ЛІНГВОДИДАКТИЧНІ МЕТОДИ РОЗВИТКУ УСНОГО МОВЛЕННЯ ШКОЛЯРІВ

Робота з розвитку усного мовлення в загальноосвітній школі має бути систематичною і поетапною, а також з урахуванням принципу наступності й перспективності. Дотримання цих умов сприяє розвиткові вмінь учнів добирати необхідні засоби для висловлювання думки відповідно до мовного середовища у певній ситуації.

В умовах реформування шкільної освіти особливої актуальності набули питання, пов’язані з реалізацією нових цілей навчання української мови, основною з яких є створення мовленнєвої бази для подальшого систематичного навчання дітей української мови на комунікативній основі. Набуття школярами комунікативної компетентності передбачає розвиток їх усного та писемного мовлення. Усна форма мовлення, як відомо, є первинною, тому необхідно дбати про правильність побудови різних типів і видів висловлювань в усній формі. Робота з цього питання має починатися з родинного виховання і продовжуватися у наступних класах.

Проблема формування й розвитку усного мовлення в науковій літературі не нова, але методичних порад і рекомендацій щодо навчання школярів говоріння в лінгводидактиці недостатньо. Це питання привертає увагу А.Богуш, М.Вашуленка, О.Глазову, С.Дубовик, Е.Палихату, О.Казарцеву, О.Хорошковську та інших учених.

Усне мовлення поділяється на діалогічні та монологічні висловлювання. Діалогічне мовлення, у свою чергу, має такі особливості: емоційна забарвленість, ситуативність, спонтанність (непідготовленість), двосторонній характер.

Монологічне мовлення характеризується висловлюваннями однієї людини з метою повідомлення інформації, впливом або спонуканням до дії, яке переважно обдумане (підготовлене). Монолог передбачає самостійне розгортання висловлювання, завершеність думок, повноту висловлювань, дотримання літературних норм.

Організація навчальної діяльності учнів в оволодінні мовленням, зокрема діалогічним, реалізація принципів навчання здійснюється з допомогою системи методів.

1. Метод відображає поставлену вчителем мету навчання; шляхи, що педагог обирає для ї реалізації; способи співробітництва з учнями; зміст виучуваного матеріалу; закономірності, принципи навчання; джерела інформації, активність учасників навчально-виховного процесу; систему прийомів, засобів навчання; майстерність учителя тощо [1, с. 321].

2. Система методів навчання – багатоаспектне педагогічне явище, що склалося історично й відбито у працях Ф.Буслаєва, В.Масальського, І.Срезневського, О.Текучов, К.Ушинського, С.Чавдарова.

Дослідженням методів навчання приділяють увагу такі дидакти та методисти, як А.Алексюк, О.Біляєв, М.Богданович, В.Онищук, О.Савченко, К.Плиско та інші. Їх класифікації методів уже описані та обгрунтовані в науково-методичній літературі. Ця проблема знаходить своє відображення у працях російських учених М.Скаткіна і І.Лернера, Ю.Бабанського, Л.Федоренко, М.Успенсього.

3. Для розвитку діалогічного мовлення вважаємо найбільш прийнятними такі методи: бесіда, спостереження над мовою, аналіз текстів діалогів, конструювання, редагування [2, с. 43-51].

4. Метод бесіди дає змогу вчителеві розв'язувати кілька дидактичних завдань: дати певну інформацію, керувати процесом первинного оволодіння нею і на цій основі розвивати пізнавальні можливості учнів. О.Савченко зазначає: «Бесіда цінується за рухливість, гнучкість, бо в неї можна включати різні засоби навчання» [3, с. 29].

5. Метод спостереження над мовою допомагає учням осмислити мовні явища діалогічних текстів різних видів, активізує їх пізнавальну діяльність, самостійність у розв'язанні поставленого завдання.

6. Аналіз діалогічних текстів, конструювання і редагування допомагає школярам добирати відповідно до виду діалогу синоніми, порівнювати та замінювати їх, виправляти недоліки при аналізі текстів, конструювати діалоги різних видів, удосконалювати й редагувати самостійно створені діалоги.

7. Комунікативний метод також є дуже цінним у процесі розвитку діалогічного мовлення. Як зазначає Є.Пассов, необхідно розвивати у дітей навички говоріння, створюючи мовленнєві ситуації, у результаті яких і виникають висловлювання [4, с. 6-7].

8. Важливими є й інтерактивні форми і методи навчання, запропоновані П.Олійником і А.Балаєвим [5, 6]. У своїх дослідженнях ці вчені приділяють особливу увагу інтерактивним імітаційним методам (розігрування ролей, ігрове проектування, навчальні (ділові) ігри), оскільки вони сприяють, з одного боку, поглибленню і вдосконаленню знань, а з другого – імітації індивідуальнолї і колективної мовленнєвої діяльності. Зокрема П.Олійник стверджує, що активні форми і методи навчання сприяють пізнавальної і розумової діяльності школярів, зумовлюють їх інтерес до матеріалу, що вивчається, забезпечують високий ступінь спонукальної активності [5, с. 11].

Р озвиток усного мовлення школярів, що повинен мати супровідний характер щодо основної програми з української мови, має здійснюватися на функціонально-стилістичній і комунікативно-діяльнісній основах. Результати досліджень засвідчують, що виконання учнями завдань і вправ на основі вказаних методів щодо оволодіння ними комунікативними вміннями і навичками має позитивний результат, оскільки формування усного мовлення повинно проводилося поетапно з урахуванням принципу наступності й перспективності.

Ураховуючи надбання українських і російських дидактів та методистів у розробці методів навчання, уважаємо найдоцільнішими для розвитку діалогічного мовлення учнів загальноосвітніх шкіл такі: 1) спостереження над діалогами різних видів та їх порівняння; 2) аналіз діалогічних текстів; 3) конструювання і редагування діалогів; 4) метод бесіди; 5) комунікативний; 6) інтерактивні імітаційні методи. На нашу думку, ці методи сприяють активізації мовленнєвої діяльності учнів, забезпечують загальний розвиток їхніх умінь і навичок, допомагають школярам глибше засвоїти лінгвістичні відомості про діалог, його структуру і застосовувати ці знання в побудові різних типів висловлювань.

Література:

1. Дудников А.В. О стратегических и тактических принципах методики преподавания // Рус.яз.в школе. – 1974. - № 3. – С. 13-18.

2. Методика вивчення української мови в школі / Біляєв О.М., Мельничайко В.Я., Пентилюк М.І., Рожило Л.П.: Посібник для вчителів. – К.: Рад.школа, 1987. – 246 с.

3. Савченко О.Я. Розвивай свої здібності. – К.: Освіта, 1995. – 159 с.

4. Пассов Е.И. Основы коммуникативной методики обучения иноязычному говорению. – М.: Рус.язык, 1989. – 276 с.

5. Методика ігрових занять: Навчальний посібник / М.П.Олійник, Р.Р.Балан, О.Ф.Вербило та ед. / За ед.. П.М.Олійника. – К.: Вища школа, 1992. – 213 с.

6. Балаев А.А. Активные методы обучения. – М.: Профиздат, 1986. – 147 с.