Михайло Федотович Слабошпицький – це не лише український прозаїк, критик, літературознавець, публіцист, громадський діяч, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, виконавчий директор Ліги меценатів, автор творів для дітей, а й тонкий психолог, відповідальна, щира, відкрита, надзвичайно привітна і прозірлива людина.

Мова Слабошпицького – це невеличкий фразеологічний словник і для мене він відкрився словосполученням «холодним душем на наші душі». Гострий розум, змістовні відповіді, роздуми і ґрунтовні дослідження обраної теми – ось це Михайло Слабошпицький. Роздуми про читання, популяризацію української книги не те що за кордоном, а тут, у себе вдома, – гірка констатація факту про те, що усі країни дбають про свою присутність у світі, бо це економічно вигідно. Держави заохочують перекладачів з інших країн для того, щоб вони знайомили читачів інших держав із культурним надбанням, скажімо Франції, а Україна? У нашій державі не підтримують справжнє вартісне слово, мізерна частка коштів виділяється і на переклади українською мовою світової класики, тому в більшості навчальних закладах учні та студенти читають твори у російському перекладі. То чому ж ми дивуємося, що інтерес до українського слова згасає? Такі думки, які хвилюють кожного свідомого українця, і озвучив дослідник літературного материка на зустрічі із студентами Східноєвропейського університету імені Лесі Українки у вересні цього року.

Уся творчість дослідника має яскраве націоцентричне осердя, що реалізується на жанровому, стильовому, образному рівнях. Національний аспект був осмислений також у працях Н.Шумило, П. Іванишина, П. Кононенка, Ю. Римаренка, С. Андрусів та ін. [5, с. 59].

Слабошпицький – критик Божою милістю: оперативний, точний, прозорий. Його жвавий розум, вишколений довгорічною практикою, охоплює в текстах найсуттєвіше – легко й доступно [4, с. 7]. Варто зауважити, що легко і доступно Михайло Слабошпицький розповідає про все, адже він знає ціну кожному, про кожного в нього своя думка, а, головне, – вроджене чуття слова та величезний багаж даних. Про підхід до своєї роботи, праці над певним твором, – Слабошпицький зазначає, що над усім довгий час міркує і намагається вчитися у власних дітей, які ідуть навпростець, але, поки що, це не вдається і критик часто змушений «видушувати з себе совка».

Володимир Базилевський зазначає, що «Ознака самого стилю Слабошпицького – ясність, що свідчить про ясність думання, і пристрасть там, де важливі, навіть відомі речі» [4, с. 8]. Я цілком згідна із цим твердженням, бо Михайло Слабошпицький пристрасно відноситься до усього, за що береться, мабуть відчуває відповідальність за достовірність та цілісність своїх робіт, які однозначно виходять з-під його пера грандіозними шедеврами української літератури. Щодо ясності думання, варто зазначити, що Слабошпицький тверезо та ґрунтовно оцінює політичну та мовну ситуації в Україні, відповідально ставиться до дослідження життя і творчості письменників, оцінки цілих епох. Про Володимира Винниченка Михайло Слабошпицький щиро та впевнено зазначив: «Як письменника я його високо ціную, а як людина – він жах був», чи варто ще щось додавати до «ясності думання»?

Михайло Слабошпицький займає особливу нішу в сучасній українській літературі та літературознавстві – він пише художньо-біографічні романи про відомих українців – письменників, художників, філантропів-меценатів. Його праці – це найкращі підручники з літератури, які варто прочитати кожному українцеві, адже автор надзвичайно відповідально підходив до роботи над тим чи тим твором, тому ґрунтовніших описів, аналізів життя та творчості письменників, видатних українців, літературних епох та патріотично-психологічних роздумів годі шукати.

Найбільшого резонансу сьогодні набула книга «Що записано в книгу життя. Михайло Коцюбинський та інші», яка розповідає про українські поразки, час Коцюбинського, про наше невміння тримати удар. Ця книга не лише якомога ширше розкрила для читача нову грань Михайла Коцюбинського, а й цікаво та обширно розповідає про його сучасників. Як письменник-біограф Слабошпицький володіє неослабною здатністю пропускати крізь власну чутливу душу чуже життя з його радощами й болями, злетами й падіннями, сподіваннями й розчаруваннями, драмами й катарсисами. У процесі пошуків жанрової форми художньо-біографічного твору з-під пера Слабошпицького вийшов, можна сказати (використовуючи термінологію Бахтіна), поліфонічний біографічний роман. Усі мовні партії розподілено між «дев’ятьма голосами»: М. Коцюбинського, М. Могилянського, С. Єфремова, В. Самійленка, В. Винниченка, Є. Чикаленка, В. Леонтовича, безіменного Біографа та «Жінки, що забажала лишитися невідомою» (зазначено лише, що це авторка дисертації про повість «Фата моргана» у 1930-х рр.). Усі голоси, творчо розбудовані на основі автентичних текстів (епістолярних, мемуарних, літературознавчих), уніфіковано до єдиного індивідуального стилю Слабошпицького і пронизано його цілісним розумінням, чуттям і переживанням. На запитання «Як Ви дійшли своєю думкою до такої побудови книжки?» автор відповів: «Є письменники, які мають раціональну організованість і плани, і все, я ціле життя їм заздрю. В мене непродуктивний цей метод…ну, нема культури роботи в мене…В мене якесь, що я маю все взагалі перечитати, десь буде воно, не буде, бо я не знаю як я писатиму, що мені буде треба чи не треба…Потім я почав писати, написав такі ніби повісті «Капрійське інтермецо», «Кононівське інтермецо», потім я зрозумів, що це все не те і вирішив спробувати написати псевдо мемуари – от жанр. Вдатися до такої містифікації – от як би людина сама розповідала, як кажуть – «брехати правду». Не вигадувати того, чого не було і намагатися їхніми словами, тому і словник був для кожного персонажа складений…». Словник кожного персонажа був складений на основі архівних документів та листів. Тому читачі зможуть найбільш реально уявити українську інтелігенцію початку двадцятого сторіччя, їхні настрої та прагнення. А щодо мови твору Євген Нахлік зазначив, що Слабошпицький невимушено, природно й доречно вживає рідкісні слова й модифікує наявні, творячи вдалі морфологічні неологізми (вишелестують, безмежиться, невсилки, поінколи, наприпочатку, неоднораз, обгаразджується, знайомець, зоддалеки, нарікайли, стогначі та ін.) [3]. Час Коцюбинського у книзі дуже нагадує нашу теперішню дійсність. А проблема, яку Оксана Забужко охрестила як «проблему українського дуалізму» висвітлена дуже ґрунтовно не лише у цій книзі, а й має відгомін у всіх працях та висловлюваннях дослідника. Адже важко бути українським літератором, коли немає повнокровної нації та національної держави. У творі є також багато фактів, про які раніше не було відомо. Коцюбинського можна побачити не лише як письменника, а і як людину. Автор підняв завісу над приватним життям Коцюбинського, а саме зобразив Олександру Аплаксіну, з якою листувався Михайло Коцюбинський. Докладно автор розповідає і про синів, які перейшли на бік більшовиків, а потім і загинули від них.

Про місце Коцюбинського в українській літературі Слабошпицький зауважив: «– В листі до Могилянського він пише: «Мене переклали у Польщі, Німеччині, в Чехії. Вийшло три томи в Росії. От тільки в Україні – не густо». Зрозуміймо, якого це калібру письменник, котрого відчули поза Україною! Я відчуваю його відлуння в латиноамериканській літературі, хоч не стверджую, що Коцюбинський на неї вплинув. Та я зрозумів, що мене не цікавить літературна проблематика, хоч вона дуже цікава, це тема монографії. Сергій Єфремов написав: «Цей великий письменник ніколи не буде популярним в Україні, тому що є проблема читача». Коли Коцюбинський вийшов на свою дорогу, він почав писати так, як в Україні не писали. Це дуже важливо для української літератури, для її майбутнього. Але – гірка дивина! – читача для Коцюбинського не було. Він ще не народився. Тож я вирішив зрозуміти, хто він – Михайло Коцюбинський, що це за «годинник». Взявся за психографічний аналіз. Вивчив його оточення, тодішній український світ. Людина живе не на острові, на неї постійно хтось впливає. Коли розмірковував про Коцюбинського, думав про доброго янгола в його житті – Євгена Чикаленка. Нині таких святих людей немає. І нема постатей такого літературного, національного подвигу як Борис Грінченко» [2]. М.Слабошпицький дає нам змогу по-справжньому поглянути на українське письменство, без соціалістичних домальовок, які переходять із підручника в підручник, тому важливість його літературознавчих праць важко переоцінити.

Небайдужий Михайло Слабошпицький до нашого національного самоусвідомлення та вираження, тому для нього надзвичайно важливим є достовірність його праць. Його роботи – це не лише події літературного масштабу, а й загальнолюдського та культурного, бо він кожним своїм твором пробуджує у нас бажання широко розправити крила лише від того, що ми – українці. Багато політичних стратегій та років було потрачено на те, щоб знищити у нашій свідомості національну диференціацію, вміння відділяти себе від інших і гордо визнавати свою приналежність до українського народу. Одним із таких політичних чи то просто негативних спроб вплинути на свідомість українця є явище, яке отримало назву «бузинізму». На мою думку, це не лише те, що озвучує пан Бузина, а й те, що дозволяють собі сфабрикувати, домислити охочі осквернити все українське. Ось як прокоментував витоки явища «бузинізму» Михайло Слабошпицький: «Це українофобство і неприховане, а якесь кілерське. Бузина в фактах не бреше, але загалом це все брехливі нападки. Можна замовчати якусь важливу деталь, а далі говорити «правду». Житіє таке, як воно є, і треба розуміти і сприймати, і інколи бачити своє під носом, а не чуже під лісом. Ну, і феномен – це тре так люто ненавидить все українське… Я особисто знаю Бузину і тільки не можу впевнено відповісти чи більше це клініка, чи свідоме україноненависництво…»

М. Слабошпицький надзвичайно глибоко оцінює ситуації, а щодо людей, то його погляд прозірливіший за рентген, адже ця людина не лише оцінює реальних персонажів, з огляду на певні життєві обставини та набутий досвід, а й може розказати більше про Михайла Коцюбинського, ніж середньостатистичний вчитель чи шкільний підручник. Щодо оцінки Михайла Слабошпицького як громадянина, то не можна не зазначити, що це найбажаніший міністр освіти та культури чи, пак, премʼєр-міністр. На жаль, не кожен український політик вбачає у твердженнях Бузини про те, що наші літературні світочі Леся Українка, Тарас Шевченко – це «исчадие ада» продуману дієву політику, яка змусить задуматися, хиткого у своїх поглядах, українця: якщо такі славетні люди «исчадие ада», то хто ми? І до чого ж це призведе? Михайло Слабошпицький поглядом Кассандри вже побачив оте далеке майбутнє, яке, за такої політики, не буде прекрасним. Мабуть саме тривога за майбутнє України та любов до рідної мови спонукали його стати одним із організаторів конкурсу з української мови ім. Петра Яцика. М.Слабошпицький: «Це дуже дорога для мене справа, варта зусиль, бо повʼязана з утвердженням української мови. Ставка – на молодь». Слабошпицький дуже правильно розставляє пріоритети, тому свідомо можна заявити, що він не лише критик, літератор, меценат, патріот, а й розумний політик чи, доцільніше, сподвижник. Так, не побоюсь цього слова, сподвижник української літератури, який веде невгамовний спосіб життя і водночас є присутнім у літературі і не просто присутній, а кожну свою справу доводить до логічного завершення. Хто із учнів та студентів знав про Петра Яцика щось більше, ніж те, що його імʼя носить Міжнародний конкурс з української мови, у якому вони не раз брали участь? А як про цю постать розповів Слабошпицький? – сильно, правдиво, емоційно, достовірно, цікаво та доступно.

Про М. Слабошпицького як письменника варто судити також із його думок про місію письменництва: «Українські письменники в особливій ситуації, що ти маєш більше відповідальності, ніж твої колеги з Франції, Англії… Український письменник – дерево, яке виросло не там і не так. Український письменник мусить бути революціонером, будитилем, просвітителем, навчитилем, моральним авторитетом і поряд зі священником в тому суспільстві стояти, а потім бути, може, письменником. Коли така квола держава і ми всі відчуваємо, що вона не дуже українська держава наша, знову українському письменнику доводиться бути останньою чергою письменником, бо він повинен очолювати демонстрації, протести… Мріється, що нарешті український письменник нарешті стане просто письменником». А нам усім мріється, що усе зміниться в нашому суспільстві, коли ми почнемо зміни із себе та коли за нашими плечима будуть стояти такі надійні та мудрі корифеї, титани як Михайло Слабошпицький.

Література:

1. Бондаренко Станіслав: Михайло Слабошпицький: «Мені пощастило знати багатьох видатних людей» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litakcent.com/2011/07/28/myhajlo-slaboshpyckyj-meni-poschastylo-znaty-bahatoh-vydatnyh-ljudej/.

2. Коскін Володимир Михайло Слабошпицький: «Дорога контекстом життя...» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.litgazeta.com.ua/node/339 .

3. Нахлік Є. К. Портрет письменника в багатоголоссі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litakcent.com/2013/01/17/portret-pysmennyka-v-bahatoholossi/.

4. Слабошпицький М. Ф. Поет із пекла: Романи / Передмова В. О. Базилевського, післямова В. Н. Грабовського. / М. Ф. Слабошпицький. – К.: Грамота, 2008. – 832 с.

5. Черниш А. Україноцентричність героїв Михайла Слабошпицького як основа самореалізації / Анна Черниш // Слово і час, 2013. – № 7. – С. 67 – 77.

Прим. При підготовці статті використані матеріали зустрічі М. Слабошпицького зі студентами Інституту філології та журналістики Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки 11 вересня 2013 року.

Науковий керівник: Маланій Олена Олександрівна.