ПРАГМАТИЧНА СПРЯМОВАНІСТЬ ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКОЇ КОНЦЕПЦІЇ ДЖ. МІДА

Історико-філософський спадок прагматиста Джорджа Г. Міда (1863 –1931 рр.) становить собою актуальне поле для сучасних досліджень на ґрунті прагматизму. Дж. Мід – філософ, соціальний психолог, активна творча діяльність якого відбулася в межах першої чверті ХХ ст. (його засадничі твори були опубліковані після смерті автора – в 30-ті роки ХХ ст.), засновник символічного інтеракціонізму, слухач курсів видатного американського прагматиста В. Джеймса (1842 – 1910 рр.), колега ще одного очільника прагматизму ХХ ст. Дж. Дьюї (1859 – 1952 рр.), а також засновника біхевіоризму Дж. Вотсона ( 1878 – 1958 рр.). Історико-філософський аспект дослідження філософії Дж. Міда є значною мірою актуальним у контексті продуктивного синтезу континентальної та американської філософської думки, адже Дж. Мід стоїть біля витоків прагматизму – його прагматична теорія постає як на основі континентальної (Кант, Геґель, Вундт), так і близької до американської британської філософської традиції (зокрема, Г’юм). У кінці XX – на початку XXI ст. є підстави стверджувати, що філософія Дж. Міда повертається на континент крізь ефективне залучення в межах філософських здобутків Ю. Габермаса (зокрема у його теорії комунікативної дії) та його послідовників.

М. Г. Мур, упорядник видання праці Дж. Міда «Рухи думки у ХІХ ст.», яка ще мало залучена в сучасних історико-філософських дослідженнях в Україні, стверджує, що розвинута в ній історико-філософська концепція Дж. Міда містить зрілий і відшліфований роками інтелектуальних зусиль погляд [4, VI] і тому може розглядатися як одна із засадничих в історико-філософському контексті.

На початку свого формування прагматизм як філософський напрямок зазнав значного впливу романтичного трансценденталізму американського філософа, письменника, релігійного й громадського діяча Р. В. Емерсона. У цьому контексті Емерсона можна вважати «передпрагматистом»: на різних етапах власної інтелектуальної творчості про роль і значення його спадщини говорили такі мислителі як В. Джеймс, Дж. Дьюї, К. Вест, Р. Рорті. Р. Емерсон принципово акцентує увагу на притаманній прагматизму тенденції, яка полягає у зверненості до майбутнього, спрямованості на пошук філософського вирішення наявних проблем особистості та суспільства (з його інститутами політики та науки, тощо) [2, с. 10]. Зокрема, Р. Рорті звертає увагу на таку важливу для прагматизму рису у творчості Дж. Міда, як потенціал окремого індивіда для саморозвитку та змін у суспільстві. Розбудовуючи свою концепцію історико-філософського процесу, теорію взаємодії суспільства і особистості, Дж. Мід зосереджується не стільки на проблемному полі наукового дискурсу, заглибленого у пошуки фундаментальних суспільних засад, як на прагматичних підставах суспільних змін, на віднаходженні можливих джерел формування гуманізованого суспільного ладу [5, p. 65].

Американський трансценденталізм, як джерело прагматизму, має потужні засновки і спонуки до творчості в ідеалістичній німецькій філософії – йдеться про такі чільні постаті континентального філософського світу як І. Кант, Ф. Шеллінг, Й. Г. Фіхте, Г. В. Ф. Геґель. В межах своєї історико-філософської праці Дж. Мід велику увагу приділяє цим видатним інтелектуалам Західного світу і віднаходить «прагматичні можливості» романтизму [2, с. 12] у його тісних взаєминах з наукою доби (від механіки Ньютона кінця XVII ст., до еволюціонізму Ж. Ламарка та Ч. Дарвіна середини XIX ст.). Синтетичний світогляд Емерсона, що в його межах були органічно поєднані ідеї божественної одухотвореності природи (представлені романтиками) з цілком натуралістичним еволюціонізмом наклав значний відбиток на особливості філософського прагматизму Дж. Міда. Тому з погляду дослідницьких інтересів важливою є «межова проблематика», яка локалізується на перехрещенні прагматично потрактованих впливів науки на філософію (йдеться про спосіб представлення Дж. Мідом філософського вчення І. Канта) та зворотного впливу філософії на науку, виразно втіленого в розумінні філософії Г. В. Ф. Геґеля, що його надає Дж. Мід.

Додатковим аргументом на користь прагматичної інтерпретації історико-філософської концепції Дж. Міда, що представлена у вищезгаданій праці «Рухи думки XIX століття», може послугувати її співзвучність із однією з ключових рис цього напрямку у філософуванні – налаштованістю на відкритість до різноманітних сфер суспільного життя, здатністю до виходу на «відкритий простір» (за В. Джеймсом) практичного соціального досвіду та інтелектуального поступу [2, с. 12]. Хоч інтелектуальний соціально-культурний досвід Заходу значною мірою концентрований навколо концепту науки та відповідної експериментальної наукової практики, але його тлумачення на грунті прагматизму розширяє як простір самого цього досвіду, так і його роль у суспільному бутті та його поступі. Вектор цього розширення – не в абсолютизації чинника науки, а його долучення до соціальних практик.

Особливості філософсько-прагматичних підходів до науки яскраво виявилися в концепції основоположника цього філософського напрямку – Ч. С. Пірса. Небезпідставно саме до його «прагматичної максими» відсилає автор поняття «прагматизм» В. Джеймс [2, с. 32]). Ч. Пірс, за його власною характеристикою є «лабораторним філософом», адже його початковий творчий шлях був тісно пов’язаний із науковими студіями на теренах математики й логіки. Ці дисципліни розглядалися Пірсом як засадничі для формування наукової аналітики та аналітичної філософії. На наш погляд, ця тенденція, розглянута поза контекстом дослідницької практики, знаходиться у руслі аналітичної філософії (ілюстративний приклад - спільна праця Б. Рассела та А. Вайтхеда «Принципи математики»). Але Пірс пішов іншим шляхом, звернувши увагу на процес розгортання наукового експерименту. В результаті ним була сформульована «прагматична максима», згідно з якою уявлення, або переконання (beliefs) дослідника, про практичну значення об”кта дослідження, конституюють сам цей науковий об’єкт. Саме на цей аспект, як прагматичний, звернув увагу та по-свому витлумачив В. Джеймс. Отже, співставлення історії науки з історією філософії (й не завжди на користь науки як центральної ланки соціально-культурного поступу), яке здійснює Дж. Мід, – риса, котра виявляє його виразну інтелектуальну причетність до філософії прагматизму.

Для розуміння особливостей формування історико-філософської концепції Дж. Міда важливими є тлумачення ним філософій І. Канта і Г.В.Ф. Гегеля. Підсумком цих тлумачень можна вважати створення Дж. Мідом своєрідних «образів» цих філософій. За ілюстративний матеріал тут можуть слугувати ті історико-філософські підходи, які реалізовані Дж. Мідом у вищезазначеній праці «Рухи думки у XIX столітті». Зокрема, автором подається змістовна схема еволюційного становлення філософії у переході від теорії переважно сталих епістемічних та епістемологічних структур (лінія Арістотель – Кант) до динамічних вчень Фіхте, Шеллінга та Геґеля. Йдеться про виразну модифікацію філософського інтересу і відповідного способу схоплення дійсності, що сталася на початку століття спочатку у філософії, а потім і в природничих науках – парадигмальний перехід від концептуалізації світу в термінах сталих форм до його динамічних, процесуальних інтерпретацій.

І. Кант, на думку Дж. Міда, утрверджує в рамках проекту «Критики чистого розуму» вкоріненість самих законів природи в розумній конституції людини. За основу І. Кант бере питання про те, як можливі синтетичні судження апріорі [4, с. 31]. Вдала реалізація такого завдання мала на меті протистояти загрозливому і нищівному для наукових практик скептицизму Д. Г’юма. Британський філософ ставить питання про те, якими по суті є свідоцства існування причинно-наслідкових рядів, що з них ніби-то можна індуктивно-дедуктивним шляхом отримати достовірне знання про майбутні порядки слідування подій в досвіді? Г’юм отримує негативну відповідь на цей запит – те, що функціонує як знання, як «закон», є простим асоціативним рядом, спостереженим лише в рамках наданого досвіду (минулого і теперішнього). Дошукування достовірних майбутнісних імплікацій – справа хибна (адже не можна «знати» те, чого досвід ще не виказав – не можна сформулювати ефективного поняття про об’єкт, що уможливило б дедуктивно-прогностичну наукову практику [4, с. 35]). Проте дійсність сучасних вже автору трьох «Критик» наукових практик виказує спротив такій редуктивній інтерпретації дійсності людської пізнавальної активності. Кант стає на захист наукового інтересу власної доби і розбудовує значно оптимістичнішу критичну епістемологічну модель [4, с. 37].

В межах науки, твердить Кант, ми усе ж натрапляємо на необхідне і універсальне знання. За філософом і епістомологом закріплене завдання продемонструвати той спосіб формування і функціонування пізнавальних механізмів, котрий би виявився спроможним максимально адекватно зафіксувати дійсний порядок справ у структурах знаного. Кантова відповідь на такий запит епохи має форму коперніканського перевороту і стверджує, що всезагальне і необхідне в знанні (яке не може прямо походити з хаотичного досвідного поля, а саме таким вважає його Кант) – задане власними людськими пізнавальними здатностями та прообразами чуттєвості. Ми можемо, отож, вказати на те, якими можуть бути трансцендентальні апріорні характеристики форм можливого досвіду, передумови пізнання. Структури розсудку і схеми категоризації досвіду, стверджує Кант, з необхідністю зададуть досвід як сповнений причинно-наслідковим порядком, що цілком уможливлює виявлення законоподібних утворень в межах досвідних дослідницьких практик.

Аналітика пізнаваних об’єктів, здійснена Г’юмом, не може відповісти на одне принципове, на думку Канта, питання: об’єкти в досвіді пізнавача задані не як аморфні сукупності навіть найдрібніших аналітично виокремлених складових – вони завжди існують як конкретні цілості – універсальна цілісність об’єктів досвіду це та «прирощена» Кантом до Г’юмової концепції складова, що вберігає статус дійсного знання (маємо справу не лише з асоціацією звичок спостереження, а й з розумно-чуттєвою організацією досвіду) [4, с. 43].

Романтична філософія з особливим завзяттям, за Мідом, підхоплює тему відношення суб’єкта до об’єкта знання. Попри вкоріненість в термінологічному та проблемному полі трьох Кантових «Критик» – романтична школа (її представниками є Фіхте, Шеллінг та Геґель) повертається до розгляду природи самості як носія моральних (Фіхте), естетичних (Шеллінг) та пізнавальних (насамперед – Геґель) досвідів крізь призму нескінченного, божественного, абсолютного протиставлення «не-я» як об’єкта пізнання та споглядання. Таке відношення не може, як стверджує Дж. Мід-історик філософії, існувати у термінах сталих форм. Сутність інтерпретацій цих процесів полягає у визначенні специфічних рис діалектичних рухів духу. Власне, навіть саме поняття самості (усвідомлюваної природи буття собою) – має граматично задану самореферентну динамічну, активну складову. Вбачання об’єктів (того, що споглядаю, що перебуває за моїми межами у власній цілісній наданості), не самісного – передбачає його співставлення з самістю як джерелом інтерпретації [4, с. 73-76].

Антиномічний режим розумування у випадку з Кантом засвідчував схильність пізнавального апарату людину до нелегітимного застосування у позадосвідних вимірах лише постульованої реальності. Романтичні ж ідеалісти, натомість, розпочинали з антиномічних постулатів як чогось безпосередньо наданого в межах мислення – ці видимості парадоксів були інтерпретовані як живий досвід інтелектуальної свободи і необмеженості пізнавально-морально-творчого потенціалу [4, с. 86]. Антиномії визнані романтиками за необхідні стадії процесу пізнання, а не як індикатори неправильного функціонування розуму [4, с. 121].

Геґель, зокрема, послуговується терміном діалектика на позначення мисленнєвого процесу, що у його межах стається динамічний перехід від суперечностей – до істини (як нарощення істинності). Розвиваючи власну позицію, цей мислитель, за Мідом, розпочинає із того, що вказує на філософські «прорахунки» Шеллінга, а саме: його філософія являє собою бездоказове припущення ідентичності суб’єкта та об’єкта, адже відсутня власне презентація процесу в мисленні [4, с. 127]. Мід звертає увагу на наголос у філософії Гегеля на діалектиці, який є більш значущим, ніж у Фіхте та Шеллінга. Так, у праці «Феноменологія духу» Геґель звертається до теми спостерігача і розглядає типовий випадок розуміння в межах життєвого досвіду: ми спостерігаємо картину – перед нами розташований спочатку будинок, а по тому – дерево, проте якщо ми змінимо точку спостереження, то наша наступна описова теза може набути протилежного вираження: дерево виявиться ближчим до нас, аніж будинок [4, с. 130]. Отже, для пізнавальних процедур характерною є ситуація, коли зі зміною обставин ми формулюємо тезу, яка змістовно суперечить тій, що склалася у попередніх умовах. В цей момент наше мислення покладає себе як суперечливе, проте все ж процесуально гармонізоване – «мислячи конкретно» (Геґелів вислів на позначення повноцінно сформованого образу дійсності) – ми дійдемо висновку, що суперечність аж ніяк не є нездоланною. Навпаки, засобом співставлення суперечливих тез ми здобудемо достовірнішу, динамічну картину дійсності (фаза опозиції – долається в синтетичному співставленні тези й антитези). Далі рух думки Геґеля розгортається в напрямку від максимально абстрактних пар (теза-антитеза) – до послідовних і все більш конкретних синтезів. Такий еволюційний рух цей філософ презентує як «логіку» [4, с. 132].

Чи відповідає Геґелева інтерпретація схопленню дійсності в межах сучасних Міду наукових практик? Згідно з Мідом, частково відповідає, проте теза і антитеза представлені не так конкуруючими теоріями чи світоглядними настановами, як суперечностями існуючих теорій та експериментально встановлених фактів, що їм суперечать.

Отже, у межах порушеної проблеми про прагматичну спрямованість історико-філософських інтерпретацій Дж. Міда, які представлені в одній із його чільних праць «Рухи думки в ХІХ ст.», можна сформулювати висновок про наявність «рухів до прагматизму» у цього видатного американського соціального філософа та історика філософії. Крім того, можна стверджувати, що Дж.Мід, завдяки оригінальності свого філософського мислення, долучився до процесу сторення самих засад історико-філосфської традиції на грунті прагматизму.

Література:

1. Мід Дж. Г. Дух, самість і суспільство: з точки зору соціального біхеовіриста /Дж. Г. Мід; [пер. з англ. Т. Корпала]. – К.: Український центр духовної культури, 2000. – 416 c.

2. Поліщук Н. П. Філософія прагматизму / Ніна Павлівна Поліщук. – К.: Український центр духовної культури, 2012. – 400 c.

3. Mead G.H. Mind, Self, and Society from the Perspective of a Social Behaviorist / George H. Mead // ed. by Charles W. Morris. – Chicago: University of Chicago, 1934. – 390 p.

4. Mead G.H. Movements of Thought in the Nineteenth Century / George H. Mead // ed. by Merritt H. Moore. – Chicago: The University of Chicago Press, 1950. – 521 p.

5. Rorty R. Contingency, Irony, and Solidarity / Richard Rorty. – Cambridge: Cambridge University Press. – 1989. – 201 p.

Науковий керівник:

доктор філософських наук, провідний науковий співробітник Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України,

Поліщук Ніна Павлівна