ПРОБЛЕМИ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ УКРАЇНИ

Політичні трансформації колишніх авторитарних режимів не завжди означають їх демократизацію – дуже часто відбувається транзит від одного недемократичного режиму до іншого недемократичного типу правління. Проблема розгляду процесів демократизації, що розгортаються в останні десятиріччя, є одним з центральних об’єктів політологічних досліджень.

Метою статті є розгляд особливостей процесів демократизації в сучасній Україні.

Джерельну базу статті становлять передусім публікації дослідників О. Куценко, О. Литвиненка, Ф. Медвідя, М. Гордієнка, О. Хорошилова, О. Новакової і О. Траверсе, присвячені аналізові специфіки і проблематики трансформаційних перетворень останніх років в Україні.

Демократичний режим визначає ступінь відкритості рекрутування політичної еліти. „Найважливішим досягненням сталих демократій стало те, що вони навчилися регулювати потенційний конфлікт, пов’язаний з порядком зміни керівництва, та звели його до мобілізації голосів, а не зброї”, – вважає вітчизняна дослідниця О. Новакова [1, с. 33].

Є. Дрод акцентує особливу увагу на важливості політичного лідерства у період посттоталітарної модернізації та визначення подальшого шляху розвитку країни. Дослідник переконаний, що особистості відіграють істотну роль в історії, і саме цим пояснює надважливу роль людського чинника в процесі демократизації. Тому процес демократичного реформування об’єктивно може зазнавати невдач. Вчений зазначає: „Демократичні реформи мають відповідати вибірково-радикальній стратегії”, вони повинні мати характер „локомотивів змін” для суспільства загалом, а „надто інноваційна політика не може бути запроваджена без зміни політичних та бюрократичних еліт і зламу старого державного апарату”. Є. Дрод вважає, що необхідною складовою успіху демократизації є мистецтво демократичного реформування [4, с. 40].

З точкою зору Є. Дрода на особливий вплив на процеси демократизації політичного лідерства і характеру національної еліти можна погодитися. Адже в сучасній політичній науці твердження про те, що проблема відбору індивідів на провідні політичні ролі і посади (тобто проблема рекрутування політичної еліти) у виробленні політичного курсу тієї чи іншої країни набуває критичного значення для політичного порядку і стабільності, вже розуміється як аксіома.

Особливості української політичної еліти визначаються багатьма чинниками. Першою тенденцією, типовою моделлю формування української політичної еліти є клієнтарна модель. Найбільша вада її полягає в тому, що між такими лідерськими командами та всередині них постійно точиться відверта або прихована („підкилимна”) боротьба (зазвичай боротьба „компроматів”). „Відтак провідну роль в успішному просуванні кар’єрними сходинками відіграють не особисті чесноти, а належність до „команди”, клану, соціальної групи. Саме вони „виштовхують на поверхню” потрібних їм лідерів,” – зазначає О. Траверсе, аналізуючи характер національної еліти України [2, с. 31]. Безумовно, що перехід до пропорційної виборчої системи як на загальнонаціональному, так і на місцевому рівні лише посилив вплив клієнтарних тенденцій у процесах формування національної політичної еліти.

Другою тенденцією, що визначає характер утворення політичної еліти України, є посилення в останні роки ролі регіональних еліт у розподілі ресурсів, що супроводжується перерозподілом впливу між елітами. На думку О. Траверсе, зазначена тенденція вказує на недооцінку політичною елітою ролі і місця громадянського суспільства, на схильність до зростання етатизму чи навіть автократизму в Україні [2, с. 31].

Різні елітарні групи мають приблизно однакові ресурсні можливості, що призводить до гіпертрофії значення зовнішніх центрів впливу на хід демократизації в Україні. Діяльність елітарних груп базується на реалізації „ідеї протекторату”, що на практиці означає інтеграцію окремих груп електорату на основі територіальної, а не загальнонаціональної ідентичності, принципах клієнтської лояльності, „земляцтва”. Тому можна погодитися з О. Хорошиловим, що „така умисна стереотипізація масової свідомості українців не лише ускладнює соціальну інтеракцію представників різних регіонів, але й негативно впливає на процеси формування громадянського суспільства в Україні і демократизації в цілому ” [3, с. 56].

Внаслідок того, що українській політичній еліті так і не вдалося виробити цілісну систему політичних цінностей і запропонувати її суспільству, результати і наслідки національної демократизації все ще залишаються важкопрогнозованими. Подолання внутрішніх політичних, соціальних, економічних та культурно-національних проблем, у свою чергу, ускладнюється серйозними витратами політичної еліти на вирішення міжелітарних, корпоративних конфліктів і суперечностей.

Таким чином, розв’язання проблеми становлення в Україні якісно нової еліти є одним з найважливіших напрямів демократизації країни в цілому, адже політична трансформація – це складний, багатоаспектний процес, що поєднує об’єктивні та суб’єктивні чинники.

Одним з показників ефективності демократизації є формування інституту опозиції як необхідної складової політичної системи будь-якої демократичної країни. До того ж, саме опозиція є важливим чинником гармонізації владних відносин і каналом донесення вимог суспільства до органів державної влади. Аналіз діяльності парламентської та позапарламентської опозиції в сучасній Україні дозволяє стверджувати, що її вплив на органи державної влади обмежується періодичним тиражуванням популістської риторики для самореклами, особливо у передвиборчі періоди. Вже кілька років в українському політикумі точаться дискусії про необхідність інституціалізації парламентської опозиції, що передбачає вибір найоптимальнішої моделі опозиційної діяльності.

Розвиток демократії вимагає налагодження ефективної системи контролю за органами державної влади з боку громадянського суспільства. Демократизація – це обопільний процес, що висуває суворі вимоги як до влади, так і до громадян. Поглиблення процесів системної трансформації висуває сьогодні перед українським суспільством і державою потребу розв’язання відразу трьох масштабних і складних завдань. По-перше, необхідним уявляється досягнення певних усталених в Європі стандартів і норм організації політичної, економічної, соціальної і культурної сфер на основі визнання універсальних вимірів демократії (наприклад, реального гарантування і забезпечення базових прав і свобод громадян). По-друге, проблемою є усвідомлення суспільством і державою ключових тенденцій суспільного розвитку в Європі та світі в цілому та пошуку, виходячи з цього, стратегічних орієнтирів майбутнього розвитку України. Для вирішення цієї проблеми необхідне розгортання широкого суспільного діалогу між всіма національними суспільно-політичними силами. По-третє, вкрай необхідним є практичне просування суспільства і держави за виробленими у процесі такого суспільного діалогу. Для цього необхідно визначити загальну траєкторію реалізації перспектив суспільно-політичного розвитку України та внести конкретні корективи й уточнення у суспільну практику.

Значна частина вітчизняних і зарубіжних дослідників констатує: демократія так і не перетворилася на безперечну цінність для більшості українських громадян. „Досвід повсякденного життя не зламав ставлення громадян до демократії як до привнесеної ззовні, не сформувалася віра у здатність демократичних цінностей та інституцій забезпечити участь громадян та обмежити монополію на владу...”, – вважає О. Куценко [5, с. 71].

Невіра в ефективність дії демократичних механізмів в українських реаліях посилюється і внаслідок того, що правляча політична еліта в Україні є доволі закритою групою. Демократичні механізми і на загальнонаціональному, і на місцевому рівнях використовуються доволі часто для обслуговування корпоративних інтересів. Ці чинники підтверджують: політична система України у своїх найважливіших ціннісно-культурному, нормативно-регулятивному, організаційному та поведінковому вимірах залишається демократичною радше за формою, але не за змістом.

Таким чином, перебіг демократичних перетворень в Україні варто розглядати, спираючись на дослідження особливостей формування у масовій політичній свідомості цінностей та ідеалів демократії, адже успішність демократизації будь-якої країни визначається багато в чому саме факторами соціокультурного характеру. Не менш важливим, на мою думку, у дослідженні демократичних переходів є врахування суб’єктивного чинника, передусім ролі і впливу національної політичної еліти на процеси і результати системної трансформації суспільства.

Література:

1. Новакова О. „Помаранчева революція” як криза легітимності владної еліти / О. Новакова // Політичний менеджмент. – 2005. – № 4. – С. 29-37.

2. Траверсе О. Політичне лідерство, національна еліта і практика модернізації суспільства / О. Траверсе // Політичний менеджмент. – 2006. – № 1. – С. 27-36.

3. Хорошилов О. Український варіант демократизації / О. Хорошилов // Політичний менеджмент. – 2005. – № 1. – С. 52-57.

4. Паламарчук В. Український варіант сучасної європейської демократичної держави / В. Паламарчук, О. Литвиненко // Віче. – 2003. – № 5. – С. 37-42.

5. Куценко О. Зигзаги демократизації політичного режиму в Україні / О. Куценко // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2005. – № 3. – С. 65-79.