СИНТАКСИС: СТРУКТУРА, СЕМАНТИКА, ФУНКЦІЯ

Розділ науки про мову, котрий вивчає будову та значення словосполучень і речень, називається синтаксисом. Словосполученням називається смислово – граматичне об’єднання двох або більше повнозначних слів на основі підрядного синтаксичного зв’язку: зоряна ніч, летіти літаком, посіяти квіти, щасливий день, зоране поле.

До складу словосполучення завжди входять головне і залежне слово. Головним є те слово, від якого ставиться питання, а залежне відповідає на питання: рвати (що?) вишні; поле (яке?) зелене; виїхати (куди?) на дорогу; повернутися (куди?) додому.

Словосполучення не ототожнюється ні з словом, ні з реченням.

Словосполучення відрізняється від слова тим, що воно, по – перше, складається із двох або більше самостійних повнозначних слів (шити костюм, відомий твір, перевірений текст), а по – друге, на відміну від слова, словосполучення не називає не тільки предмет або дію, а й ознаку предмета (далекий родич, голубе небо) чи ознаку (обставину) дії (креслити охайно, будувати на подвір’ї, читати ввечері, приїхати на навчання). Отже, словосполучення дає конкретизуючи назву явища. Словосполучення відрізняється також від речення. Речення є одиницею спілкування, а словосполучення такого значення не має. Реченнями ми про щось повідомляємо, запитуємо, спонукаємо до дії, і це передається відповідною інтонацією. Словосполученням таке інтонаційне оформлення не властиве. Вони виступають складовими частинами речень, будівельним матеріалом їх.

У словосполученні залежне слово з головним може з’єднуватися безпосередньо (літній місяць, грона винограду, книжки учня, дари лісу) і за допомогою прийменників (навчання в інституті, хустка з китицями, тканина в квіти, стаття з журналу).

Залежно від того, якою частиною мови є головне слово, розрізняють такі типи словосполучень: а) іменникові (ручка дверей, шапка господаря, сторінка з книжки, чашка для молока); б) прикметникові (білий від снігу, червоний від сорому, неспокійний через знервованість); в) числівникові (два кроки, з десяти ящиків, до п’ятнадцяти кілометрів); г) займенникові (ми з вами, хтось із них, дехто з вас); д) дієслівні (возив сіно, демонстрував із задоволенням, ішов по стежці); є) прислівникові (втричі швидше, дуже весело, далеко від своїх, добре вдома).

Словосполучення виявляють різний ступінь семантичної єдності, тому розрізняють синтаксично вільні і синтаксично не членовані (невільні) словосполучення. Синтаксично вільні словосполучення характеризуються тим, що кожен їх компонент виступає як окремий член речення. Синтаксично нечленовані словосполучення становлять собою граматичну єдність, яка виконує роль одного члена речення (четверо дітей, кілограм цукру, отара овець, гурт дівчат).

Не кожне поєднання двох і більше слів називається словосполученням. Не є словосполученнями фразеологізми (кліпати очима – відчувати незручність, голову сушити – думати про когось, піклуватися, гав ловити – бути неуважним). Не належать до словосполучень і поєднання іменника (займенника) з прийменником (на полі, перед хатою, край дороги), а також дієслова з частками (несіть же, давай поїдемо).

Не є словосполученнями складні форми слів (буду працювати – майбутній час дієслова, більш знайомий – вищий ступінь порівняння прикметників, буду студентом, стане знаменитим – сполучення іменних частин мови з дієслівними зв’язками).

Не є словосполученням граматична основа речення – підмет і присудок, бо вони не знаходяться між собою у підрядному зв’язку (Сад цвіте. Бджоли літають. Цвіт блідо – рожевий. Яблуня в цвіту). Не перебувають у підрядному зв’язку слова, з’єднані за допомогою сполучників сурядності (ніч і день, світло і тінь, дорога або стежка), тому вони також не є словосполученнями. Такі поєднання називаються сполученнями слів.

Іноді за значенням словосполучення можуть бути синонімічними, хоч мати різну граматичну будову: мамина ласка – ласка мами, Шевченкові твори – твори Шевченка, шовкова хустина – хустина з шовку.

Речення – це основна одиниця синтаксису. Будівельним матеріалом для речень є слова і словосполучення. Вони поєднуються між собою таким чином, що становлять єдине граматичне і смислове ціле, тобто виражають якусь думку. Отже, речення – це граматично організована одиниця мови, яка складається з одного або кількох слів і виражає закінчену думку.

Речення має закінчену інтонацію і служить одиницею спілкування.

Кожне речення має граматичну основу, що найчастіше виражається підметом і присудком.

У словосполученнях може бути лише підрядний зв'язок між словами, а в реченні – і підрядний, і сурядний зв’язки. Сурядний зв'язок існує між однорідними членами речення (І все було палким в годину творчу, - І небо, і земля, і камінь, і різець, І серце майстра (Л.Українка) та між частинами складносурядного речення (Час летів, і пройшли над Єгиптом віки незчисленні (Л.Українка).

Простим називається речення, в якому наявна лише одна граматична основа, котра найчастіше виражається підметом і присудком. Якщо речення складається лише з головних членів, то воно називається непоширеним, а якщо, крім головних, є ще й другорядні члени – поширеним: Прилетять журавлі. Я вже чую їх крик угорі у вечірню годину (В.Сосюра). Більше речень поширених, тобто тих, граматичну основу яких поширюють другорядні члени – означення, додатки, обставини. Найчастіше другорядні члени речення пояснюють головні члени і залежать від них, але вони можуть пояснювати і залежати також від другорядних членів речення.

За структурними особливостями речення поділяються на двоскладні й односкладні.

Двоскладними називаються речення, в яких наявні обидва головні члени – підмет і присудок – із залежними від них словами чи без них. Наприклад: Тихо пливе блакитними річками льон. Речення з одним головним членом називаються односкладними (Смеркає).

Підметом називається граматично незалежний член двоскладного речення, що означає предмет, про який говориться в реченні. Підмет відповідає на питання прямого відмінка хто? що? Наприклад: Люблю я слухати у полі пісні дівочі на зорі (В.Сосюра).

Присудком називається головний член двоскладного речення, що означає дію, стан або ознаку підмета і граматично підпорядковується йому. Присудок відповідає на питання що підмет робить? що з ним робиться? Наприклад: Вже перший сніг кружляє над землею і тихо падає (М.Рильський).

Другорядні члени речення розширюють, доповнюють повідомлення, що закладені в головних членах.

Означення – другорядний член речення, який називає ознаку предмета і залежить від члена речення, вираженого іменником. Наприклад: На сизих луках скошено отаву, і літо буйне в береги ввійшло (М.Рильський).

Означення відповідають на питання який? чий? котрий? скільки? і найчастіше виражаються прикметниками, займенниками, числівниками та іменниками.

Означення можуть виражати ознаки предметів, належність, порядок предметів при лічбі, а також характеризувати предмети за кількісною ознакою.

Додатком називається другорядний член речення, який означає предмет і відповідає на питання непрямих відмінків. Наприклад: Польова повитиця полізла догори по стеблині жита і розтулила свої білі делікатні квіточки (М.Коцюбинський).

Додатки найчастіше виражаються іменниками або займенниками.

Обставиною називається другорядний член речення, який означає обставини дії чи стану: Надвечір стих дощ, окремі великі прозорі краплі повільно спадали з листу (В.Івченко).

Обставини відносяться, переважно, до дієслова – присудка і виражаються прислівниками, дієприслівниками та дієприслівниковими зворотами, іменниками в непрямих відмінках, інфінітивом.

Речення, яке має два або більше синтаксичних (підметово - присудкових) центрів, називається складним. Наприклад, речення Лиш той творити може, хто любить свій народ (В.Сосюра) – складне, бо в ньому є два синтаксичні центри: лиш той може творити і хто любить.

Складне речення об’єднує кілька простих. Але, порівняно з простими реченнями, частини складного речення мають свої інтонаційні, синтаксичні й смислові особливості. Складні речення повніше передають думку, точніше виражають зв’язки між явищами.

В усному мовленні в складному реченні між його частинами, що мають свої синтаксичні центри, робляться, як правило, невеликі паузи, а на письмі, звичайно, ставляться коми: Живемо так, що доля одного переплітається з долею іншого, немов коріння дерев, які ростуть поруч (М.Томенко).

Частини складного речення, що мають свої синтаксичні центри, прийняти називати двояко: предикативними частинами або простими реченнями. Назва «просте речення» хоч і омонімічна, двозначна, проте вона зручна тим, що дає змогу без спеціальних пояснень переносити характеристики власне простих речень на предикативні частини складних утворень.

Прості речення (предикативні частини) у складному реченні можуть об’єднуватися між собою різними зв’язками – рівноправними і нерівноправними, за допомогою сполучників і без них. Цей зв'язок буває: сурядний (за допомогою сполучників сурядності), підрядний (за допомогою сполучників підрядності й сполучних слів) та безсполучниковий (за допомогою лише інтонації).

Залежно від того, як поєднані між собою прості речення (предикативні частини), складні речення поділяються на складносурядні, складнопідрядні, складні безсполучникові і складні синтаксичні конструкції (багатокомпонентні утворення з різними видами зв’язку).

Складносурядними називаються складні речення, частини яких рівноправні за змістом і граматично і поєднуються сурядними сполучниками. Наприклад: Часом качка в повітрі дзвенить, чи кажан проти місяця грає (М.Рильський). Частини у складносурядному реченні з’єднуються сурядними сполучниками: єднальними (і, й, та), протиставними (а, але, та), розділовими (або, чи, хоч).

Складнопідрядними називаються такі складні речення, частини яких нерівноправні за змістом і граматично та з’єднані підрядним сполучником чи сполучним словом. Наприклад: Я знову згадав ті хвилини, що душу п’янили мою (В.Сосюра).

Підрядна частина речення може стояти перед, після і всередині головної частини.

Безсполучниковими називаються складні речення, частини яких з’єднуються в одне граматичне та смислове ціле не сполучниками і сполучними словами, а лише інтонацією: Сонце заходить, гори чорніють, Пташечка тихне, поле німіє… (Т.Шевченко).

Синтаксис дає змогу умовно виражати, моделювати зв’язки, які існують між двома або більше явищами, що їх названо словами (синтаксис словосполучення), та зв’язки між осмисленими явищами й дійсністю (синтаксис речення). Робиться це відповідно до певних, властивих йому правил і за певними схемами. Таким чином, синтаксис можна визначити як сукупність правил і схем, за допомогою яких мовець, використовуючи слова та їхні форми, відтворює, моделює ті чи інші явища дійсності або внутрішні стани, щоб повідомити про них інших людей.

Творячи певне висловлювання, ми оперуємо не просто словами, а різними їхніми формами (тобто словоформами), які об’єднуємо в словосполучення, а ті – спочатку в прості речення, потім, якщо є така потреба, в ускладнені й складні речення; з речень формуємо текст.

Синтаксис, отже, починається із словоформи, а далі поділяється на синтаксис словосполучення, синтаксис простого, синтаксис ускладненого, синтаксис складного речення та синтаксис тексту. Кожне з цих відгалужень єдиного синтаксису має свої специфічні правила й схеми. Оволодіння ними забезпечує, з одного боку, правильну побудову висловлювань різного типу, чітке й дохідливе передавання власної думки іншим людям, з іншого – правильне розуміння чужих висловлювань.

Література:

1. Ющук І.П. Українська мова: Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів. – Київ: «Либідь», 2004. – 639с.

2. Олійник О.В. Українська мова. – Київ, 2007. – 383с.

3. Ужченко В.Д., Терновська Т.П., Маркотенко Т.С. Сучасна українська мова: Збірник вправ і завдань. – Київ: «Вища школа», 2006. – 285с.

4. Козачук Г.О. Українська мова для абітурієнтів. – Київ: «Вища школа», 2001. – 267с.