ПСИХОТЕРАПЕВТИЧНА КЛІНІКА ЯК СЕРЕДОВИЩЕ БЕЗПЕЧНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

Комунікація як процес, збудований на основі взаємного доповнення вербальної (семантичної) й невербальної (знакової) мов, першої й другої сигнальних систем, є практикою, що притаманна виключно для людини. Сучасні дослідження у сфері розвитку особистості переконливо доводять, що комунікація є ключовою складовою особистісного становлення та розвитку людини, починаючи від народження. Етимологія поняття «комунікація» вказує нам не лише на компонент передачі повідомлень (від латинського «communicatio»), а й на аспект спільності, взаємного зв’язку між суб’єктами процесу (від лат. «communicare» ) [2, с.6].

Комунікація пронизує соціальні середовища на усіх рівнях: починаючи від індивідуального, сформованого у процесі соціалізації кожної людини, і аж до етно-національного, що функціонує як специфічна система конвенційно усталених невербальних та вербальних знаків, а також більш складних символів, міфологем, ідеологем тощо великої спільноти на рівні цілої держави. Сучасні глобалізаційні тенденції сприяють взаємній асиміляції та розширенню спільних міждержавних культурних просторів. Натомість всередині етно-національних та крос-національних утворень існують менші знаково-смислові системи - культурні простори окремих сімей, соціальних, демографічних, професійних чи політичних груп. Стикаючись, взаємно перетинаючись, вони збагачують одна одну смислами, символами, способами комунікації, творять загальну тканину культурного дискурсу, котра у базових онтологічних аспектах може бути прочитана більш-менш ідентично всіма учасниками даної спільноти.

Функціонування психотерапевтичної клініки, що спирається на спільну для усього персоналу концептуально-теоретичну базу, ієрархію цінностей, стилі комунікації, тезаурус також є подібною малою культурною «планетою», пронизаною розмаїтими комунікативними процесами. Комунікативний простір такого стаціонару як система смислових кодів та способів їх передачі, інтерпретації й розуміння став предметом нашого дослідження. Основою аналізу та теоретичного узагальнення є досвід роботи у стаціонарному відділенні № 2 Львівського обласного клінічного психоневрологічного диспансеру, яке є базовим для кафедри психіатрії та психотерапії факультету післядипломної освіти Львівського національного медичного університету ім. Д. Галицького та функціонує як психіатрична та психотерапевтична клініка.

Коротко підсумувавши досвід роботи, зазначимо, що у психотерапевтичному стаціонарі поряд із фармакологічним лікуванням психічних розладів здійснюється психотерапевтична курація пацієнтів. Остання включає індивідуальну та групову психотерапію, соціальні тренінги та терапію мистецьким самовираженням. Психотерапевтичне лікування здійснюється на засадах психодинамічного (психоаналітичного) психотерапевтичного напрямку.

Зауважимо, що психотерапевтичне лікування кожного пацієнта реалізується виключно в контексті командної роботи персоналу. Для забезпечення єдиного діагностичного бачення та послідовної реалізації окремих психотерапевтичних стратегій у стаціонарі регулярно проводяться спільні обходи та консультації за участю лікарів, психологів, психотерапевтів і працівників кафедри психіатрії та психотерапії ФПДО ЛНМУ ім. Д. Галицького та подальше обговорення їх результатів, здійснюється регулярна робота стафу (лікарського та психотерапевтичного колективу), індивідуальні супервізії випадків стаціонарної психотерапії. У результаті пацієнт потрапляє у певну цілісну діагностично-корекційну ситуацію, котра професійно організована навколо нього та вимагає посильної участі хворого. Одним із першочергових завдань стафу є усунення можливих суперечностей, непослідовностей, розщеплень комунікацій, які можуть провокуватись як несвідомими маніпуляціями та захисними стратегіями пацієнта, так і динамікою, що виникає всередині самого колективу клініки. Тому важливою складовою роботи стафу є проведення регулярних супервізій за участю «зовнішнього» спостерігача –нейтрального та незаангажованого у внутрішню динаміку колективу.

Ми не випадково вжили поняття «комунікативного простору» стосовно функціонування психотерапевтичного стаціонару, оскільки психотерапевтична допомога передбачає створення захищеного від зовнішніх впливів і внутрішньо безпечного простору й часу, в яких відбувається взаємодія між пацієнтом і лікарем (психотерапевтом). Поєднання просторових і часових аспектів відбувається через творення та послідовну реалізацію певного дискурсу – структурованого спеціальним чином, продовженого в часі спілкування у вербальній та невербальній формі, організованого за певними, чітко фіксованими правилами. У цьому просторі будь-який психічний феномен (почуття, спогад, стосунок, сновидіння, поведінкове відреагування) перетворюються на певний код, який підлягає інтерпретації на засадах глибинно-психологічного розуміння з наступним «поверненням» пацієнту в доступній формі. Як показує досвід, терапевтична роль такої комунікації є незаперечною, хоча й неоднаковою для кожного пацієнта за глибиною та тривалістю психологічних змін.

На нашу думку, комунікативний простір психотерапевтичного стаціонару можна назвати у високій мірі міфологічним, у тому розумінні «міфологічного», якого йому надають сучасні семіотичні дослідження, зокрема, у контексті поглядів Р. Барта [1] та К. Леві-Строса [3]. Міфологічні елементи пронизують усі культурно-психологічні виміри життя – починаючи від смислових кодів дитинства, де казково-архаїчна символіка присутня максимально наочно, і закінчуючи інтелектуальними сферами (наукові дослідження, маніпуляції масовою свідомістю тощо), де міфологічні мотиви не прийнято відкрито ідентифікувати. Реміфологізація свідомості клієнта як одна із задач психотерапії (до речі, чітко сформульована в юнгіанській глибинно-психологічній концепції), неявно присутня і в психотерапевтичному дійстві стаціонару: йдеться про передачу пацієнтам навиків символічного бачення життєвих ситуацій від лікарів та психотерапевтів. Зрештою, згідно з сучасними уявленнями, міфологічний дискурс визначається не стільки тим, що говориться, а тим, як це робиться, на чому зупинимось більш детально.

Міфологія, за Р. Бартом, є вторинною семіотичною системою, сконструйованою як надбудова над первинною системою мови. Аналізуючи останню, дослідник виділяє три її складові – означаюче, означуване та знак. Останній виникає як поєднання акустичної форми (означаюче) із означуваним (предмет, концепт). Всі три елементи пов’язані між собою настільки тісно, як форма і зміст, які, не будучи тотожними, все ж немислимі одне без одного. Міфологічний дискурс має аналогічну будову, але роль означаючих у його контексті виконують не прості акустичні форми, а мовні знаки, позбавлені первинного смислу на наповнені новим значенням. Тобто, те, що у контексті мови функціонує як знак, для міфології знаходиться на одну «семіотичну» сходинку нижче та є означаючим. Знак мови – це означаюче міфології, відтак, більшу складність мають і означувані в міфологічному дискурсі феномени. Міфологічне означаюче починає вказувати на множину смислів, однаково валідних, бо однаково суб’єктивних, детермінованих контекстом переживання.

Для прикладу, слово «дерево» у мовній практиці вказує на певний вид рослин. Акустична чи письмова форма (знак) наповнена для носіїв мови певними денотативними (називними, загальноприйнятими) та коннотативними (контекстуальними, індивідуально визначеними) смислами, але всі вони стосуються певної рослини. У міфологічному дискурсі конкретне значення знаку «дерево» частково нівелюється, залежно від контексту воно починає означати Дерево пізнання добра і зла, Дерево життя, Світове Дерево Іггдрасіль, Дерево як материнський образ, Дерево як труну Осіріса, Дерево як об’єкт перевтілення героя тощо. У контексті психотерапевтичного клінічного підходу такими складними «надбудованими» знаками можуть бути різноманітні психічні феномени (симптоми, почуття, спогади, сновидіння, поведінкові паттерни тощо), а новим значенням – знайдене спільно з пацієнтом глибинно-психологічне, символічне наповнення цих форм. За влучним висловлюванням одного з керівників клініки, психотерапевти діляться з пацієнтами своїми метафорами, які трохи краще пояснюють світ та принципи життя у ньому, аніж власні метафори пацієнта. На нашу думку, важливо пам’ятати, що на остаточну істинність ці метафори не претендують, вони виконують свою терапевтичну функцію тоді, коли набувають для пацієнта суб’єктивного значення, незалежно від своєї об’єктивності.

Міфологічними знаками, за Р. Бартом, можуть бути і слова, і образи, і події. Психотерапевтичний дискурс, реалізований під час збору анамнестичних даних, до певної міри «міфологізує» історії пацієнтів. Конкретні факти біографій, розказаних пацієнтами своїм лікуючим лікарям та психотерапевтам, під певним кутом зору втрачають своє значення як таке і набувають нового звучання. Очевидно, що при фіксації історії хвороби важливим є зазначення основних життєвих подій та етапів, переломних моментів в індивідуальній історії пацієнта. Як показує досвід психотерапевтичної клініки, добре написана історія виходить за межі простої розповіді – вона спрямована на розуміння, вербалізацію ключових переживань пацієнта, «виловлювання» прихованих смислів. «Розуміючий» анамнез життя та захворювання, котрий прояснює додаткове смислове навантаження життєвих обставин, – різновид міфу в доброму розумінні поняття. Таке вторинне, символічне прочитання життєвих знаків доповнює міфологічний дискурс стаціонару.

Цікаве поняття, котре вносить додаткову ясність у вивчення міфологічних аспектів психотерапевтичного дискурсу, знаходимо у К. Леві-Строса. Вчений називає міфологію «інтелектуальним бріколажем». Поняття бріколажу означає «творення з підручних матеріалів», наприклад, конструювання машин чи будівництво споруд з матеріалів, знайдених на звалищі, первинно не призначених для такого використання. Міфологія, запозичуючи знаки та символи, які були створені раніше та призначені для іншого вжитку, є різновидом бріколажу. Прийоми інтелектуального бріколажу можна спостерігати в комунікативному середовищі клініки. В якості «будівельних матеріалів», на основі яких реконструюється та коригується психічна реальність, виступають вербальні та невербальні аспекти комунікації та самовираження. Особливо допоміжними у цьому плані є арт-терапевтичні техніки, дослідження поведінкових та афективних складових стосунку пацієнта з клінікою загалом та з різними психотерапевтами зокрема.

Будучи міфологічним за структурою, специфічний дискурс психотерапевтичної клініки і сам втілює певні універсальні (архетипічні) мотиви. На нашу думку, однією з таких міфологем, що неявно пронизує психічну реальність стаціонару, є комплекс алхімічної символіки. Як відомо, алхімія – це наука про трансформацію речовин (простих металів) з метою добування філософського каменю, творення гомункулуса. Алхімія ближча до мистецтва, аніж до технології, вона є дорогою духовного пошуку істини. В умовах таємної лабораторії, в атмосфері сакральності, таємничості та глибокої духовно-теоретичної підготовки відбувається переструктурування та вдосконалення індивідуальних властивостей металів. Алхіміка чекають невдачі та випробування, важка праця та сильні спокуси, здолавши які він наблизиться до заповітної цілі – отримання філософського каменю чи еліксиру життя.

Всі ці мотиви присутні в психотерапії як такій та, особливо, в символічному просторі комунікацій психотерапевтичного стаціонару. Сама клініка із суворим дотриманням умов конфіденційності, підтриманням професійного іміджу закладу, де надається фахова, висококваліфікована допомога у лікуванні «невидимих» хвороб душі реалізує ці універсальні теми - захищений психотерапевтичний простір стає своєрідною ретортою, в якій відбуваються психічні процеси. Поетапність психотерапевтичного лікування, необхідність тривалого часу та великих духовних зусиль від його учасників відповідає проходженню основних алхімічних етапів трансмутації prima materia – від nigredo (стан недиференційованості) через rubedo (принесення в жертву старих ілюзій) до albedo (відродження у новій якості). Духовна підготовка, що вимагалась від алхіміка, відповідає професійним та етичним стандартам в роботі психотерапевта, які поступово передаються у вигляді знань та навиків клієнтам. Як пише, Ф. Шварц [4], алхімія – це мистецтво пізнання живого, не препаруючи та не руйнуючи його; це мистецтво діалогу з внутрішнім виміром речі, який може змусити її змінитись. На нашу думку, це достатньо влучне кредо і для психотерапії, котра реалізується колективом психотерапевтичної клініки.

Як видно із вищенаведеного, ідентифікація міфологічних мотивів у роботі психотерапевтичного стаціонару на основі сучасних уявлень про міфологічний дискурс може стати цікавим та плідним заняттям, допоміжним у систематизації та створенні метафор для передачі досвіду роботи подібної установи. У цьому контексті розкриваються нові перспективи використання сучасного теоретико-методологічного наукового інструментарію для синтезу практичних і теоретичних складових отриманого досвіду.

Література:

1. Барт Р. Избранные работы : Семиотика : Поэтика / Р. Барт. – [Пер. с франц.] — М. : Прогресс, 1989. — 616 с.

2. Бориснёв С. В. Социология коммуникации : Учеб. пособие для вузов / С. В. Бориснёв. — М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2003. — С. 6

3. Леві-Строс К. Первісне мислення / К. Леві-Строс. – [Пер. з франц.], – К. : Український центр духовної культури, 2000. – 323 с.

4. Шварц Ф. Алхимия и современная антропология / Ф. Шварц // А. Пуассон и др. Великое делание. - К. : Изд-во Новый Акрополь, ООО Бронт - ЛТД, 1995. – 228 с.