Григор’євщина: питання антисемітизму

Соціально-економічні, релігійні та культурні відмінності протягом тривало часу закладали основи для конфлікту між українським селянством та єврейськими громадами. Особливо гостро з кровопролиттям та жертвами цей конфлікт виявлявся у часи соціальних потрясінь. Не була винятком і українська національна революція 1917 – 1921 рр. Властиві вибухи антисемітизму були і для антибільшовицького повстання військ 6-ї радянської дивізії під командуванням Н. Григор’єва, які складалися в основному з селянства. Проте, вивчення опублікованих і архівних документів, свідчень сучасників дозволяє засумніватися у кліше жорстокого «погромщика», привласнених Н. Григор’єву радянською історіографією. Тому постає необхідність з’ясувати причини і обставини єврейських погромів ти чисельність їх жертв.

Американський дослідник Р. Пайпс “миттєве і заразливе поширення антисемітизму” у результаті революції 1917 р. пояснює низкою внутрішніх факторів. Так, прихід чималого числа євреїв до владних структури викликав у селянства, яку складало більшість населення України, враження, що революція “принесла розорення всім, і тільки одні євреї виграли від неї” [1, с. 286].

Починаючи з березня 1919 р. відзначається поширення серед селянства антиурядових та радикально опозиційних настроїв, актів громадянської непокори та селянських виступів [2, с. 187-188]. Спостерігаються гострі розбіжності між політикою КП(б)У на селі та прагненнями селянства, особливо в аграрному та продовольчому питаннях. «Настрої селян формулюються словами: ще дочекалися — чекали більшовиків, а тут якась жидівська комуна», — підсумовував свої враження від сприйняття селянством політики КП(б)У М.Н. Полоз в листі Й. Сталіну 15 лютого 1919 р. [Цит. за: 3, с. 113].

Протягом березня — квітня 1919 р. в Україні відбувався перехід селянства до активного опору, до збройних форм і методів боротьби, що було переломним етапом громадянської війни. Поряд зі швидким кількісним зростанням антиурядових виступів селянства, відбувається розвиток більш радикальних та організованих форм опору та відновлення і активізації отаманського руху. За даними Д.Ю. Михайличенка, у частинах Червоної армії в Україні у квітні - травні 1919 р. відбулися десятки антикомуністичних виступів, значна частина яких пройшла під юдофобськими гаслами [4].

Діяльність великих повстанських озброєних формувань та їх лідерів — отаманів у цей період стає одним з провідних чинників політичної ситуації на селі. На думку вищезгаданого Д.Ю. Михайличенка, травнева криза, що поставила УСРР на межу катастрофи, була спричинена виступом військ підпорядкованих комдиву Н.О. Григор’єву, Її передумовою було зростання антикомуністичних настроїв в переформованих на регулярні партизанських частинах Червоної Армії, а саме повстання супроводжувалося масовими виступами селянства і активізацією повстанських формувань по всій території УСРР.

З багатьох місць комісари повідомляли про “погромні й антирадянські” настрої. Наприклад, ще 16 квітня 1919 р. - за 3 тижні до початку повстання - надійшло повідомлення з Єлизаветграда: “Прибув загін григор’євців, налаштований надто антисемітськи... Більшість тримає себе надто зухвало, отже, неминучі великі ексцеси...” [5, с. 101].

Велика військово-політична активність українського селянства поєднувалася з перебудовою селянського господарства, спрямованою на збереження його господарської самостійності та зменшення державної економічної експлуатації. З такої позиції колишній член партії боротьбистів Г. Клунний визначає, що головною причиною антисемітизму села є традиційний вид діяльності євреїв - торгівля. “Оскільки торгівлю селянин не вважає працею, то і всіх євреїв не вважає трудящими. Такими озлоблення селянства “комісарськими жидами” і популярна на Україні фраза: “Жиди з нас раніш тягли, та й тепер хотять сісти на шию”...” [6, с. 315-316].

Варто нагадати слова колишнього начальника штабу Н. Григор’єва Ю. Тютюнника: “Сам Григор’єв не був погромщиком, свідченням цього може бути припинення погрому в Одесі... Але після виїзду в район Єлизаветград-Олександрія він дав свободу антисемітській пропаганді” [7, с. 43-44].

Командуючий Укрфронтом В. Антонов-Овсієнко, який 22 або 23 квітня 1919 р. побував у штабі дивізії Н. Григор’єва у с. Верблюжка, констатував, що григор’євці розлючені діями продзагонів [4, с. 132-133]. Перебуваючи на відпочинку солдати-григор’євці втягнулися у збройну боротьбу своїх земляків проти ЧК і продзагонів. Солдати 2-го Херсонського полку навіть розстріляли відповідального за продовольчу роботу на Півдні О. Якобсона [5, с. 102].

3 травня 1919 р. григор’євці влаштували погром на станції Знам’янка, вбивши понад 50 осіб. Голова комісії Вищої військової інспекції Віллер зазначав: “Усі єврейські магазини і квартири пограбовано. По всій лінії Знам’янської ділянки проводиться агітація - “бий жидів і комуністів!” [5, с. 129]. 4-5 травня григор’євці почали обеззброювати міліціонерів в Єлизаветграді і провели трус у будинках євреїв. Офіційно ж було висунуто вимогу до місцевої ради - негайно розформувати ЧК.

Як протидію зростанню активності повсталих загонів Н. Грогор’єва 7 травня 1919 р. командуючий 3-ї Української радянської армії М. Худяков надіслав до отамана ультиматум з вимогою негайно навести порядок у полках і виступити проти румунських військ або здати командування дивізією. У разі невиконання цих вимог він обіцяв визнати Н. Григор’єва як контрреволюціонера [5, с. 130-131]. У відповідь на цей ультиматум було оголошено “Універсал отамана Григор’єва”, в якому був заклик до українського народу брати владу в свої руки, формувати повстанські загони. В тексті універсалу також наголошувалося: “Всякі вбивства без суду народного, мародерство, безчинство, вторгнення в чужу оселю, незаконні реквізиції, агітація проти окремих національностей присікатися будуть на місці силою народу і зброї”.

Зауважимо, що селянський рух не обмежувався збройною боротьбою, він характеризувався поєднанням і політичних, і економічних форм протесту. Збройні виступи супроводжувалися гострою політичною боротьбою в низових органах влади. Вже з квітня 1919 р. повстанці створювали стійкі військово-політичні структури, що організовували опір та утворювали владу на місцях, здійснювали реалізацію волі селянства.

Хвиля селянського невдоволення дозволила військам Н. Григор’єва швидко і відносно легко захопити Олександрію, Кременчук, Бобринську, Черкаси, Катеринослав, Єлизаветград (вдруге - 15 травня), П’ятихатки, Миколаїв, Херсон. Майже в усіх цих містах тилові частини Червоної армії перейшли на бік повстанців.

Один із cучасників тих подій М. Дорошенко згадував, що після бою під Єлисаветградом григор’євці захопили в поло1н чимало євреїв, проте не допустили самосуду над комісарами-євреями. “Вигравши бій в полі Григоріїв легко заволодів містом Єлисаветградом. Там він виявив наслідки жорстокого терору большевицького над заможнішим населенням. В тюрмі повно трупів. Нищили перед відступом противників большевизму. Кращі мешкання спалені, заможніші будинки пограбовані, люди з жахом ховалися. Григоріїв дав суворий наказ своїм воякам, під карою смерті, нічого в приватних мешканнях не чіпати. А щоби це мародерство припинити отаман зробив облаву, впіймав двох мародерів-грабіжників мирного населення і на площі перед натовпом розстріляв” [8, с. 34].

Через кілька днів після взяття Єлисаветграду М. Дорошенко відвідав григор’ївський військовий табір на станції Хировка. “Побачив цілковиту руїну. Переважна більшість тих, які понабивали свої мішки мануфактурою, пішли з награбованим по домах. Інші сиділи в лісі, в холодочку, по трудах пиячили та горланили, а частина ідейних сиділи у великому крузі й сумували” [8, с. 35].

Яскравий опис влаштованого частиною повстанців єврейського погрому в Черкасах 16-20 травня 1919 р. залишив голова Черкаської міської думи В. Петров. Зокрема, він згадував: “Солдати (григор’євці), а потім і місцеві жителі ходили з будинку в будинок, запитували “християни живуть або євреї” і відповідно до почутого проходили повз або входили в квартири і двори - вбивали євреїв, переважно чоловіків, грабували майно, одяг, білизну та ін. Попереду йшли місцеві жителі, часто хлопчики, які вказували, де єврейські квартири, позаду йшли натовпи баб з кошиками і мішками підбирати залишене” [9, с. 143].

За оцінками американського дослідника Н. Гергеля, з усіх погромів в Україні з грудня 1918 по грудень 1919 рр. на частку григор’євців припадає 52 погроми (близько 4% усіх погромів), під час яких було вбито григор’євцями 3471 особу (11,2%). Число померлих від ран, отриманих під час погромів, було таким самим або ж перевищувало число вбитих [1, с. 276 -277]. У статті “Погроми” віртуальної єврейської бібліотеки стверджується, що отаман Григор’єв зі своїми людьми був відповідальним за погроми в 40 громадах і загибель близько 6000 євреїв влітку 1919 р. [19]. Стосовно, наприклад, чисельності жертв погрому в Єлисаветграді різні автори подають дані від 1,5 до 3-4-х тисяч осіб. У той же час у Державному архіві Одеської області вдалося виявити поіменні списки жертв цього погрому, які налічують 336 осіб [11].

Наразі не виявлено архівних документів, що вказували б на офіційний наказ отаман Н. Григор’єва знищувати майно чи самих осіб єврейського походження. Навпаки ж віднайдено матеріали про заборону погромів та покарання за недотримання. Феномен масових селянських рухів в їх стихійності та відсутності організації, тому й вияви накопиченого селянського гніву контролювати дуже складно. Таким чином, в умовах затяжних військових дій на всій території України можемо констатувати, що учасниками єврейських погромів була не лише частина повстанців-григор’євців, але й місцеві мешканці-мародери, звільнені з в’язниць кримінальні злочинці. На наш погляд, чисельність жертв погромів, які приписуються григор’євцям різними істориками є неточною, перебільшеною та потребує подальшого уточнення.

Література:

1. Будницкий О.В. Российские евреи между красными и белыми (1917-1920) / О.В. Будницкий. - М: РОССПЭН, 2005. – 552 с.

2. Михайличенко Д.Ю. Селянський рух опору політиці «воєнного комунізму» в Україні, січень — серпень 1919 р. // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: 36. наукових праць. — Вип. V. —X., 2000. — С. 184—191.

3. Михайличенко Д.Ю. Селянський повстанський рух в Україні та проблема його політичної реалізації (січень - серпень 1919 р.). // Збірник наукових праць. Серія "Історія та географія". / Харк. держ. пед. ун-т ім. Г.С.Сковороди. - Х., 2002. - Вип. 9. - С. 111 - 120.

4. Михайличенко Д.Ю. Травнева військово-політична криза в УСРР, 1919 р. / Д. Ю. Михайличенко // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. - Сер. Історія України. Вип. 5. - X., 2002. - С. 130-138.

1. Горак В. Повстанці отамана Григор’єва (серпень 1918 - серпень 1919 pp.). Історичне дослідження. / В. Горак. - Фастів, 1998. – 224 с.

2. Солдатенко В.Ф. Українська революція: концепція та історіографія (1918— 1920 рр.) / Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України / В.Ф. Солдатенко. — К., 1999.

3. Генерал-хорунжий Армії УНР. Невідома автобіографія Ю.Тютюнника / Публікація Божка О. // 3 архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 1998. - № 1/2. - С. 24-56.

4. Дорошенко М. Стежками холодноярськими: Спогади. 1918-1923 / Михайло Дорошенко. - Філадельфія: Накладом автора, 1973. – 222 с.

5. Книга погромов. Погромы на Украине, в Белоруссии и европейской части России в период Гражданской войны. 1918-1922 гг.: Сборник документов. - М.: РОССПЭН, 2007. – 1032 с.

6. Pogroms // Jewish virtual Library: A Division of the American-Israeli Cooperative Enterprise: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.jewishvirtuallibrary.org/jsource/judaica/ejud_0002_0016_0_15895.html

7. Державний архів Одеської області, ф.Р-5275, оп.1, спр. 54, 55, 56.

Науковий керівник:

кандидат історичних наук, професор Трубчанінов С.В.