ПРАВОВІ ЗАСАДИ СУДОЧИНСТВА ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

Господарський уклад Січі потребував впорядкування питання власності та іншої економічної атрибутики, що привело до створення серед козацького загалу особливого виду судових зборів.

При виборах військової старшини, розподілі земель, судах, покараннях запорожці керувались і судилися за своїм давнім звичаєм, “словесно й так, як давно в них бувало” [1, с.147; 2, c. 53].

Причиною відсутності у запорожців писаних законів є те, що громада козаків існувала не так довго, щоб опрацювати, створити, систематизувати такі закони. Усе їхнє історичне життя було наповнене постійними війнами, що не майже не залишало часу для встановлення внутрішніх порядків. Козаки навіть намагались уникати писаних законів, остерігаючись, щоб не втратити від них своїх вольностей.

Кара більше всього стосувалася кримінальних і майнових злочинів. А за такий злочин, як крадіжка, призначалася смертна кара. Від початку і до кінця існування Запорізької Січі звичай, на відміну від писаних законів, визначався як гарантія міцних порядків [3, с. 188].

Народний устрій та незначна кількість запорізького товариства робили суд простим, швидким та справедливим. Простий козак, як і знатний товариш, перед суддями були однаково рівні. Ображений і ображаючий викладали перед суддями сутність своєї справи, вислуховували їхнє рішення і тут же припиняли свої непорозуміння. Запорізькі судді керувалися у своїй практиці звичаями, і не дозволяли собі самодіяння і невизначеність справ [4, c.70].

Козацький суд мав демократичний характер, адже визнавалося право першого займу між товаришами, право володіння, про це свідчать документи судочинства Запорозької Січі, що дійшли до нашого часу. Останнє дозволялось лише у малих розмірах і стосувалось не орних земель і угідь, а невеликих присадибних ділянок. Широко використовувалися такі заходи, як взяття винуватця “на поруку” або зменшення покарання, враховуючи його сімейне становище, та ін. Практикувалися попередні ув’язнення злочинців у військову в’язницю або тортури, дозволялася запорука війська і духовних осіб злочинця, особливо, коли вони визнавали себе винними [1, c. 76].

Серед злочинів громадського судочинства важливими вважалися грошові претензії, сварки, невиплачений борг та інші види шкоди. Смертю каралося приниження старшин чи зрада, пияцтво, боягузтво і програш в битві, гомосексуалізм. За злочин могли і пожаліти, якщо людина була надійною та сміливою. Наприклад, чоловік убив жінку. Якщо у цьому випадку в козака залишилася родина без годувальника, то йому могли присудити биття киями і відпустити на покаяння, а по закону повинні були стратити.

Як повідомляє історик А.О. Скальковський, в залежності від розмірів злочину та наслідків, ними заподіяними, на Січі застосовувалися такі кари:

1. Відрубування руки або ноги шляхом перелому або повного відрубування.

2. Шибениця. Вона будувалася на людних шляхах майже у всіх паланках. Приреченого (засудженого) підвозили верхи на коні, накидали на шию петлю і, вдаривши коня, проганяли останнього. Часом вішали за ноги або залізним гаком за ребро. Шибеник висів “у науку для інших” до тих пір, поки його кістки не розсипалися. Знімати його заборонялося під страхом смерті.

3. Гостра паля – дерев’яний стовп (висотою 4-5 м і більше із залізним півтораметровим шпилем). На цей шпиль приреченого насаджували анусом так, щоб гострий кінець на 35 см виходив спиною. Страчений сидів на палі до тих пір, поки повністю не висихав. Коли вітер дув, то він обертався навколо своєї осі, а кістки його торохтіли. Застосовувалася рідко, зважаючи на надзвичайну жорстокість цієї кари.

4. Киї. Не дуже товсті, схожі на бичі до цепів, якими молотили хліб, з дуба, або іншого дерева. Це була найпоширеніша кара на Січі. Злочинця прив’язували до ганебного стовпа, що був у фортеці Січі, а також у кожній паланці. Це було великою ганьбою в середовищі, де людська гідність та честь були понад усе. Біля стовпа ставили в’язку київ. Ставили також їжу і різні напої. Засудженого примушували їсти і пити. Кожен козак, проходячи повз стовп, випивши коряк горілки або меду, повинен був взяти з в’язки кий і вдарити злочинця, приказуючи: “От тобі, вражий сину, щоб ти не крав і не роздавав, ми за тебе цілим куренем платили” [5, c. 15-16].

Запорожці широко практикували такий спосіб смертної кари, як потоплення. Це проводилося у такий спосіб: злочинцеві зв’язували руки та ноги, саджали у мішок, насипаючи каміння чи пісок (інколи зашивали з ним пса), клали гадюку та кидали у воду [6, с.14; 7, с. 21]. Також способом смертної кари було закопування живцем у землю, хоча в останні часи існування Січі таку міру не практикували. Її застосовували для вбивць, яких живцем закопували під могилою вбитого [5, c. 15]. Під час свят і постів смертних вироків не виконували – бо тут відігравав велику роль релігійний характер Запорізької Січі. Водночас треба визнати, що тільки такі жорстокі вище описані кари в тих часах могли втримати порядок на Запоріжжі і допровадити до тої славної могутності й лицарських подвигів у війнах.

Були випадки, коли винного з ганьбою проганяли з полку, міста чи села, із забороною будь-коли повертатися назад. А перед цим його мітили, надрізавши носа, або відрізавши вухо чи поставивши тавро [8, c. 35].

Найнижчою інстанцією був паланковий полковник, від якого в разі потреби позовники переходили зі справою до курінних отаманів (2-га інстанція), звідти до військового судді (3-тя інстанція), а коли позовники і там не доходили до задовільного полагодження своєї справи, то йшли аж до кошового отамана (4-а інстанція).

На Запоріжжі суворі закони пояснювалися трьома причинами:

1. Туди приходили люди сумнівної поведінки.

2. Так як військо жило без жінок, вони не користувалися їх пом’якшуючим впливом на поведінку.

3. Козаки потребували суворих законів для підтримки порядку у війську, тому що постійно вели війни [8, c. 53].

Суддями у запорізьких козаків була вся військова старшина, тобто кошовий отаман, суддя, писар, військовий осавул; крім того, – довбиш, курінні отамани, паланковий полковник, а іноді й увесь кіш. Кошовий отаман вважався вищим суддею, тому, що він мав верховну владу над усім запорозьким військом [3, c. 190].

Але справжнім офіційним суддею на Запоріжжі був військовий суддя. Утім, він лише розбирав справи, давав поради сторонам, які сперечались, але вирішення справи було за кошовим отаманом. Військовий писар іноді оголошував вирок старшини на раді. Військовий осавула виконував роль слідчого, виконувача вироків; він розглядав на місці скарги, стежив за виконанням рішень кошового отамана і всього Коша, відстежував розбійників і крадіїв. Військовий довбиш був помічником осавули; він зачитував вирок старшини безпосередньо на місці страти, або на військовій раді. Курінні отамани, виконуючи роль судді серед козаків власних куренів, мали при куренях таку силу, що могли розбирати суперечки між козаками і наказувати винних. Паланковий полковник з його помічниками – писарем та осавулом, який жив далеко від Січі, – займався кордонними роз’їздами [3, c. 191].

Отже, Запорізька Січ у своєму судочинстві керувалася звичаєвим неписаним правом. Карна система нараховувала декілька видів злочинів, серед яких, сучасною мовою кажучи, і кримінальні, і цивільні, та інші. Судочинство на Січі відрізнялося демократичністю розгляду, з одного боку, і невимовною жорстокістю у разі доведення вини підсудного, – з іншого. Все це було зумовлено обставинами життя військового стану козаків, їхнім побутом, звичаями та традиціями.

Література:

1. Яворницький Д.І. Історія Запорізького війська: [в 3-х т]. – К.: Наукова думка/ Д.І. Яворницький // Слово і час: К., 1990. – 577 с.

2. Рігельман О.І. Літописна оповідь про малу Росію та її народ і козаків узагалі. / О.І. Рігельман. – К.: Либідь, 1994. – 768 с.

3. Крип’якевич І., Гнатевич Б. Історія Українського Війська: [в 12-ти т.]. / І. Крип’якевич, Б. Гнатевич. – Тернопіль: Збруч, 1992. – Т. 6. – 576 с.

4. Багдасаров Р. Земний образ ангельського воїнства: (Запорізька Січ як православний лицарський орден) / Р. Багдасаров // Людина і світ. – 1994. – № 6. – С. 69-76.

5. Вербинець Л. Судівництво і кари на Запоріжжі XVI-XVII ст. / Л. Вербинець // Українське козацтво. – 1973. – Ч.2. (№ 24). – С. 15-19.

6. Залізняк Л. Чи були запорожці європейськими рицарями? / Л. Залізняк // Старожитності – 1991. – № 4. – С. 14.

7. Гайдай Г. Козацький суд / Г. Гайдай // Український світ. – 1996. – № 1-3. – С. 20-21.

8. Бантыш-Каменський Д.Н. История Малой Росии от водворения славян в сей стране до уничтоженыя гетьманства. – К.: Час, 1993. – 656 с.

Науковий керівник:

кандидат історичних наук Шамара Сергій Олександрович.