книга, що вважається абсолютно автентичним джерелом, доробок українських та закордонних вчених, котрі в своїх дослідженнях зверталися до відповідної проблематики (що зумовлено реконструкціоністським характером вчення), а також власні довколаміфологічні, етнографічні та етнологічні розвідки провідників об’єднання. Зокрема, надзвичайно важливим для розуміння, в тому числі і в контексті нашого дослідження, є текст «Перевтілення душі воїна» [3] за авторством Світовита Пашника. Корисним допоміжним джерелом виступає спеціально відведений для обговорення світоглядних та віроповчальних основ розділ «Школа Рідної Віри», та інші розділи офіційного форуму організації [http://svit.in.ua/forum/index.php], де може бути віднайдена позиція провідників РПК відносно цікавої для нас проблематики. Оскільки згаданий форум є відкритим джерелом інформації, а С. Пашник, будучи Верховним Волхвом РПК висловлює там офіційну позицію, залишаємо за собою право посилатися на викладені там погляди¹.

Вивчення ідеологічних аспектів вчення Руського Православного Кола буде провадитись в трьох комплементарних змістовних полях: (1) визначення національної ідентичності та роль ідей націоналізму; (2) ставлення до концепції «слов’янства» та ідеї панславізму; (3) рецепція неслов’янських народів та питання толерантності. Цікавим видається факт, що попри згадану близькість з вченням Родового Вогнища Слов’янської Рідної Віри, ідеологічна позиція РПК відносно національного питання в значно більшій мірі суголосна позиції Об’єднання Рідновірів України.

Проте почнемо ми з моменту спільного для всіх трьох вищезгаданих течій – расового питання. Міжрасові шлюби однозначно засуджуються як шкідливі. З одного боку для народу – оскільки, вносячи чужорідний елемент, руйнують священний зв’язок із пращурами та богами, саму священну структуру роду («земний Рід (родина) має відображення Всесвітнього Роду» [http://svit.in.ua/forum/viewtopic.php?t=178&viewall=1. Світовит. Допис від 29.10.2008, 16:25.]). З іншого – самих нащадків, оскільки, як і з точки зору Родового Вогнища «призводить до погіршення людської породи» [1].

Визнаючи факт, що перше покоління нащадків міжрасового шлюбу дійсно може виявитись більш сильним та життєздатним за своїх батьків, С. Пашник наголошує, що в наступних поколіннях такі характеристики згасають, натомість існує підвищена загроза розвитку хвороб та розумової відсталості вже в першому поколінні. Посилаючись на завідувача кафедрою педіатрії Московської медичної академії ім. І.М. Сєченова доктор медичних наук, професора O. K. Ботвінова, він наголошує, що «в змішаних шлюбах усталений комплекс генів руйнується, а новий комплекс виявляється біологічно слабкішим – адже він не пройшов тисячолітню «обкатку». У результаті зростає захворюваність, дитяча смертність, зменшується тривалість життя. Причому чим більше розходжень між расами, чим далі перебувають одне від одного їхні історичні території, тим більші ускладнення принесуть шлюби між їхніми представниками» [2]. Таким чином, сприятливими в цьому контексті визнаються лише шлюби між представниками близькоспоріднених народів.

Як ми вже зазначали в розумінні концепту національної ідентичності та, відповідно, націоналізму С. Пашник значною мірою солідаризується з Галиною Лозко (ОРУ). Хоча формула національної ідентичності «рідна земля – рідна мова – рідна віра» й не виводиться окремо, все ж можемо стверджувати, що саме вона імпліцитно лежить в основі цього поняття.

Так само, як і послідовники вчення Родового Вогнища, православні рідновіри РПК віддають перевагу етноніму «русини» (і, відповідно, поняттю «Русь-Україна»), оскільки, «це більш давня самоназва […] народу. Вона згадується Велесовою Книгою і літописами. Після того, як московити перебрали на себе назву Русь, Росія, необачні керманичі нашого народу поступилися і прийняли назву однієї із земель Русі аби якось відрізнятися від Московії. Росіяни майже до останнього називали нас малоросами, чим підкреслювали витоки Русі з Наддніпрянщини, як малої Батьківщини. В західних областях нашої держави найдовше зберігалася прадавня назва нашого народу – русини» [4]. Проте, на відміну від вчення РВ СРВ, цей термін в меншій мірі відноситься до всіх слов’ян – перш за все в РПК під русинами мають на увазі саме українців.

Відмінним є і розуміння ролі політико-територіального фактора як одного з наріжних для ідентичності, як національної так і релігійної: «Саме поняття рідновір стосується тільки націоналістів (можна застосувати будь-який інший термін). Якщо людина заявляє себе рідновіром кількох країн, то це вже космополітизм. Сповідники юдо-християнства (космополітичної релігії) не можуть бути націоналістами, як би вони не пихтіли про це наголошувати» [http://svit.in.ua/forum/viewtopic.php?t=353&viewall=1. Світовит. Допис від 24.12.2009, 21:40.]. Для представника Руського Православного Кола, так само як і для члена ОРУ, Рідна Віра та націоналізм є нероздільними, а уявлення про рідну землю як один з наріжних каменів національної ідентичності, радикалізуючись, доходить до твердження, що в ідеалі держава має бути моноетнічною (оскільки іноетнічні меншини у випадку небезпеки зі значно більшою імовірністю зрадять державні інтереси). Держава може розвиватися лише тоді коли основною релігією в ній є Рідна Віра, що несе в собі традиційну духовність, світогляд і звичаї, а основоположною ідеологією, відповідно, – націоналізм. Тільки за таких умов постане сильна нація, котра зможе відродити звитяги славетних пращурів.

Особливого забарвлення націоналізмові у варіанті РПК надає надзвичайно педальований у вченні культ воїна – причому тут йдеться не лише про культ міфічних та міфологізованих персонажів (пращурів чи правителів «золотої доби»), якими для православних рідновірів виступають, наприклад, Святослав Хоробрий чи козак Мамай. В статті «Перевтілення душі воїна» С. Пашник наводить таку цитату з Велесової книги: «О смерті нашій не мислимо, і живот наш на полі [бою] єськрасен. Б’є крилами Матире-Сва Слава і речить нам іти до січі, і маємо іти. І нам ні до пиру, ні до ядва борошняного туком змащеного не бути. Маємо спати на сирій землі і їсти траву зелену, доки не буде Русь вольна і сильна» [3, с. 20]. Подібними настроями просякнута вся ідеологія РПК. Найдостойніша смерть – смерть в боротьбі за власну державу і власний народ. Рідновір не має страху перед загибеллю в бою – він потрапляє до Перунового Полку, а слава про його звитяги житиме в пам’яті всіх наступних поколінь його нащадків.

Власне, з нащадками пов’язаний іще один надзвичайно важливий момент у вченні РПК. Властиве більшості українських рідновірів уявлення про переродження душі після смерті, пов’язане тут із суттєвою привхідною умовою – перевтілення можливе лише в наступних поколіннях власного роду (подібне вірування знаходимо також, наприклад, в північногерманському Асатру). Таким чином героїчна загибель в бою за власну землю виявляється не лише високим патріотичним пафосом (вживаємо це слово без жодних, властивих для сучасного слововжитку, іронічних відтінків) – таким чином забезпечується життєвий простір і саме існування власного роду (що, зважаючи на виключну цінність останнього, вже є надвисокою метою), і, як наслідок, можливість власного повернення до земного життя.

Також не варто забувати і про суто релігійні конотації, пов’язані з рідною землею і власною державою: «Смерть не може спинити мужнього воїна, що став на захист Вітчизни, бо його душа знаходиться в руках Батька Сварога. Саме нашому Родові він дав цю святу Землю, вона для нас є Матір'ю і не може належати іншим народам. І тому боротьба за свою Землю – є священним обрядом воїна, котрий має прийняти смерть, якщо доведеться, стоячи до неї обличчям» [3, с. 22].

Не менш важливим для національної ідентичності, що в межах вищенаведених світоглядних позицій нерозривно пов’язана з ідентичністю релігійною, елементом визначається і рідна мова. За висловом С. Пашника: «Мова є складовою рідновір'я. Немає Рідної Мови – немає Рідної Віри» [http://svit.in.ua/forum/viewtopic.php?t=502&viewall=1. Світовит. Допис від 31.03.2010, 07:46.]. За аналогією з етнонімом «русини» українська мова в текстах РПК також часто іменується «русинською».

Концепт панславізму в ідеології Руського Православного Кола одержує загалом негативну оцінку, хоча, момент спільності походження і спорідненості (в тому числі духовної і культурної) слов’янських народів все ж не відкидається. Несприйняття ідеї всеслов’янської єдності зумовлене, з одного боку, досить радикально націоналістичними установками вчення, з іншого – визначеними Г. Лозко великодержавними та імперіалістичними конотаціями, пов’язаними з історією даного поняття (див. вище). В загальних рисах ставлення то такого проекту суголосне тезі С. Пашника, висловленій стосовно можливості чи необхідності співпраці з російськими рідновірами: «Тісної взаємодії не бачимо – краще дружити на відстані, аніж гризтися зблизька».

Позиція відносно концептів толерантності і, відповідно, ксенофобії загалом ідентична до такої, висловленої Г. Лозко (хоча, на відміну від останньої, не зазнала такого широкого розгляду). Ксенофобія розглядається як природний фактор захисту від чужинського впливу не лише на певному етно-біологічному, але й на культурному та релігійному рівні: «наша боротьба з чужою вірою теж належить до ксенофобії. […] борцям проти ксенофобії не місце серед рідновірів» [http://svit.in.ua/forum/viewtopic.php?t=730&viewall=1. Світовит. Допис від 10.02 2011, 15:05.]. Толерантність, що протистоїть такому захисному факторові, зрозуміло, засуджується: «Отак колись через толерантність до юдо-христосівства ми втратили Рідну Віру, як державне надбання, бо теж, напевно, наші предки думали, ну що тут такого, хай люди моляться до кого хочуть. Тому давайте будемо займатися захистом своїх прав, бо ми живемо на рідній землі» [http://svit.in.ua/forum/viewtopic.php?t=730&viewall=1. Світовит. Допис від 10.02 2011, 10:27.].

Отже, з усього вищесказаного можемо зробити висновок, що ідеологічні елементи вчення Руського Православного Кола демонструють найбільш радикальну націоналістичну позицію з-поміж вчень основних слов’янських неоязичницьких течій України. Національна ідентичність в його межах постає як виключна цінність, що ґрунтується, так само як і у вченні Об’єднання рідновірів України, на трьох китах – рідна земля, рідна мова, рідна віра. Самоцінність рідної землі знаходить вираження, зокрема, в культі безстрашного воїна-захисника Вітчизни.

Ксенофобія розглядається як природний захисний механізм народу, що упереджує експансію та асиміляцію, а толерантність засуджується як така, що веде до ескалації згаданих явищ. Ідеологія панславізму відкидається, проте не заперечується близька спорідненість між слов’янськими народами. «Людина сама визначає свою приналежність до народу, виключення складають лише явні расові відмінності».

Література:

1. Відозва VI Віча Православних Вогнищан від 09-10 травня 7517 (2009) року “Про національне питання”. – [Електронний ресурс]. URL: http://george-bz.livejournal.com/63086.html (дата звернення: 28.08.2013).

2. Пашник С. Змішані шлюби – розвінчання міфів / С. Пашник. – [Електронний ресурс]. URL : http://svit.in.ua/forum/viewtopic.php?t=541 (дата звернення: 28.08.2013).

3. Пашник С. Д. Перевтілення душі воїна / С. Д. Пашник // Бойовий дух воїна. – Запоріжжя. : Руське Православне Коло, 7520 (2012). – С. 20-26.

4. Пашник С. Руська Православна Віра у питаннях і відповідях / С. Пашник. – [Електронний ресурс]. URL : http://www.svit.in.ua/stat/st17.htm (дата звернення: 28.08.2013).

Науковий керівник:

кандидат філософських наук, Доцент Сарапін Олександр Васильович.